Соціальні статуси і ролі в соціальній структурі суспільства

---

7.2. Соціальні статуси і ролі в соціальній структурі суспільства

Необхідним елементом соціальної структури, що закріплює соціальну ієрархію суспільства виступає соціальний статус.

Поняття “соціальний статус” вперше почало використовуватися у стародавньому Римі (власне термін “статус” походить з латинської мови і означає “становище”) і його трактування було близьким до сучасного, тобто це поняття визначало положення людини в суспільстві.

Соціальний статус — це положення соціального суб’єкта в суспільстві, що передбачає для нього певні специфічні права і обов’язки, правила поведінки.

Таким чином, соціальний статус визначає становище індивіда або соціальної групи стосовно інших індивідів і груп, яке визначається за соціально значущими для даної соціальної системи критеріями (економічними, політичними, соціально-правовими, професійно-кваліфікаційними тощо).

Соціальний статус не є поняттям статичним, оскільки виступає як елемент співвідношення з іншими соціальними суб’єктами. Тобто позиція керівника виробничого підрозділу проявляється лише у співвідношенні його статусу з позиціями робітників даного підприємства або його директора. Отже як бачимо, конкретний статус охоплює визначену систему відносин і відноситься лише до неї. Наприклад, сферу виробничих (як у нашому прикладі) політичних, правових, майнових відносин. У будь-якому випадку, соціальний статус передбачає для соціального суб’єкта певні права й обов’язки, правила розпорядку або правила поведінки. Наприклад, пасажири мають право користуватися громадським транспортом, проте повинні оплатити проїзд у ньому, студенти мають право отримувати певні знання, але підлягають обов’язку щодо контролю їхніх знань, повинні дотримуватись дисципліни, соціальної ієрархії у відносинах з викладачем.

Суб’єктами соціальних статусів (тобто їх одержувачами та утримувачами) можуть бути окремий індивід або соціальна група, звідти статус буває індивідуальний (батько або матір конкретної дитини) або груповий (батьки взагалі).

Що ж є основою для виділення переважної частини соціальних статусів? Переважна частина сучасних соціологів, опираючись на концепцію Е. Дюркгейма, вважає причиною появи соціальних статусів суспільний поділ праці. Без нього утворення суспільства, а значить і соціальних позицій його членів було б вельми проблемним. З такою думкою почасти можна погодитись. Дійсно, пекареві крім виготовленого ним хліба потрібно задовольняти інші потреби, тому він змушений віддавати іншим соціальним суб’єктам продукт власної праці (хліб), приймаючи від них взамін матеріальні блага, які виготовили вони (одяг, взуття, житло, послуги лікаря, перукаря тощо). Це призводить до появи стійких соціальних зв’язків, суспільства, а разом із ними і соціальних статусів. Проте, слід зауважити, що частина статусів є набутими (наприклад, національність), окремі статуси формуються в сфері сімейних (статус батька і дитини), політичних (статус депутата) правових (статус громадянина) відносин, які лише опосередковано пов’язані (а то і зовсім не пов’язані) з суспільним поділом праці. Окремі ж статуси формуються на ґрунті психологічного ставлення населення до них і відрізняються між собою в різних суспільствах. Так, наприклад, на зорі ринкової економіки в Україні статус торгівельного підприємця сприймався громадянами негативно (спекулянт), тоді як на Заході такий статус був доволі престижним.

Поняття соціальний статус може розглядатись у вузькому і широкому розумінні. У вузькому розумінні статус означає місце особи у певній соціальній групі (сім’ї, студентському колективі тощо), у широкому розумінні означає позицію соціального суб’єкта у суспільстві.

Соціальні статуси поділяються на природжені, приписувані та набуті. До природжених статусів відносяться стать, раса, а також статус доньки чи сина по відношенню до своїх батьків. Набутими є статуси, котрі соціальний суб’єкт може отримувати в результаті входження їх до тієї чи іншої соціальної групи або спільності. Набутих статусів є незрівнянно більше у порівнянні з природженими. До них відносяться наприклад, статус одруженого, батька чи матері, робітника, студента тощо. Доволі цікавим уданому контексті видається статус національності, який окремі соціологи відносять до природжених, інші — до набутих. Це доволі дискусійне питання, адже з одного боку особа повинна від народження бути представником якоїсь національності. З іншого боку приналежність до тієї чи іншої нації чи етносу визначається не лише прямим успадкуванням національності своїх батьків, а насамперед, визначається психологічним, свідомим ставленням самої особи до цього статусу. Відомо, що поняття національності ототожнюється насамперед з мовою, менталітетом, культурою, певними соціальними цінностями, що є загальними для усіх представників даної етнічної спільноти. Вироблення власного психологічного ставлення до названих факторів можна формувати і протягом життя. Так, відомий російський філолог В. Даль визначив, що “людина до того народу належить, на мові якого вона думає”. Буває важко визначити національність дитини від батьків, що є представниками різних національностей. Пріоритет тієї чи іншої національності формується у дитини в процесі її соціалізації. Чимало осіб, що вважають себе представниками саме цієї нації, є за походженням представниками інших. Таким чином, національність є статусом настільки гнучким, що його важко віднести однозначно до природжених чи до набутих. Швидше за все, це особливий статус.

Що стосується статусів приписуваних, то вони залежать від соціальних умов, у яких людина народжується та діє. Наприклад, приписуваними можуть бути статуси, які людина отримує завдяки приналежності її батьків до того чи іншого класу. Так, у сім’ї рабів автоматично народжувався раб, діти дворян відповідно від моменту свого народження відносились до дворян.

Крім основних видів статусів виділяють ще й змішані статуси, які є одночасно і набутими і приписуваними. Наприклад, звання олімпійського чемпіона, яке набув спортсмен за перемогу у спортивних змаганнях залишається з ним довічно.

Соціальний статус є поняттям родовим. Тобто статус студента або робітника має не одна особа, а мільйони одночасно. Тож соціальні статуси зумовлюють формування великих соціальних груп, сукупність яких становить соціальний склад населення.

За своїми функціональними особливостями статуси поділяються на політичні (громадянин, депутат), економічні (власник, підприємець, робітник, службовець), демографічні (чоловік, жінка, дитина), родинні (дружина, чоловік, донька, син), науково-освітні (вчений, професор, викладач, студент) та багато інших груп статусів.

З поняттям соціального статусу нерозривно пов’язане поняття соціальної ролі. Теорія соціальних ролей була розроблена Я. Морено, Дж. Мідом, Р. Дарецдорфом. Особистість одночасно включена до різних соціальних систем. Звичайно, в кожній з них вона має різні права і обов’язки. Наприклад, одна і та ж особа в різних соціальних системах має права і обов’язки члена трудового колективу, чоловіка та батька, громадянина держави тощо. Отже, особа володіє різними соціальними статусами. Зрозуміло, що кожен із соціальних статусів, яким володіє соціальний суб’єкт, передбачає для нього специфічні правила поведінки, відмінні від тих, що надають йому інші соціальні статуси. Логічно, що якщо соціальний суб’єкт володіє багатьма статусами, а кожен статус передбачає лише окремі права, обов’язки і правила поведінки для нього, то в різних ситуаціях дії і вчинки цього соціального суб’єкта будуть відрізнятися. Тому вдома ми поводимося зовсім не так, як на роботі чи в громадських місцях. Такі форми поведінки і прийнято називати соціальними ролями. Так, в сім’ї ми граємо одну соціальну роль (наприклад, чоловіка, дружини, батька, дитини тощо), в трудовому колективі — іншу, а в компанії друзів — третю. Неважко помітити, що соціальна роль напряму залежить від соціального статусу, і в соціального суб’єкта може бути стільки соціальних ролей, скільки в неї є соціальних статусів.

Соціальна роль — це певна модель, зразок поведінки соціального суб’єкта відповідно до його соціального статусу.

Справді, коли поведінка соціального суб’єкта не виходить за рамки прав і обов’язків, які для нього надає той чи інший статус, то така поведінка має право називатися соціальною роллю, що її виконує цей соціальний суб’єкт. Інша справа, коли він нехтує власними обов’язками і зловживає правами. Рано чи пізно така ситуація призведе до конфлікту соціального суб’єкта з людьми, що її оточують. Тому, коли поведінка особи виходить за межі її соціального статусу, не відповідає йому, таке явище називають рольовим конфліктом. Як правило, рольові конфлікти виникають тоді, коли інтереси члена соціальної групи не відповідають загальним груповим інтересам, що призводить до протиборства між членом групи і всією групою. З іншого боку, інтереси особистості формуються під впливом інших соціальних груп, членом яких вона також виступає. Отже, мова йде в першу чергу про протиборство різних соціальних груп з різними соціальними цінностями, членами яких є особистість. Цікаво, що ролевий конфлікт меншою мірою зачіпає соціальні групи, а здебільшого діє на саму особистість.

Слід сказати, що соціальні статуси – явище, що формується в процесі історичного розвитку і не залежить від волі індивідів. Більше того, вони є в суспільстві й за відсутності конкретних індивідів. Проте дія соціальних статусів настає лише після заповнення порожніх “ніш” індивідами, що виконують соціальні ролі. Поведінка ж в межах соціальної ролі визначена заздалегідь соціальними нормами. Таким чином соціальна роль є очікуваною іншими соціальними суб’єктами заздалегідь. Так, викладач, що приходить на пару, очікує того, що студенти встануть і привітаються з ним. З іншого боку, студенти на лекції очікують пояснень викладача. Такі очікування виконання соціальних ролей на основі заздалегідь визначених соціальних норм називаються експектаціями.

Таким чином, соціальні статуси є необхідними елементами соціальної структури суспільства, що відбивають сутність її побудови. Соціальні відносини в межах соціальної структури зумовлюються виконанням соціальними суб’єктами їхніх ролей.

Соціальна взаємодія і соціальна структура.

Соціальна взаємодія (інтеракція) – це процес, за допомогою якого люди діють і реагують по відношенню до інших.

Завдяки соціальній взаємодії ми створюємо реальність, в якій живемо. У свою чергу, взаємодію спрямовує соціальна структура. У будь-якому суспільстві люди, коли осмислюють буденні ситуації, спираються на соціальні структури.

Соціальна структура – це певна сукупність відносно повторюваних та упорядкованих відносин між елементами соціальної системи.

Значна частина того, що соціологи називають соціальною структурою складається з мережі неявних правил та інституціональних настанов, що спрямовують поведінку людей.

З мікросоціологічної позиції, тобто з позиції повсякденного життя, соціальна структура і соціальна взаємодія мають два основні компоненти – статуси та ролі, а з макросоціологічної – елементами соціальної структури виступають соціальні групи, соціальні організації та соціальні інститути.

Статус.

Статус (від лат. „положення”) – це позиція (ранг) індивіда у соціальній структурі суспільства з певними правами та обов’язками, приписувана йому суспільством.

Кожен статус є частиною нашої соціальної ідентичності і допомагає визначити відношення до інших людей. Як зауважив німецький соціолог Георг Зіммель, „першою умовою спілкування з будь-ким є знання, з ким саме ви маєте справу”. Будь-який індивід у процесі включення у соціальні спільноти набуває певної ідентичності, яка, пройшовши оцінку соціального оточення стає соціальною позицією – статусом. Отже, при визначенні статусу на індивіда неминуче падає тінь спільнот, до яких він належить, а також організації, де він працює. Наприклад, українець, одночасно є і етнічною ідентичністю, і етнічним статусом. Як ідентичність, він вказує на соціальні, в даному випадку етнічні, характеристики свідомості і поведінки індивіда, а як статус – на позицію в суспільстві, яка пов’язана з відповідними правами і обов’язками.

Статуси, залежно від докладених на їх здобуття зусиль, бувають приписані (аскриптивні) та досягнуті. Приписані статуси являють собою позиції, які успадковуються, даються людині від народження – статевий, етнічний, віковий, частково майновий, тобто залежать переважно від батьків, а не від зусиль індивіда. Досягнуті статуси – це ті, які здобуваються завдяки власним зусиллям і вимагають від індивіда певних здібностей, знань, кваліфікації тощо – освітній, професійний, сімейний, майновий тощо. Наразі іноді досить важко визначити тип певного статусу. Наприклад, досягнуті статуси батьків, передусім майнові, стають приписаними для їх дітей, змінюються і приписані статуси. Отже, на практиці більшість статусів припускає певне поєднання приписаності і здобутків.

Сучасні суспільства трактуються як суспільства „досягнутого статусу”, оскільки багато чого в них залежить від індивідуальної енергії, підприємливості, амбіційності, честолюбства і зовсім небагато характеристик, привілеїв та пільг передаються у спадок. Хоча це питання, на думку деяких учених, є дискусійним. Зазвичай, стверджує Кінгслі Девіс, за допомогою аскрипції заміщуються найбільш важливі статуси. У монархічних державах статус монарха успадковується. В наших умовах діти успадковують соціальне становище батьків. Потім вже вони можуть рухатися вниз або вгору від цього статусу, але старт їм забезпечений шляхом аскрипції.

У кожної людини є декілька статусів одночасно. Вони утворюють статусний набір, наприклад, студент, син, приятель, громадський діяч і т.ін. За своє життя індивіди набувають і втрачають десятки статусів. При цьому, з усіх статусів кожної людини соціологи виділяють головний статус, який справляє найбільший вплив на взаємовідносини людини із соціальним середовищем, і тому має найбільше значення для встановлення соціальної ідентичності. У сучасному суспільстві таким здебільшого виступає професійний (фаховий) статус, оскільки рід занять може багато сказати про соціальне походження, освіту і прибутки. Про це свідчить навіть такий факт, що коли нова людина приєднується до групи, то у відповідь на запитання „Хто він?” частіше бажають знати рід занять новачка, те, чим він заробляє на життя. У негативному смислі головним статусом може виступати серйозне захворювання, наприклад рак чи СНІД. Іноді інвалідність виступає настільки домінуючим статусом, що такі люди сприймаються оточуючими лише як стражденні, внаслідок чого до них ставляться як до неповноцінних особистостей. Але ідентифікація тільки за головним статусом є певним спрощенням реальної соціальної позиції, яка є багатовимірним утворенням.

Чим розвиненіше суспільство, тим більше в ньому статусів. У сучасному суспільстві налічується близько 40000 професійних, понад 200 сімейних, сотні політичних, релігійних, економічних, демографічних статусів. Вони складають статусний портрет суспільства – сукупність усіх статусів, існуючих у певний історичний часу суспільстві.

Різні статуси людини можуть бути як узгодженими між собою, так і суперечити один одному. Наприклад, у розвинених суспільствах дохід людини позитивно пов’язаний із престижем її професії; водночас досить поширеними для деяких суспільств є випадки, коли індивід займає високу позицію в одній групі і низьку в іншій (висока кваліфікація і низька зарплата); коли права і обов’язки одного статусу суперечать або заважають здійсненню прав і виконанню обов’язків іншого статусу (держслужбовець і підприємець, правоохоронець і злочинець). При цьому, можуть суперечити один одному і відповідні ставлення інших людей до різних статусів однієї й тієї ж людини. Наприклад, за даними американських соціологів, у ставленні до чорного професора університету іноді переважає сприйняття його професійного статусу, а іноді – спрацьовують расові упередження – сприйняття його етнічного статусу. Для позначення цих явищ Г. Ленскі (1954) запровадив терміни «статусна кристалізація» – узгодженість різних статусів індивіда і «статусна неконсистентність» (несумісність) – суперечність статусних характеристик індивіда.

Г. Ленскі запропонував розглядати чотири вимірники статусу, що пов’язані з системою цінностей американського суспільства: величину доходу, професію, освіту та етнічну приналежність. Вважається, що статусна неконсистентність сприяє виникненню в індивідів почуття обурення, які внаслідок цього можуть або підтримати радикальні соціальні зміни, або намагатися кристалізувати свої статуси, змінюючи власну особисту ситуацію.

СИМВОЛ СТАТУСА

(status symbol) – товары или услуги, приобретаемые в количестве,необходимом для благоприятных социальных оценок со стороны других и повышения собственногосамовосприятия. Журналистское изучение символов статуса было проделано Паккардом (1959). Болеесоциологически сложным анализом, хотя и без использования данного термина, является “Различие” Бурдье(1979), где вопросы вкуса определяют прежде всего претензии на статус. Так, образованный человек можетпойти скорее в театр, чем смотреть телевизор. Одна из проблем с понятием “символ статуса”  состоит в том,что анализ творений культуры с точки зрения их статусных нагрузок склонен игнорировать иные величиныпредпочтения.

ЕОРІЯ СОЦІАЛЬНОЇ СТРАТИФІКАЦІЇ
Розглядаючи соціальну структуру як сукупність соціальних груп, що різняться своїм становищем у суспільстві, соціологія має відповісти на питання: як відрізняти ці групи одну від одної?
Інструментом у досягненні цього є теорія соціальної стратифікації, її було створено на початку 40-х років XX ст. американськими соціологами Т. Парсонсом, Р. Мертоном, К.Девісом, У. Муром та іншими, які вважали, що соціальну стратифікацію спричинив розподіл функцій у суспільстві.
На їх думку” соціальна стратифікація забезпечує виокремлення впорядкованої сукупності соціальних верств, що відрізняються одна від одної певними важливими для даного суспільства ознаками (критеріями): характером власності, розміром прибутку, обсягом влади, престижем, національними чи іншими рисами. При цьому соціально стратифікаційний підхід є одночасно методологією і теорією розгляду соціальної структури суспільства. Цей підхід сповідує такі
основні принципи:
а) обов’язковість вивчення всіх без винятку соціальних
верств суспільства;
б) необхідність застосування при порівнянні їх одних і
тих самих критеріїв;
в) достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з досліджуваних соціальних верств.
Очевидно, що за такого методологічного підходу згадувана вище сталінська модель “2+1″ (два класи й прошарок) не має ніяких шансів на наукове обґрунтування.
Соціальна стратифікація означає процес, який безперервно триває у суспільстві і результат цього процесу. Вона є не лише методом виявлення верств даного суспільства, але й “портретом” цього суспільства. Простратифікувавши все населення країни за тими чи іншими критеріями, можна виділити страти (верстви), з яких це населення складається. Тому стратифікація – риса будь-якого суспільства: рабовласницького, феодального, капіталістичного, соціалістичного. Вона наявна в усіх державах, тому що ті чи інші верстви наявні в будь-якому суспільстві, у будь-якій країні. Вони були в минулому, є нині, залишаться в майбутньому. Соціальна стратифікація – процес соціального відтворення, внаслідок якого верстви (страти), групи, класи виявляються нерівними між собою і групуються в ієрархічно розміщені страти з різним престижем, власністю та владою. Соціальна стратифікація означає не просто різне становище у суспільстві окремих індивідів, родин чи цілих країн, а саме нерівне їх становище. При цьому дуже важливим є вирішення теорією соціальної стратифікації проблеми соціальної мобільності, зокрема методів зміни особистістю, групою свого соціального становища. Виділяють два основні шляхи здобуття ними певного рангу: аскрипція і досягнення.
Аскрипція – просування соціальними “сходинками” завдяки зовнішнім, незалежним від індивіда, групи, властивостям (соціальному становищу, фізичним даним та ін.).
Досягнення-здобуття індивідом, групою певного статусу завдяки безпосередньо власним успіхам.
Класова й стратифікаційна моделі соціальної структури не заперечують одна одну, а навпаки – на основі вичленування у науковому аналізі реально існуючих класів, верств, інших соціальних груп може бути збудована “об’ємна”, а не однолінійна модель соціальної структури, що має міцну емпі-ричну соціологічну базу. В останні роки у світовій соціологічній літературі поняття “класи” посідає таке ж визначене місце, як і поняття “страти”, й обидва вони використовуються як у національних, так і в міжнародних порівняльних дослідженнях.
У деяких трактуваннях соціальної стратифікації наявні й егалітаристські (зрівняльні) тенденції. Вони особливо помітні у концепціях “середнього” чи “нового середнього класу”, який трактується як більшість населення, що має власність і достатні можливості для заможного життя; він працьовитий, наполегливий у досягненні мети, вміє розпорядитися доступ-ними благами й цінує надані суспільством можливості для соціальної мобільності. Зростання чисельності “середнього класу” фактично означає ліквідацію протистояння багатства й бідності. Ідея “середнього класу” є альтернативою попередньому поділу, відображає зрівняльні тенденції у соціологічних поглядах.
За деякими даними, у нашому суспільстві наприкінці XX ст. “середній клас” становив лише 15%, а в США – приблизно 80%. Зростання його ролі у співвідношенні соціальних і політичних сил визначає стабільність соціальної системи, забезпечує її динамізм.
Про те, наскільки складно стратифікувати суспільство радянського взірця, свідчать перші спроби соціологів, їх класифікація далеко не повна, оскільки до неї не потрапили деякі соціальні групи суспільства (представники приватного капіталу, студенти, учні тощо); очевидно, потребують уточнення й самі ознаки, за якими здійснюється соціальна стратифікація. Але навіть у такому вигляді ця класифікація значно реальніше відображає справжню соціальну структуру сучасного суспільства.
Дезінформація, викривлення реальної структури суспільства – це шлях не до його зміцнення, а, навпаки, до розмежування інтересів, до соціальної дезінтеграції. Замовчування реальної картини соціальної стратифікації суспільства відповідає інтересам лише того, хто концентрує у своїх руках політичну Й економічну -владу.
Наприкінці XX ст. загострилася потреба в ефективній методиці виявлення соціальних груп, що розрізняються за їх місцем у системі власності, влади, прибутку й престижу (статусу). Володіючи такою методикою, можна провести глибокі дослідження соціальної структури, виявити основні соціальні верстви сучасного суспільства.
Вітчизняна соціологічна наука опинилася перед необхідністю відповісти на такі запитання:
1. З яких класів, верств, груп складається наше суспільство?
2. Які основні критерії диференціації населення в ньому?
3. Які соціальні відстані (дистанції) відокремлюють у нашому суспільстві одні соціальні групи від інших?
4. Якими соціальними взаємовідносинами пов’язані соціальні групи (конфліктними чи дружніми, узгодженими)?
5. Яка соціальна мобільність у нашому суспільстві: хто, з яких і в які групи переміщується, наскільки інтенсивні ці
переміщення?
6. Як і завдяки чому відтворюється ця соціальна структура?
Очевидно, що, не відповівши на ці та інші важливі питання, суспільство приречене жити “наосліп”. Окремі спроби виділити групи, які рухають суспільство, відроджують його, і ті, що протистоять цьому, особливим успіхом не увінчалися.
Конкретні широкомасштабні дослідження з метою створення “соціального портрета” сучасного суспільства – одне з найактуальніших завдань вітчизняної соціології.
Значення цієї роботи зумовлюється тим, що соціальна структура надзвичайно важливий соціальний регулятор еволюції суспільства. Вона визначає шляхи розвитку й ефективність економіки, оскільки різні соціальні групи посідають у ній цілком визначене становище й прагнуть до реалізації своїх інтересів. Соціальна структура має вирішальний вплив і на політичні відносини в суспільстві, які е відносинами між різними групамищодо використання (утримання, захоплення) державної влади. Нарешті, саме специфіка соціальної структури суспільства визначає суть і основні напрями соціальної політики в ньому. Суспільство і особистість

Будь-яка особистість не існує поза соціумом, вона обов’язково є членом певної соціальної групи, соціальної спільності, тобто кожна особистість має своє, чітко визначене місце в суспільстві.

Поняття соціального статусу

Соціальний статус особистості — це певне місце людини в суспільній ієрархії, яке обумовлене його походженням, професією, віком, статтю, сімейним станом.

Кожна людина має не один соціальний статус, оскільки включена не в один соціальний зв’язок і здійснює різні соціальні функції. Так, сучасна людина може мати одночасно статуси громадянина певної держави, студента, члена сім’ї, члена політичної партії і т. п.

В соціології розрізняють приписувані статуси і статуси набуті. Приписувані статуси дані людині від народження. Прикладами приписуваних статусів можуть бути стать, національність, місце народження. Набуті статуси — ті, які набуваються людиною протягом життя (освіта, професія, кваліфікація).

Ієрархія соціальних статусів фіксується поняттям престижу, яке відображає значимість в суспільстві або соціальній спільності положення, яке займає людина. Престижними можуть бути професії, посади, види діяльності.

Наприклад, професія юриста в сучасних умовах є дуже престижною, тобто індивід, який має таку професію, має і досить високий соціальний статус.

Соціальні ролі особистості

Соціальна роль відображає динамічний аспект соціального статусу. Соціальна роль — це модель поведінки, яка об’єктивно задана соціальною позицією особистості в системі суспільних або міжособистісних відносин.

Кожний соціальний статус має свій ролевий набір, тобто дотримання людиною певних зразків і норм поведінки, що випливають із соціального статусу. Наприклад, статус лікаря — це певні права і обов’язки, переважно закріплені законом. Соціальна ж роль лікаря включає конкретні правила поведінки в спілкуванні з колегами, пацієнтами, адміністрацією, вимоги до рівня освіти, культури і т. д.

Зрозуміло, що кожна людина виконує багатоманітні ролі. Це породжує і внутрішні конфлікти особистості, які називаються ролевими конфліктами, тобто існує не тільки ієрархія ролей, а й ієрархія статусів. Наприклад, ситуація: міліціонер затримує злочинця, який виявляється його сином. Відбувається ролевий конфлікт, при якому статус батька, вірогідно, переважить статус міліціонера.

Питанням соціального статусу і соціальної ролі багато уваги приділяв Ральф Лінтон (1893-1953), американський антрополог, більшість робіт якого були етнологічними і присвячувались Мадагаскару і Полінезії.

В своїй роботі “Про статус і роль” він пише про те, що функціонування суспільства залежить від наявності певних зразків (моделей) відповідної поведінки індивідів або груп індивідів. Різні позиції в цих моделях (зразках) поведінки називаються статусами. Поняття статусу означає певну позицію в окремій структурі. Таким чином, індивід має багато статусів. Статус конкретного індивіда складається з суми всіх статусів, які він займає. Так, наприклад, статус містера Джонса — це комбінація всіх його статусів, які він має як Громадянин, як юрист, як чоловік місіс Джонс.

Статус, який займає індивід, це простий набір прав і обов’язків. Для нас досить складно утримувати дистанцію між статусом і людиною, яка його має і використовує права і обов’язки, що його складають. Взаємовідносини між статусом і індивідом схожі на взаємовідносини між водієм автомобіля і місцем водія в машині. Місце водія є постійним з його можливостями дії і контролю, а водій може бути членом будь-якої сім’ї і може використовувати ці можливості дуже добре або дуже погано. Тобто статус — як би постійний, а індивіди можуть змінюватися.

Роль являє собою динамічний аспект статусу. Кожний індивід має своє соціальне призначення, тобто має призначений йому набір статусів. Коли він використовує права і виконує обов’язки, які складають його статус, він грає роль. Роль і статус е нероздільними. Не існує ролей без статусів, як і статусів без ролей. Кожен індивід має серію ролей, які випливають з різних структур, в яких він бере участь. Ці ролі визначають те, що він повинен робити для суспільства і що суспільство може очікувати від нього.

Статуси і ролі невід’ємні від тих структур, які їх задають. Так, наприклад, якщо ми є футбольною командою, то позицію захисника недоцільно відокремлювати від інших позицій, оскільки сама по собі вона нічого не варта. Але з точки зору самого захисника вона є відокремленою. Ця позиція визначає, яке місце він займає в команді і що він буде робити протягом всієї гри. Ця його позиція обмежує і визначає його діяльність.

Подібним чином у випадку взаємозв’язку роботодавця і найманого працівника: їх статуси визначають, що вони повинні знати і що робити. Роботодавцю не обов’язково знати прийоми праці найманого працівника, а найманому працівнику зовсім не потрібно знати методи управління.

Чим краще індивіди пристосовані до своїх статусів, тим стабільніше буде функціонувати суспільство.

Індивідів заздалегідь готують до певного статусу, але він може відповідати одному статусу і зовсім не відповідати іншому.

В кожній соціальній системі є ролі, які неможливо просто привити, для успішного їх виконання вони потребують більшого. Так, наприклад, досконалі методи не роблять скрипаля великим, як і повне знання тактичних прийомів не роблять великим генерала. Використання особливого таланту індивідів є дуже важливим для суспільства, але до більшості ролей індивіда можна підготувати.

Суспільство стикається з дилемою розвитку двох статусів: приписуваних і набутих.

Приписувані статуси — це ті, які надані індивідам безвідносно до їх вроджених відмінностей або здатностей.

Набуті статуси — ті, які потребують як мінімум особливих якостей. Вони досягаються завдяки змаганням і індивідуальним зусиллям.

Фактори впливу на статус

Найпростішим і найбільш універсальним фактором є стать. Вік використовується майже так само часто, оскільки всі індивіди проходять цикл росту, зрілості і старості, і статуси, які будуть обумовлені віком, можна передбачити і підготувати до них. Сімейні зв’язки також можуть бути основою для приписування цілої серії статусів. Нарешті, такою підставою може бути народження в особливих соціальних групах, таких як клас або каста.

Але статуси приписуються всією сукупністю цих факторів. Більшість робіт Ральфа Лінтона були етнологічними, він довгий час вивчав звичаї різних народів. Ось як він описує приписування статусів у зв’язку з статтю.

Всі суспільства приписують різні установки для діяльності чоловіків і жінок. Більшість з них намагаються обґрунтувати це фізіологічними відмінностями і різними ролями у відтворенні. Але порівняльне вивчення статусів, які приписуються чоловіку і жінці в різних культурах, свідчать про те, що це приписування обумовлене майже повністю культурою.

Якщо належність до певної статі є підставою для приписування певного виду діяльності, то можна виявити відмінності в різних суспільствах.

Наприклад, жінки племені Арапахо (індіанське плем’я, США) постійно переносять вантажі, тоді як чоловіки цим не займаються, вони вважають, що “голови жінок більш сильні і більш тверді”. А наприклад, на Маркизьких островах (Тихий океан, Полінезія) приготування їжі, прибирання оселі і виховання дітей—заняття, властиве чоловікам, а жінки більшу частину свого часу проводять лише причепурюючись. Навіть таке звичне для нас твердження, що жінка не може займатися багатьма видами діяльності через вагітність, має ряд винятків. Так, серед жителів Тасманії полювання було жіночим заняттям. Жінки підкрадалися до тварин і вбивали їх.

Якщо ж у певній діяльності жінки і чоловіки об’єднуються, сфера активності кожного суворо обмежена. Так, на Мадагаскарі чоловіки займаються розсадою рису, а жінки пересаджують його на поля, що є тяжкою роботою. Жінки також очищують поля від бур’янів, але збирають врожай чоловіки. Жінки потім перевозять його на тік, де чоловіки молотять його, а жінки віють. Нарешті, жінки вже готують його.

Використання віку людини як підстави для приписування статусу — універсальне. Всі суспільства визнають три вікові категорії як мінімум: діти, зрілі люди і старі.

Таким чином, основними підставами для приписування статусу, на думку Ральфа Лінтона, є стать і вік, хоча це приписування значною мірою обумовлене культурою того суспільства, в якому це відбувається.

Глава 1. Поняття рольового конфлікту
1.1. Конфлікт і його види
Конфлікт – це стосунки між суб’єктами соціальної взаємодії, які характеризуються протиборством за наявності протилежних мотивів (потреб, інтересів, цілей, ідеалів, переконань) чи суджень (думок, поглядів, оцінок тощо). [[1]]
Для з’ясування суті конфлікту важливо виділити його основні ознаки, сформулювати умови його виникнення.
Конфлікт завжди виникає на основі протилежно спрямованих мотивів і суджень, які можна вважати необхідною умовою виникнення конфлікту.
Для конфлікту завжди характерно протиборство суб’єктів соціальної взаємодії, що виражається через нанесення взаємного збитку (морального, матеріального, фізичного, психологічного тощо).
Необхідними й достатніми умовами виникнення конфлікту є наявність у суб’єктів соціальної взаємодії протилежно спрямованих мотивів і суджень, а також стан протиборства між ними.
Будь-який конфлікт можна розглядати у статиці (як систему взаємозалежних структурних елементів) і в динаміці (як процес).
Основними структурними елементами конфлікту є сторони конфлікту; предмет конфлікту; образ конфліктної ситуації; мотиви конфлікту; позиції сторін конфлікту.
Виділяють різні види та типи конфліктів. Головні серед них внутрішньоособистісні та міжособистісні (рис.1).
Внутрішньоособистісні конфлікти становлять собою зіткнення всередині особистості рівних за силою, але протилежно спрямованих мотивів, потреб, інтересів. Особливістю даного виду конфлікту є вибір між бажанням і можливостями, між необхідністю виконувати й дотриманням необхідних норм.
На вибір правильного рішення у разі внутрішньоособистісних конфліктів людина може витратити багато сил і часу, а значить, стрімко зростає емоційна напруженість, може виникнути стрес, а перед ухваленням рішення поведінка особистості може бути неконтрольованим.
Типи конфліктів
Малюнок 1

Прикладами є конфлікти “плюс-плюс”, “плюс-мінус”, “мінус-мінус”.
Конфлікти “плюс-плюс” припускають вибір одного з двох сприятливих варіантів. Наприклад, куди поїхати відпочивати чи що купити (машину якої марки). Слід зазначити: вибір відбувається з двох сприятливих варіантів, однак необхідність вибору може бути настільки складною і болісною, що буде супроводжуватися стресовими ситуаціями.
Конфлікти “плюс-мінус” – це конфлікти притягання і відштовхування, ухвалення рішення, коли кожен з варіантів може мати і позитивні, і негативні наслідки, а вибрати треба один, з урахуванням рішення загальної задачі.
Наприклад: у конфлікті керівника з підлеглим звільнення
підлеглого виникає для керівника як альтернатива: звільнення невигідного підлеглого (позитивний аспект) і необхідність пошуку нового співробітника, працівника для виконання поставленої задачі (негативний аспект). У даному випадку необхідно прораховувати ряд варіантів, необхідні емоційні та матеріальні витрати на реалізацію поставленої мети. Якщо залишити хорошого, але невигідного працівника, змусити його працювати над поставленим завданням, то наслідки такого рішення можуть незабаром негативно позначитися на результатах, тоді конфлікт з внутрішньоособистісних переросте в конфлікт з підлеглим, тобто в міжособистісний.
Будь-який конфлікт виконує як позитивні (конструктивні), так і негативні (деструктивні) функції. Незважаючи на досить чітке їх ділення в теоретичному плані, на практиці буває нелегко провести межу між конструктивністю і деструктивністю конкретного конфлікту. Це зумовлено такими причинами:
– Важко уявити узагальнену оцінку позитивних і негативних наслідків конфліктної взаємодії;
– Ступінь конструктивності і деструктивності конфлікту може змінюватися на різних стадіях його розвитку;
– Конфлікт може оцінюватися як конструктивний для однієї зі сторін-конфлікту, і як негативний – для іншої сторони;
– Конструктивність і деструктивність конфлікту можна розглядати як стосовно основних учасників, так і щодо соціального оточення.
Позитивним, функціонально корисним результатом конфлікту вважається вирішення тієї проблеми, яка породила розбіжності і викликала зіткнення, з урахуванням взаємних інтересів і цілей усіх сторін, а також досягнення розуміння і довіри, зміцнення партнерських відносин і співробітництва, подолання конформізму, покірності, прагнення до переваги.
Конфлікт є способом виявлення і фіксації розбіжностей, а також проблем у суспільстві, організації, групі. Конфлікт свідчить про те, що ці розбіжності вже досягли найвищої межі, і тому необхідно вжити негайних заходів щодо їх усунення. Таким чином, будь-який конфлікт виконує інформаційну функцію, тобто надає додаткові імпульси до усвідомлення своїх і чужих інтересів у протиборстві.
Конфлікт є формою вирішення розбіжностей. Його розвиток сприяє усуненню тих недоліків і прорахунків в соціальній організації, які призвели до його виникнення.
Конфлікт сприяє зняттю соціальної напруженості та ліквідації стресової ситуації, допомагає “випустити пар”, розрядити обстановку.
До негативних, дисфункціональним наслідків конфлікту належать невдоволеність людей спільною справою, відхід від вирішення назрілих проблем, наростання ворожості в міжособистісних і міжгрупових відносинах, послаблення згуртованості колективу тощо.
Соціальне деструктивний вплив конфлікту виявляється на різних рівнях соціальної системи і виражається в конкретних наслідках. Крім безпосередніх учасників, у конфлікті можуть постраждати і ті, хто їх оточує.
Конфлікт може привести сторони протиборства (суспільство, соціальну групу, індивіда) у стан дестабілізації і дезорганізації.
Конфлікт може привести до уповільнення темпів соціального, економічного, політичного і духовного розвитку підприємства і його персоналу. Більше того, він може викликати стагнацію і криза розвитку.
Конфлікт може супроводжуватися наростанням в організації настроїв песимізму.
Однією з різновидів внутрішньоособистісних конфліктів є рольовий конфлікт, коли у однієї особистості виникає необхідність одночасного виконання різних своїх ролей, які до того ж суперечать одна одній. Стоїть питання вибору, що виконувати. [[2]]
Також рольовий конфлікт може включати протиріччя між різними ролями різних співробітників організації.
Наприклад: майстру виробничої дільниці надіслано вказівку від начальника цеху нарощувати випуск продукції, а керівник служби якості наполягає на підвищенні якості продукції шляхом уповільнення виробничого процесу. Майстру давалися суперечливі вказівки, причому одночасно.
Даний конфлікт у результаті може бути зведений до конфлікту “мінус-мінус”, оскільки майстри поставлений перед проблемою вибору: що робити, чиє вказівку виконувати, за рахунок чого це робити.
Внутрішньоособистісний конфлікт може також виникнути в результаті того, що виробничі вимоги не збігаються з особистими потребами або цінностями працівника.
Наприклад: жінка-керівник давно планувала в суботу поїхати разом з чоловіком і дітьми відпочити за місто, до того ж велику увагу до роботи постійне погано позначатися на сімейних відносинах. У п’ятницю ввечері біля її безпосереднього начальника виникли проблеми щодо виконання термінової завдання, і він наполіг, щоб вона взялася вирішувати ці проблеми по вихідних днях і навіть вийшла на роботу в суботу. Інакше під загрозою зриву опинився б дуже вигідний для фірми контракт, за виконання якого відповідає підрозділ саме цієї жінки.
Складність вирішення внутрішньоособистісних конфліктів полягає в тому, що іноді відбуваються зіткнення трьох складових, необхідних для досягнення поставленої мети: бажання (“хочу”), можливості (“можу”), необхідності (“треба”).
1.2. Соціальний статус і соціальна роль
Також важливими є соціальний статут і соціальна роль індивіда.
Соціальний статус може представляти собою узагальнюючу, різнобічну характеристику становища індивіда в суспільстві: це і його професія, і кваліфікація, і матеріальне становище, і національність, і вік, і сімейний стан, релігійність та і т.д., тобто все те, що називають статусним набором або узагальненим статусом
Соціальна роль – це очікувана поведінка від людини, яка займає певний соціальний статус. Це знаходить свою конкретизацію в таких поняттях, як «рольові вимоги» та «рольові очікування», тобто вимоги й очікування, що висуваютьсясуспільством чи соціальною групою перед особистістю з певним соціальним статусом. [[3]]
Рольові вимоги та очікування диктуються, в кінцевому рахунку, соціальними нормами груп, суспільства в цілому. Соціальні ролі можуть спиратися, як і норми, на силу закону або на силу громадської думки, звичаїв, традицій. Для успішного виконання ролі важливо, щоб ці норми були внутрішньо засвоєні особистістю, тобто інтерналізувалися. Від цього залежить реальне виконання або невиконання соціальної ролі. А значить і наявність рольових конфліктів.
Роль працівника в організації – це набір очікуваних поведінкових стереотипів, пов’язаних з виконанням конкретної роботи.
Соціальний рольовий конфлікт – протиріччя між вимогами, що висуваються суспільством до різних ролей індивіда, напр., Між ролями керівника і чоловіка.
У функціональній соціологічної концепції рольових конфліктів роль – метод соціальної регуляції діяльності індивіда. Створення зразків поведінки і міра передбачуваності особистості, дозволять всім членам суспільства ефективно виконувати свої обов’язки. Роль в даній випадку, універсальна і щодо незмінна. [[4]]
Хоча соціологічне трактування ролі та рольових конфліктів стає все менш актуальною, вона ще продовжує вивчатися.
Набагато більш злободенною стає проблема рольових конфліктів в колективі, на підприємстві або в організації.
Кожен член колективу має ряд своїх ролей і складає групу індивідів, які виконують спільні завдання. Якщо в їх спільній діяльності виникає неузгодженість, як наприклад наявність суперечливих вимог, то це призводить до виникнення рольового конфлікту.
1.3. Психологічні ролі та рольові конфлікти
Крім соціальних ролей людина також виконує різні види ролей психологічно (табл. 1).
Психологічні ролі, які грає індивід в різноманітних життєвих ситуаціях, далеко не завжди гармонійно доповнюють один одного. Рольовий функціонування особистості занадто складне, щоб не виникало ніяких розбіжностей. Насправді, розбіжності у сфері психологічних ролей – річ досить поширена. Всі ці протиріччя об’єднуються поняттям “рольовий стрес”, що включає три його різновиди: рольові конфлікти, рольову неоднозначність та рольову перевантаження.
Рольові конфлікти характерні для всіх типів психологічних ролей. Коли мова йде про соціальні ролях, ми переважно маємо справу з проблемами в сфері міжособистісних відносин і комунікацій, хоча часто ці проблеми пов’язані зособистісними факторами.
Розбіжності у сфері особистісних ролей – це, як правило, особистісні проблеми різного ступеню складності.
Суперечності, які супроводжують зміни життєвих ролей в процесі рольового розвитку людини, ми спостерігаємо в формі життєвої кризи. Інші розбіжності у сфері життєвих ролей проявляються як різноманітні рольові дисгармонії особистості.
Приклади різних типів психологічних ролей
Таблиця 1

Життєвих ситуацій, в яких відбуваються рольові конфлікти, дуже багато. Їх можна класифікувати в залежності від описуваних параметрів, покладених в основу класифікації за ступенем проблемності, складності, контексту, в якому вони відбуваються. Опишемо основні типи ситуації в залежності від взаємовідносин основних параметрів ролей: рольової поведінки, рольових очікувань, рольової Я-концепції тощо [[5]]
1. Неприйняття рольової поведінки інших людей. Приклади: рольова поведінка нового керівника не співпадає з очікуваннями до цієї ролі з боку підлеглих, які склалися при попередньому начальнику.
2. Неприйняття власного рольової поведінки іншими. Це буває в одних і тих же випадках, які описані в попередньому абзаці. Тільки там суб’єктом звернення за допомогою був той (чи та), хто незадоволений іншими. У цьому випадку суб’єктом звернення є той (та), ким не задоволені інші.
Можливі ситуації, коли незадоволеними є обидві конфліктуючі сторони (тобто фактори, які наведені в двох попередніх абзацах діють одночасно). У цьому випадку ми говоримо про варіанти дівергентних ролей, повну чи рольову несумісність.
3. Неможливість одночасно задовольнити очікування різних людей. Ситуації виникають тоді, коли на виконання ролі здійснюються суперечливі вимоги з боку різних людей з значущого оточення особистості, вимоги, що взаємно виключають одне одного. Приклади: уявлення про роль керівника підрозділу не співпадають у підлеглих і вищого начальства.
4. Неможливість виконувати роль, яка не відповідає власної Я-концепції. Ці ситуації виникають в тому випадку, коли роль, яка виконується (чи та, яку особистості доведеться взяти на себе) не відповідає власним уявленням людини про роль, а також уявленням про себе як суб’єкта цієї ролі. Приклади: випадки невірно обраного життєвого шляху (всупереч своєму покликанню); відсутність однодумців, які приймають людини і її ролі такими, якими вона їх бачить сама.

5. Несумісність різних ролей. Ці ситуації виникають тоді, коли різні ролі (чи компоненти рольового кластеру) не можуть функціонувати одночасно, коли виконання однієї ролі істотно ускладнює виконання іншої. Прикладом можуть служити: протиріччя між сімейними і професійними ролями (жінка не може реалізувати себе як мати так, щоб це не відбилося на професійній діяльності); розбіжності між роллю керівника і фахівця (директор НДІ керує колективом на шкоду власним науковим задумам).
6. Суперечливість чи несумісність різних вимог до виконання якої-небудь ролі (рольова неоднозначність). Ситуації виникають тоді, коли в суспільних нормативах відносно якоїсь ролі існують протиріччя. Приклади: на підприємстві, за умов, що склалися, можна виконати завдання лише піднімаючи правила техніки безпеки; відсутність посадових нормативів для працівника створює сприятливі умови для всіляких психологічних ігор як з боку працівника, так і з боку начальства. (Типові висловлювання: “Моя робота – суцільна невизначеність, завжди можна знайти, за що лаяти”; “Коли неможливо виконати всі вимоги, тоді красивою будуть вважати лише слухняного”).
7. Недостатність ресурсів для виконання якої-небудь ролі (рольова перевантаження). Подібні ситуації виникають тоді, коли для повноцінного виконання ролі не вистачає мотивації, емоційного задоволення від результату, часу для виконання чи інших ресурсних компонентів. Подібні ситуації часто супроводжуються ефектом емоційного вигорання.
1.4. Типи рольових конфліктів
Описані ситуації зв’язані з різними типами рольових конфліктів. Незважаючи на велику кількість класифікацій рольових конфліктів в науковій літературі, більшість авторів (зокрема, в літературі з теорії психодрами) називають такі основні їх види:
а) інтерперсональний – конфлікт між різними ролями різних людей;
б) інтраперсональний – конфлікт між роллю і рольовими очікуваннями інших;
в) інтерролевой – конфлікт між несумісними ролями, які грає один індивід;
г) інтраролевой – конфлікт між роллю, яку необхідно грати і внутрішніми потребами особистості (рольової Я-концепцією).
Ми розташували типи в порядку зростання глибини особистісної проблематики. Хоча немає якогось відповідності між видами рольових конфліктів і типами ролей, описаними раніше (в кожному виді конфліктів можуть бути залученими будь-які ролі), однак перші два типи найчастіше стосуються соціальних ролей, а два інших найчастіше пов’язані з особистісними ролями.
На перший погляд, здається, що в описаному розмаїтті протиріч важко зорієнтуватися. Тим не менш, після детального аналізу можна зробити висновок, що всі типи ситуацій і всі види рольових конфліктів підкоряються одній закономірності. Всіх їх можна звести до протиріччя між внутрішніми і зовнішніми чинниками функціонування особистості, або між внутрішніми (тобто, пов’язаними з власною особистістю) і зовнішніми (тобто пов’язаними з соціумом) цінностями індивіда.
1.5. Особливості рольового конфлікту
Головними особливостями рольового конфлікту є відсутність чітких етапів розвитку конфлікту і вплив на конфлікти міжособистісні.
Як, ми знаємо, конфлікт завжди складається з передконфліктної ситуації, початку конфлікту, його ескалації, дозволи та періоду Послеконфликтная. Рольовий ж конфлікт може переростати в кризу.
Функції рольового конфлікту також діляться на позитивні та негативні. До позитивних функцій відносяться здатність рольового конфлікту стимулювати розвиток особистості, можливість у ході вирішення конфлікту усунути на підприємстві ті, недоліки, які призводять до виникнення рольових труднощів.
Негативні ж функції рольового конфлікту стосуються можливого відхилення в поведінці індивіда, виникнення конфліктів міжособистісних.
Людина і роль, яка він виконує, пов’язані певними психологічними характеристиками, які підходять для виконання певних соціальних ролей. Ігноруючи цю залежність, люди відчувають рольовий напруга і рольовий конфлікт.
Приклад рольового напруги – це коли людина виконує під тиском обставин роль, яка не відповідає ні її інтересам, ні нахилам, ні внутрішнім установкам. Якщо рольовий конфлікт загострюється, то це може призвести до відмови виконувати рольові обов’язки, тоді людина отримує внутрішній стрес і відходить від цієї ролі.
Своя роль – це якісна реалізація себе згідно сильним сторонам свого соціально-психологічного типу.
Рольовий напруга і рольовий конфлікт представляють серйозну соціальну та психологічну проблему. [[6]]
Часто внутрішні протиріччя співробітників і конфлікти впливають негативно на їх міжособистісні відносини з колегами. Бувають випадки, коли рольові конфлікти не усвідомлюються ними і тоді вони приносять неприємності без видимих ​​причин. Наведу приклад декількох неусвідомлених внутрішніх конфліктів та їх впливу на міжособистісні відносини. Наприклад, внаслідок внутрішнього конфлікту в людини починає проявлятися агресія, бажання принизити оточуючих. Це призводить до сутичок з його скривдженими колегами. У даному випадку це характерно для інтер та інтра-рольових конфліктів.
Конфлікти інтра та інтер-персональні вже самі по собі тяжіють до міжособистісного протистояння.
Глава 2. Дозвіл рольових конфліктів
2.1. Організаційні методи розв’язання рольових конфліктів
Щоб переконається в тому, що має місце саме рольовий конфлікт можна поспостерігати за співробітниками і виділити ряд ознак: обмеження відносин, підкреслено-офіційна форма спілкування, критичні висловлювання на адресу суперника та інші. Індивідуально-психологічні особливості співробітників дають можливість проаналізувати ранні симптоми прихованого конфлікту на стадії виникнення конфліктної ситуації.
При дозвіл різних типів рольових конфліктів, в першу чергу, дуже корисним може виявитися впровадження ряд управлінських рішень.
Під дозволом (подоланням) внутрішньоособистісних, в тому числі рольового конфлікту розуміється відновлення узгодженості внутрішнього світу особистості, встановлення єдності свідомості, зниження гостроти протиріч життєвих відносин, досягнення нового життєвого якості. Дозвіл рольового конфлікту може бути конструктивним і деструктивним. При конструктивному подоланні конфлікту досягається душевну рівновагу, поглиблюється розуміння життя, виникає нове ціннісна свідомість. Дозвіл рольового конфлікту усвідомлюється через: відсутність хворобливих станів, пов’язаних з наявним конфліктом; зниження проявів негативних психологічних і соціально-психологічних факторів внутрішньоособистісних конфліктів, підвищення якості та ефективності професійної діяльності. [[7]]
У залежності від індивідуальних характеристик люди ставляться до внутрішніх протиріч по-різному, обирають свої стратегії виходу з конфліктних ситуацій. Одні занурюються у роздуми, інші негайно починають діяти, треті занурюються в захльостують їхні емоції. Важливо, щоб людина, віддавав собі звіт у власних індивідуальних особливостях, виробляв свій стиль вирішення внутрішніх протиріч, конструктивне ставлення до них. Способи вирішення конфлікту, час, що витрачається на це у людей з різними типами темпераменту, різні. Холерик вирішує все швидко, вважаючи за краще поразка невизначеності. Меланхолік довго розмірковує, зважує, прикидає, не наважуючись приступити до будь-яких дій. Однак такий болісний рефлексивний процес не виключає можливість докорінно змінити ситуацію, що склалася. Властивості темпераменту впливають на динамічну сторону рішення внутрішньоособистісних протиріч: на швидкість переживань, їх стійкість, індивідуальний ритм протікання, інтенсивність, спрямованість зовні або всередину.
На процес вирішення внутрішньоособистісних протиріч впливають статево особливості особистості. Зі збільшенням віку внутрішньоособистісні суперечності знаходять типові для даного індивіда форми дозволу. Періодично згадуючи прожите, ми повертаємося до критичних точках, колись порушили розмірений перебіг буття, по-новому їх переосмислюємо, все більш глибоко й узагальнено аналізуємо способи вирішення конфліктів, подолання того, що здавалося нездоланним. Робота над своїм минулим, аналіз власної біографії – один з природних шляхів розвитку внутрішньої стабільності, цілісності, гармонійності.
Різні способи виходу з конфліктів у чоловіків і жінок. Чоловіки більш раціональними, вони з кожним новим внутрішньоособистісних переживанням збагачують свій набір засобів вирішення ситуації. Жінки щоразу по-новому радіють і страждають. Вони різноманітніше в особистісних характеристиках, а чоловіки – у рольових. Жінки більше встигають відновити і як би заново відредагувати накопичений досвід, чоловіки менш схильні повертатися до пережитому, але вміють своєчасно вийти з конфлікту.
Регулювання конфлікту – це упорядкована сукупність дій учасників конфлікту, а також третіх осіб (посередників) з подолання конфлікту з використанням різних засобів і методик, взаємопов’язаних у просторі і в часі з урахуванням умов і динаміки конфліктної ситуації. Основні елементи технології: засоби, методи; дії.
Можна для регулювання рольового конфлікту внести зміни в роботу та діяльність підрозділів підприємства для усунення невідповідності рольових вимог працівників.
Ефективним вирішенням проблеми може стати робота менеджера зі співробітником. Необхідно поглиблено роз’яснити йому його роль. Адже, дуже часто причиною виникнення рольового конфлікту може стати саме незнання співробітником своєї ролі та обов’язків. [[8]]
Не зайвим буде підвищення кваліфікації та поліпшення техніки співробітника, проведення психологічних консультацій, для зміцнення психологічної витривалості.
У сучасних умовах будь-які навички та знання швидко старіють, тому ключову роль у створенні комфортних умов для роботи персоналу грають професійне навчання і розвиток.
На провідних підприємствах навчання і розвиток персоналу є комплексним безперервним процесом. Важливість безперервного навчання підтверджують такі чинники, як впровадження нової техніки, зростання конкуренції, наявність конфліктів.
Навчання персоналу, як метод боротьби з рольовими конфліктами насамперед потрібне в тих випадках, коли: працівник приходить на підприємство; працівника призначають на нову посаду або доручають йому нову роботу; у працівника не вистачає навичок для виконання своєї роботи, а також коли відбуваються серйозні зміни в економіці підприємства, у зовнішньому середовищі.
Навчання та розвиток персоналу включає:
– Навчання у формі отримання загальної і фахової освіти дає необхідні знання, звички і досвід, формує знання про свою роль на підприємстві;
– Підвищення кваліфікації, завдання якого – поліпшення фахових знань і навичок, зниження рольового стресу;
– Навчання в школі управління і керівництва, яке дає потрібні знання і підготовку при вступі на керівну посаду і формує рівень і рольової вигляд керівника;
– Перекваліфікація, яка, по суті, дає другу освіту. Мета перекваліфікації – дати можливість працівникам опанувати нову для них спеціальність, освоїти нову роль.
Для розвитку персоналу та ліквідації намітилися рольових протиріч потрібно:
– Підтримувати здібних до навчання працівників;
– Поширювати знання і передовий досвід;
– Вчити молодих кваліфікованих співробітників;
– Усвідомлювати управлінському персоналу важливості розвитку співробітників;
– Знижувати плинність персоналу.
При наявності рольових конфліктів перестановка працівників здатна зняти рольову напруженість.
Кадрові перестановки привносять у компанію емоційну новизну і тримають в тонусі давно працюючих співробітників. Ротація – один із способів розвитку кар’єри для фахівців, які виросли з посади ролі, коли у компанії не достатньо ресурсів для просування їх по службі.
Внутрішній підбір дозволяє боротися з труднощами у пошуку фахівців на зовнішньому ринку. Співробітник, що відчуває потребу у зміні ролі на підприємстві, сам ініціює свій перехід. Завдання керівництва – не упускати з уваги особисті прагнення співробітника і в потрібний момент вийти з пропозицією до співробітника про кадрову перестановку. Координуючим ланкою (збирає заявки співробітників і дає рекомендації керівництву) може виступити служба персоналу.
Якщо кадрові переміщення стають непередбачуваними для співробітників, виникне відчуття нестабільності свого становища, пропаде впевненість у завтрашньому дні і внутрішньоособистісні проблеми можуть посилитися. Процесперестановки кадрів ніколи не повинен бути несподіванкою для працівників – навпаки, він має бути прогнозованим і зрозумілим.
Добрими способами профілактики рольових конфліктів є бесіда, роз’яснення, формування культури міжособистісних відносин; психологічні заходи щодо вибудовування відносин за типом прибудови, відмова від використання поведінкових конфликтогенов переваги, агресії, егоїзму; адміністративні заходи: зміна умов праці; переклад потенційних конфліктантов до різних підрозділів, зміни і т. п.
Між санітарно-гігієнічними, психофізичними та естетичними умовами праці і виникненням внутрішньоособистісних відносин існує тісний органічний зв’язок. Те, що викличе відхилення, порушення нормальної діяльності людського організму, обов’язково – прямо чи опосередковано, рано чи пізно – вплине на настрій людини, на його сприйняття власної ролі а значить – на ефективність його роботи. Шум і вібрації на робочому місці, загазованість і забрудненість, невідповідні стандартам норми температури і вологості навколишнього повітря, недостатнє або нерівномірне освітлення робочих місць викличе у працівників стомленість і роздратованість, причини і джерела яких вони не усвідомлюють.Такий стан негативно впливає на роботу, знижує сприйняття до естетичних заходів. Характерним прикладом може бути взаємозв’язок між освітленням робочого місця і пофарбованим оснащенням. Відомо, що освітленість відноситься до санітарно-гігієнічним умовам роботи, а колір – до естетичних. Тим не менш, коли виробничі приміщення погано освітлені, не радує навіть підбір кольорів. При поганому освітленні фарби тьмяніють: блакитне здається сірим, зелене – брудно-сірим.
Однією з умов виробничої естетики є кольорове оформлення робочих місць і виробничих приміщень, які має відповідати закономірностям, встановленим фізіологією і психологією роботи.
2.2. Психотерапевтичні методи розв’язання рольових конфліктів
У деяких випадках доцільно використовувати психотерапевтичні методи вирішення рольового конфлікту. Співробітники направляються на проходження психотерапевтичного курсу. Основним видом рольової психотерапії, як засобу вирішення психологічних проблем, пов’язаних з рольовим розвитком особистості є психодрама. Цей метод дає можливість моделювати життя людини, переживати події минулого, теперішнього і майбутнього, як існуючі, так і такі, яких не було і не могло бути, відтворювати будь-які, навіть найфантастичніші, ролі. Засобами психодрами можна коригувати життєві ролі і сценарії, визначати такі особистісні ролі, які внаслідок рольової соціалізації виявились заблокованими, витисненими чи нерозвиненими. Для цього існує специфічна психодраматична техніка “антіролі”, що допомагає не тільки аналізувати рольовий репертуар, а й розвивати його, вивільнивши ті сфери особистості, яка були репресованими. [[9]]
Психодрама належить до методів дії. Це означає, що ситуації, пов’язані з особистісним вибором, прийняттям рішення, репетицією майбутнього, можуть бути чудово змодельованими і обробленими таким чином, що людина сама знайде рішення чи зробить вибір, побачить переваги і недоліки різних варіантів, усвідомить психологічні труднощі, які супроводжують вибір ( внутрішні бар’єри, хибні стереотипи, страхи або неусвідомлюваних небажання і т.п.). Цей підхід дає можливість по-іншому подивитися на системи цінностей людини, переглянути їх, відмовитися від помилкових цінностей, звернути увагу на ті цінності, які до цього не помічалися, або вважалися незначущими. Техніки психодрами сприяють розкриттю спонтанності та креативності особистості, а також розвитку рольової компетентності, тобто здатності особистості оперативно володіти своїми психологічними ролями, виступати повноправним суб’єктом цих ролей, включати рольова поведінка в процес власної життєдіяльності та роботи, що дає можливість вирішувати різні життєві проблеми, в тому числі і пов’язані з рольовими конфліктами.
Існує багато варіантів і підходів психодрами, залежно від характеру психологічних проблем, складу психотерапевтичної групи і інших психологічних і клінічних показань.
Для подолання рольових конфліктів часто потрібна взаємна корекція рольових очікувань індивіда і групи чи партнерів з спілкування. Це веде до взаємного прийняття ролей іншої людини, тобто прийняттю людину такою, яким він є. Остання умова особливо важливо, тому що неприйняття людини і її ролей – це одна з основних причин виникнення всіх рольових конфліктів. Взаємну корекцію рольових очікувань можна здійснити використовуючи психодраматическую техніку “обміну ролями”. Партнери у спілкуванні по черзі грають роль себе і свого партнера, маючи можливість “подивитися” на себе з боку і побути в образі іншої людини.
Механізми гармонізації особистісного розвитку полягають у реконструкції за допомогою рольових ігор. Рольові психодраматичні ігри, які проводяться на прикладі реальних ситуацій з життя людей, мають на меті покращення власного розуміння своєї проблематики, самопізнання, отримання нового досвіду поведінки в робочому колективі. Завдяки цьому вдається:
а) зрозуміти ті сторони свого рольового (зокрема, поведінки професійного) поведінки, які приховані від особистості в підсвідомості;
б) побачити себе і свою роль ніби з боку, змінити точку зору, ракурс бачення проблем, здійснити децентрацію;
в) краще зрозуміти міжособистісну проблематику, побачивши ситуацію очима партнерів по рольовому взаємодії з допомогою техніки “обміну ролями”;
г) використовувати для вирішення ситуації не тільки раціональні компоненти поведінки та вербальні засоби, а й емоційні, тілесні та інші невербальні засоби комунікації ролей і моделей рольової поведінки та взаємодії.