ВСТУП
Іслам або мусульманство – одна з трьох світових релігій, яка виникла у YII ст. в Аравії і вважається наймолодшою світовою релігією. За кількістю своїх послідовників іслам є другою (після християнства) світовою релігією. За приблизними підрахунками, загальне число мусульман на планеті складає близько 1 мільярд. Вони мешкають у більше, ніж 120 країнах. В 28 країнах іслам є державною релігією (Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Марокко, Саудівська Аравія, Пакистан тощо). У 35 країнах мусульмани становлять 95-99% населення. Переважна більшість мусульман (понад дві третини від загальної кількості) живуть в Азії. Біля 30 % послідовників ісламу живе в Африці, що складає майже половину населення цього континенту.
Отже, основна маса віруючих мусульман зосереджена на цих двох континентах світу. В мусульманських країнах всі сторони життя людини і суспільства регламентовані релігією, яка виступає в ролі важливого соціального і культурного регулятора.
Тому іслам є вирішальним чинником, який визначає історію, ідейне і культурне життя значної частини людства від середніх віків до наших днів. Будучи невід’ємною складовою частиною держави, іслам також активно втручається у міжнародну політику.
ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ІСЛАМСЬКОЇ КОНЦЕПЦІЇ
СВІТОВОГО УСТРОЮ
Починаючи з останньої третини ХХ ст. і дотепер у світі спостерігається активізація і розширення масштабів діяльності ісламського політичного руху. Впродовж цього періоду у світі відбулися кардинальні глобальні зрушення: була зруйнована біполярна система міжнародних відносин, набули значного прискорення процеси глобалізації і демократизації, відбулася суттєва лібералізація політичних і економічних систем багатьох держав світу. Але незмінною залишається високий ступінь активності політичного ісламу і його вплив на суспільно-політичні процеси на глобальному, регіональному і державному рівнях.
Політичний іслам – неоднозначне і багатогранне явище, що обумовлює розмаїтість і навіть полярність оцінок цього феномену в наукових розвідках і публіцистичних працях. Переконання, що відмінності у світогляді та цивілізаційних цінностях спричиняють протистояння Заходу та ісламу, знайшли відображення у відомій тезі про зіткнення цивілізацій, яка була сформульована американським політологом С.Гантінгтоном[1].
Ісламська цивілізація формувалась в умовах духовно-релігійного і політичного протиборства з країнами Заходу. Історія взаємодії мусульман і християн нараховує майже півтора тисячоліття. Впродовж століть європейці захищалися від арабських, турецьких, татарських навал, причому духовною та ідеологічною домінантою Європи весь час залишалося християнство. Ісламський світ був переконаний у своїй абсолютній зверхності над Європою. Це стосувалося і віри (чистоту якої, згідно з ісламським вченням, зберегли тільки мусульмани), і рівня розвитку економіки, науки, техніки і культури. В середні віки період розквіту мусульманських країн змінився періодом занепаду і підпорядкування їх іншій цивілізації. З часів „наукової революції” ХVІІ ст. Захід набагато випередив країни ісламського регіону у різноманітності своїх технічних можливостей, що дозволило європейцям підкорити, колонізувати і спрямувати відповідно до своїх потреб розвиток всього іншого світу, в тому числі й мусульманських країн. Тепер захищатися мали мусульмани, і робили вони це, спираючись передусім на іслам.
Століття політичного безправ’я і економічного пригноблення сформували у свідомості мусульман глибоке почуття ущемленої національної і релігійної гідності та сильні антизахідні настрої.
Після досягнення політичної незалежності у більшості ісламських країн до влади прийшли еліти, які орієнтувалися на західні соціально-економічні, політичні та правові моделі модернізації. Але вони переймалися некритично, впроваджувалися прискореними темпами і не принесли очікуваних швидких результатів. Наслідком стали маргіналізація широких верств населення, поглиблення соціальної нерівності, деформація традиційної системи цінностей на тлі неприйняття нових орієнтирів і розчарування мусульманських суспільств у західних моделях розвитку.
У цих умовах саме іслам, на думку лідерів ісламського політичного руху, залишається єдиним вірним рішенням, яке може забезпечити мусульманській цивілізації розквіт, подібний до того, який мав місце за часів раннього ісламу. Адже ісламський світ почав занепадати не тому що спізнився стати на прогресивний капіталістичний шлях розвитку, а тому, що занедбав справжню віру і втратив вироблені впродовж століть власні моральні цінності. Відновлення могутності мусульманського світу та посилення його впливу на глобальні процеси сучасності можливе не через копіювання Заходу, а через повернення до істинного, первісного ісламу.
У порівнянні з іншими релігійними системами світу специфічність ісламу полягає у тому, що його доктрина містить у собі не тільки релігійно-філософські та моральні принципи, а й приписи соціально-економічного і політичного характеру. Така специфіка значно полегшує активну участь ісламу в суспільно-політичному житті мусульманських спільнот. Як зазначає відомий російський ісламознавець М.В.Жданов, в ісламі єдиною визначальною засадою, відповідно до якої може бути організовано політичне життя спільноти, є спільність віри. Ця спільність становить основу політичної інтеграції, соціальної солідарності, економічної допомоги і духовного братства[2]. В усі часи релігія була джерелом підтримки мусульманської ідентичності, основою опору зовнішньому тиску. Своїми нормами та цінностями іслам завжди слугував основою для сил, які прагнули відновити порядок.
З посиленням процесів європеїзації мусульманського світу рух ісламського відродження вже у 1950-60-ті рр. виявив себе як могутня політична сила, що стверджує традиційні культурні та соціальні цінності й руйнує ілюзії входження ісламських держав у європейські схеми розвитку та очікування, що релігія буде витиснута на периферію суспільного життя. Вже на початку 1960-х рр. англійський сходознавець У.Сміт застерігав „західних і прозахідних секуляристів”, що помилково „розглядати мусульман якщо не такими, що зреклися ісламу, то такими, що відводять йому незначне місце у своєму житті та будують своє суспільство як ліберальні гуманісти. Те, що мусульманський світ перестане бути ісламським, викликає великий сумнів і може бути згубним для нього і для зовнішнього світу”[3].
У 1970-ті рр. національно-культурний і релігійний опір західній експансії виявився в мусульманському середовищі настільки потужним, що змусив експертів говорити про феномен „ісламського відродження”. Сутність його полягала в тому, що іслам вийшов на політичну арену, став реальною силою у державному, регіональному і міжнародному масштабі. В мусульманському світі склалися три основні підходи до визначення ролі ісламу в суспільстві – модернізм, консерватизм, фундаменталізм. Найактивнішою ідейно-політичною течією стала фундаменталістська. Прибічники фундаменталізму закликали очистити іслам від пізніших нашарувань, відновити його у первісному вигляді часів Пророка Мухамеда. В цьому полягає їх головна відмінність від консерваторів, які вважали, що треба залишити іслам таким, який він є, і від модерністів, котрі прагнули пристосувати його відповідно до потреб модернізації суспільного життя – шляхом додавання нових положень і перетлумачення старих.
Суть фундаменталістського бачення світового розвитку полягає у твердженні, що іслам – всеохоплююча світова доктрина, єдиний шлях до порятунку для всього людства.
Ідея побудови „всесвітньої ісламської держави” залишається актуальною і постійно вдосконалюється. Так, у Декларації, яка була прийнята на Міжнародному семінарі „Держава і політика в ісламі” (Лондон, 1983 р.), були визначені політичні завдання Умми[4]. Серед них ліквідація таких владних структур, які перебувають у конфлікті з Аллахом і Пророком; об’єднання всіх ісламських спільнот в єдиний глобальний рух з метою створення ісламської держави; на глобальному рівні – досягнення домінуючого становища ісламської цивілізації, яка заснована на концепції тоухіду [5] .
З теорією „всесвітньої ісламської держави” тісно пов’язана концепція „третього шляху розвитку”, яка є інтегральною складовою ідеології фундаменталістів. Вона базується на споконвічних уявленнях про вищість ісламського гуманізму, правових настанов і моральних цінностей, котрі в сукупності є альтернативою світським доктринам суспільного розвитку. Фундаменталісти розглядають теорію „третього шляху розвитку” як можливість для ісламу прислужитися всьому людству. Ані Захід, ані Схід, а лише коранічний іслам може бути наріжним каменем суспільного прогресу. Ісламські країни вважають, що вони аж ніяк не перебувають на утриманні у світової спільноти. Навпаки, з волі Аллаха мусульмани являють собою серцевину світової цивілізації, її живий дух. Від мусульман людство отримало науку, знання і філософію, що дозволило народам створити власні цивілізації. В руках мусульман Коран, священна книга, яка є як програмою соціального перетворення в теоретичному, юридичному і практичному аспектах, так і дороговказом внутрішнього самовдосконалення душі, особистості, родини, суспільства, держави і світу в цілому.
За ісламською традицією, весь світ поділяється на мусульман і немусульман. Ще в часи Халіфату склалися поняття „земля ісламу” (дар аль-іслам) і „земля війни” (дар аль-харб). Усі немусульманські країни фундаменталісти об’єднують у поняття „Захід”. Вже в нові часи у мусульман склалося двоїсте ставлення до західної культури: захоплення її матеріальними досягненнями і неприйняття її духовних цінностей та експансіоністської політики. В очах фундаменталістів Захід уособлює бездуховність. Він є винним у сучасній несправедливій організації світу, де мусульмани – носії старовинної культури і справжньої віри – відчувають постійну залежність від безбожників Заходу, котрі, використовуючи свою матеріально-технічну та військову могутність, експлуатують мусульманській світ, перетворивши його духовні цінності в об’єкт купівлі-продажу, а західна культурна та ідеологічна експансія паралізує оригінальне мислення мусульман.
Мусульмани дуже гостро сприймають будь-які прояви силової або економічної зверхності Заходу. Фундаменталісти розуміють що потенціалу мусульманських країн недостатньо для використання наступальної тактики боротьби із Заходом. Хоча об’єктивно ісламські суспільства прагнуть звільнитися від неоколоніальної залежності, щоб знайти власний шлях розвитку, який фундаменталісти вбачають у відокремленні й внутрішній консолідації мусульманського світу для боротьби за встановлення нової системи міжнародних відносин. Її втіленням стала ідея нового ісламського світового економічного порядку. Його концепція викладена у ряді документів. Зокрема, у Загальній ісламській декларації прав людини, яка була розроблена ісламськими теологами, Каїрській декларації з прав людини в ісламі (1990 р.), яку ухвалила Організація Ісламська конференція, у Меморандумі Х Конференції міністрів закордонних справ ОІК, укладеному Лігою ісламського світу тощо. Попри розбіжності у підходах до проблем сучасних міжнародних економічних відносин, які існують між учасниками руху „ісламської солідарності”, можна виокремити деякі загальні принципи ісламського бачення ідеальної моделі світових економічних відносин. Це ідея „колективного самозабезпечення”, конструктивні зусилля Умми для подолання залежності та відсталості мусульманських країн, а в перспективі –забезпечення ісламському світові вирішального впливу на долю людства. У ісламській концепції світового економічного порядку чітко простежується ідея виключності, унікальності та універсальності „ісламського” регулювання економіки як окремих ісламських країн, так і на міждержавному рівні. Але слід визнати, що основну роль у визначенні магістральних шляхів розвитку світової економіки відіграють міжнародні інституції (МВФ, СОТ, СБ та ін.), що існують вже тривалий час, членами яких є й більшість мусульманських країн. Тому проект нового ісламського економічного порядку залишається швидше ідеологічним проектом, таким, що його втілити у життя який видається доволі проблематичним.
Оскільки єднання людства у межах „всесвітньої ісламської держави” розглядається як віддалена перспектива, більш реальним уявляається об’єднання мусульманських народів на засадах ісламу та спільної політичної мети, що полягає у здобутті рівноправного становища на світовій політичній арені.
Відокремлення ісламського світу, за переконанням фундаменталістів, є необхідною умовою для відродження „ідейної чистоти” й створення господарської системи на засадах самозабезпечення, що дозволить мусульманам зміцнитися, стати „новою світовою силою” й з цих позицій розпочати боротьбу за встановлення „всесвітньої ісламської держави”. У свій час про це заявив лідер ісламської революції в Ірані аятола Р.Хомейні: „Ми нічого не хочемо від Заходу і його анархії… Ми не боїмося західної науки і техніки. Ми боїмося ваших ідей і способу життя. Ми не хочемо щоб ви втручалися в нашу економічну політику і наші звичаї. Ми вживатимемо заходів проти кожного, хто спробує втручатися в наші справи.”[6]
Проекти створення єдиного мусульманського простору в регіоні традиційного розповсюдження ісламу розробляються вже давно. З моменту створення незалежних мусульманських держав вони працюють над створенням різноманітних міжнародних об’єднань і організацій. Причини цього цілком об’єктивні: країни мали схожі проблеми розвитку.
Ідея створення „релігійно-політичного союзу мусульманських народів” зародилася у другій половині ХІХ ст. Вона була сформульована одним із найпопулярніших на той час мусульманських реформаторів, прихильником ідеї ісламського відродження Саїдом Джемалем ад-Діном аль Афгані, і лягла в основу концепції панісламізму[7]. Хоча слід зазначити що сам Аль-Афгані вважав, що об’єднання мусульманських народів повинно мати духовний характер, а створення єдиної мусульманської держави є вкрай складною справою і навряд чи може бути реалізовано.
Зі зміною політичних умов в регіоні традиційного поширення ісламу трансформувалася і панісламістська ідея. У 1920-1930-ті рр. виник новий компромісний проект реалізації ідеї міждержавної єдності на релігійній основі – концепція „ісламської солідарності”, провідниками якої стали передусім консервативні монархії Перської затоки.
На початку 1990-х рр. розвиток світової цивілізації позначився новими тенденціями та явищами, що викликали цілковиту зміну міжнародного клімату. Внаслідок краху Радянського Союзу світова система набула рис одно полярності, бо була ліквідована система противаг у міжнародних відносинах, що поставило під сумнів саму можливість трансформації світоустрою у прийнятному для країн ісламського регіону напрямі. Навпаки, у нових міжнародних умовах саме іслам часто позиціонується як основна загроза світовій безпеці та стабільності при швидкому скороченні обсягу суверенітету деяких держав, передусім мусульманського регіону, свідченням чого є ситуація у Афганістані, Іраку, ставлення США та їх союзників до Лівії, Ірану.
В умовах глобалізації принизливе становище ісламського світу стає ще більш очевидним, адже економіка практично всіх ісламських країн перебуває у стані стагнації, не маючи перспектив і достатньої кількості ресурсів для прориву. Це відбувається на тлі культурно-ідеологічного і збройного тиску Заходу, в першу чергу США, на арабо-мусульманський світ, що сприймається багатьма мусульманами як „війна проти ісламу”.
Разом зі світом змінюється й політичний іслам та його погляди на світовий розвиток. Стосовно сучасного політичного ісламу експерти все частіше вживають термін „ісламізм”, підкреслюючи більший у зіставленні з фундаменталізмом ступінь його політизації та інтернаціоналізації діяльності. Як політичний феномен ісламізм являє собою синтез найголовніших і найдієвіших складових усіх трьох течій політичного ісламу на базі ортодоксальних ідеологічних і релігійних доктрин. Ісламісти виступають за збереження ролі „ісламських цінностей” як обов’язкової умови розвитку мусульманських суспільств. Ідея справедливого світового устрою, що є важливою складовою їхніх концепцій, відображена у Корані та закріплена у міждержавних угодах, зокрема у Загальній ісламській декларації прав людини, яка була прийнята Організацією Ісламська конференція у 1981 р. Як справедливо зауважує російський дослідник Б.В.Долгов, ісламізм відображає прагнення певної частини суспільства зберегти свої історичні традиції, релігію, культуру, тобто національну ідентичність в умовах викликів сучасного світу, передусім глобалізації[8].
Із посиленням впливу ісламського фактора на міжнародні відносини у 1970-ті рр. почав набирати силу міф про „ісламську загрозу”, а теракти 11 вересня 2001 року перетворили „ісламську загрозу” в одну з найважливіших проблем світової політики. Західна антиісламська пропаганда підживлює риторику ісламських лідерів про споконвічний конфлікт між ісламом і християнством. За таких умов населення та еліта мусульманських країн дедалі частіше розглядають ісламізм як засіб політичного опору у світовому масштабі. Військова присутність Заходу і встановлення безпосереднього контролю над частиною ісламського регіону (Ірак та Афганістан) остаточно дискредитували прозахідні кола в мусульманських державах, а населення отримало підстави вважати, що фундаменталісти не помилялися, коли називали Захід основним своїм супротивником.
Нині триває перегляд стратегії й акцентів діяльності різноманітних ісламістських організацій у бік консолідації на базі ісламських цінностей. Вони активно солідаризуються між собою і з суспільством. Ідея єдності мусульманської Умми нині знову опановує громадською думкою в країнах ісламського світу.
Ісламізм перетворюється на транснаціональний феномен, який починає відігравати роль самостійного суб’єкта світової політики, але зберігає основні ідеологічні засади незмінними – це антизахідні настрої, пов’язані з панівним становищем західних держав у світі і використанням ними переваг світового домінування тільки на користь своїх країн; розчарування в системах суспільно-політичного устрою за західними зразками; прагнення відновити ісламську велич. Спільним завданням для всіх мусульман тут виступає захист ісламського світу та ісламського способу життя.
Найбільш наочним прикладом цього є відома транснаціональна релігійно-політична організація „Аль-Каїда”, що була заснована у 1988 р. саудівським мільйонером Усамою Бен Ладеном. За твердженням одного з найавторитетніших у наш час спеціалістів з проблем збройних конфліктів і тероризму Рохана Гунаратни, „Аль Каїда” вийшла за державні рамки і поширила протестні дії на весь світ. Ідеологічною основою своєї діяльності організація проголосила антизахідний радикалізм. Утворений Бен Ладеном у 1998 році, Всесвітній ісламський фронт джихаду проти євреїв і хрестоносців закликав виконувати його наказ „вбивати американців як військових, так і цивільних осіб”[9]. Ідеологія „Аль Каїди” характеризується, зокрема, визнанням розбіжностей між сунітами та шиїтами несуттєвими. Більш того – „Аль Каїда” активно виступає за об’єднання двох гілок ісламу заради ураження „голови змії” – США (під змією розуміють Захід). Як наголошує Р.Гунаратна, лідери „Аль Каїди” є послідовниками фундаменталізму і звертаються зі своїми ідеями до всього людства, незалежно від культури, раси, мови, кольору шкіри[10].
ІСЛАМСЬКИЙ ФАКТОР В ЄВРОПІ
Якщо кінець ХХ століття пройшов під знаком посилення політичної активності радикальних ісламістів у головних центрах мусульманського світу, таких як Іран, арабські країни Перської затоки, Алжир, Єгипет, Пакистан та ін., то на сучасному етапі політична активність ісламістів переміщається у такі регіони планети, де мусульмани традиційно не складали більшості. Особливий інтерес у цьому відношенні представляє Європа, де, на думку багатьох експертів, мусульманська умма вже досягла тієї критичної маси, за якою починається її безпосередній вплив як на внутрішню, так і зовнішню політику європейських країн.
Сьогодні без врахування ісламського фактора неможливий скільки-небудь серйозний прогноз подальшого розвитку європейського континенту. З моменту закінчення Другої світової війни по сьогоднішній день ісламське населення тут зросло більш ніж у 50 разів. За різними даними, сьогодні в Європі нараховують 15-20 мільйонів мусульман. Однак, беручи до уваги мільйони нелегальних іммігрантів-мусульман, які приїхали в Європу в пошуках кращого життя, визначення точної кількості мусульман на європейському континенті представляється дуже складним. Слід окремо зазначити, що швидке зростання мусульманського населення Європи відбувається не тільки через значну кількість мігрантів з арабських країн, але і через велике число європейців, насамперед з інтелектуальної та наукової еліти, що обирають для себе іслам. За деякими прогнозами, до 2040 року третина населення Європи будуть мусульманами [16, c.51].
Політики більшості європейських партій, особливо в районах сильної концентрації арабо-мусульманських іммігрантів, включають інтереси цих громадян у свої передвиборні програми. Причому, враховуються як внутрішні їхні інтереси – у сфері освіти, релігії та соціального забезпечення, так і зовнішні – відносини з арабським, мусульманським світом.
Водночас, теракти 11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку і в березні 2003 р. в Мадриді значно посилили антиісламські настрої на європейському континенті. Є певні радикальні кола, що бачать єдиний шлях стримування зміцнення позицій мусульман у Європі в жорсткому відношенні до представників даного “чужорідного“ віросповідання. Не рідкими є випадки зіткнень на етнічній основі з корінним населенням. До того ж, мусульмани в Європі зустрічаються з численними соціально-економічними проблемами, серед яких центральне місце посідає безробіття.
Все це провокує поширення ісламо-екстремістської ідеології на європейському континенті. На сьогоднішній день ісламські фундаменталістські організації й угруповання створили велику мережу своїх представництв у країнах Європи. Під вивіскою громадських організацій, комерційних фірм і т.п. вони розгорнули активну діяльність по вербуванню нових членів, ідеологічній обробці мусульманської діаспори, проводять різного роду пропагандистські кампанії на підтримку своїх прихильників у різних державах [19, c.28].
Слід особливо підкреслити, що найчастіше, мусульмани Західної Європи є куди більш радикальними й непримиренними, ніж ісламісти на їхній історичній батьківщині. Проблема полягає в тому, що, на відміну від своїх рідних країн, де вони знаходяться у підпіллі, в Європі ісламісти мають можливість діяти відкрито, відповідно до європейських демократичних процедур. Наприклад, турки в Європі можуть вільно висловлювати свої політичні погляди, навіть екстремістські чи ісламістські [15, c.18]. У Туреччині ж їм би це не вдалося, тому що багато радикалів там знаходяться поза законом. Керівництво деяких арабських держав, зокрема Єгипту й Алжиру, неодноразово зверталося до західноєвропейських країн із проханням заборонити діяльність екстремістів, однак, безрезультатно.
Іммігранти з арабських держав створюють впливові мусульманські лобі в європейських країнах. Не мавши практично ніяких демократичних прав і свобод у себе на батьківщині, в Європі вони прагнуть схилити уряди до підтримки тих режимів, які вони залишили, а також арабської й палестинської сторони в близькосхідному конфлікті.
Таким чином, враховуючи географічну наближеність України до Західної Європи, а також чітку зовнішньополітичну орієнтацію, спрямовану на вступ нашої держави до європейської спільноти в якості її повноцінного учасника, вироблення виваженої позиції України щодо поширення радикального ісламу на європейському континенті, а також підтримка усіх загальноєвропейських ініціатив, спрямованих на боротьбу з цією негативною тенденцією, набуває особливого значення.
ІСЛАМ В СУЧАСНОМУ СВІТІ І
В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
Становище ісламу в сучасному світі суттєво відрізняється від того, яким воно було, наприклад, ще сто років тому. Завдяки бурхливим політичним процесам ХХ ст., посиленій міграції населення, розвиткові засобів масової інформації, глобалізації економічних та культурних процесів відбувається вихід ісламу за межі регіону його традиційного розповсюдження (Азія та Африка, Балканський півострів в Європі) та посилення його впливу на інші культури. З іншої сторони, іслам навчився використовувати досягнення західної цивілізації як для потреб свого культу, так і для потреб життєдіяльності країн, де він панує. Наприклад, в наш час прочани можуть відправляти хаджж, користуючись літаками; у культовій практиці широко використовуються радіотехнічні засоби і т. ін. Якщо для європейців ХІХ ст. іслам був скоріше екзотикою, то в наш час діти мусульманських сімей можуть навчатись у європейських школах разом із європейцями, а на сусідній вулиці може розташуватись мечеть. Через це загальне ставлення представників західної культури до ісламу із абстрактно-теоретичного перетворюється на життєво-практичне. Мусульманська думка з того чи іншого приводу, мусульманська позиція все частіше фігурують в світових процесах як важливі, необхідні, правомочні. Наприклад, багато мусульман постає проти поширення впливів американської масової культури на весь світ, проти еротичних сцен в кіно, на телебаченні або в живописі, проти проявів європоцентризму (позиція, згідно якої європейська культура та європейський стиль життя постає взірцевим для будь-якої людини). В наш час існує Ісламська рада Європи із центром у Лондоні – міжнародна ісламська організація, що координує діяльність більше 30 мусульманських центрів, організацій та громад країн Західної Європи, яка проводить міжнародні конференції політичного та культурного спрямування, має свої періодичні видання.
Велика кількість ісламських країн прагне використати в політичній сфері певні традиційні релігійні ідеї, правила та настанови, що дозволили би запроваджувати у життя особливий “ісламський шлях” соціального розвитку. В 70-х роках ХХ ст. було створено концепцію “ісламської держави”, в якій: 1) всі її громадяни повинні сповідувати іслам; 2) правила державного та суспільного життя повинні регламентуватись не стільки правовими, скільки релігійними нормами; 3) державна влада повинна обиратись та організовуватись за законами ісламу. В той же час постулюється, що такого роду ісламська держава є вільною і справедливою організацією суспільного життя, який не притаманні корінні недоліки капіталізму (гонитва за прибутками) та соціалізму (державний атеїзм та заперечення приватної власності). Ідеологічною підставою вчення про ісламську державу є твердження про те, що Аллах є єдиним джерелом державної влади. В той же час положення Корану стосовно питань влади, порядку її наслідування, покарань, тощо, різними напрямками ісламу тлумачаться настільки різноманітно, що це відкриває дуже широкі можливості для прийняття конкретних політичних рішень – від визнання необхідності так званого народного лідера, що радиться із членами суспільства з усіх важливих питань, до диктатури лідера, визнаного найближчим до Аллаха (згідно мусульманської традиції, правителем повинна бути наймудріша людина, а такою може бути лише духовна особа).
В ХХ ст. була також вироблена й поширена концепція “ісламської економіки”, яку також спирали на принципи Корану та шаріату. При тому проголошувалось дотримання принципів соціальної справедливості із посиланням на те, що Коран надає великого значення в галузі регулювання економічного життя державі як найвищому авторитету в суспільстві. Згідно принципів ісламу засуджується накопичення великих багатств, забороняється лихварство (позика грошей під проценти), підкреслюється значення сплати закяту та садки (добровільної пожертви для бідних), підкреслюється необхідність дотримання норм шаріату щодо успадкування власності, володіння нею, її оподаткування, торгівлі та фінансових справ. Як реально традиційні положення ісламу застосовуються до вирішення проблем економічного життя можна побачити на прикладі принципів функціонування ісламських банків. Це є кредитно-фінансові заклади, які в мусулманських країнах формально діють на безпроцентній основі. Проте вони використовують принцип “мушарака”, згідно якого кожна комерційна угода підтверджується договором, в якому записують, що банк надає клієнтові безпроцентний кредит, проте останній бере на себе зобов’язання відраховувати банку певну частку доходів свого підприємства. Фактично банк стає партнером клієнта у його підприємницькій діяльності та регулярно отримує від неї прибутки (як правило, 4 – 6 % річних).
В сучасному світі важливе значення також мають ідея “ісламської солідарності” та політичні рухи, що запроваджують її в життя. Суть ідеї полягає в проголошенні необхідності виділення ісламського світу в самостійне політичне угрупування із метою протистояти неісламському світові. Теоретичним підрунтям ісламської солідарності постає твердження про те, що всі віруючи в Аллаха є братами й сестрами, об’єднаними навколо єдиної святині – Кааби у м. Мекка, єдиного віровчення – Корану та єдиним правилом життя – шаріатом. На засадах ідей ісламської солідарності у 1926 р. було створено першу міжнародну мусульманську організацію “Всесвітній ісламський конгрес”, у 1962 р. – “Лігу ісламського світу”, у 1969 р. – “Організацію ісламської конференції”.
В сучасному ісламі ставлення до подій сучасного суспільного розвитку, новацій та технічних цивілізаційних досягнень є різним. Як і в деяких інших релігіях тут простежується існування двох провідних тенденцій – модернізму та традиціоналізму. Прихильники модернізму вважають, що іслам повинен позбавлятися явно архаїчних рис та певним чином змінюватись відповідно новим тенденціям сучасності. Ці зміни повинні стосуватись в першу чергу елементів щоденного життя, зокрема – побуту (від чоловіків не варто вимагати обов’язкового носіння бороди, від жінок – носіння чадри та ін.). Певні зміни припускаються і в інших важливих сферах суспільного життя: мусульмани мають право працювати в науково-дослідних закладах, вільно спілкуватись із людьми іншої віри, жінки мусульманського віросповідування не повинні обмежувати своє життя лише домашніми турботами, й мати право на участь у громадському житті, дівчата – право навчатись разом із хлопцями. Враховуючи те, що за сучасних умов особливого значення набуває розвиток науки, прибічники модернізму наголошують на тому, що в Корані стверджується важливість знань для людини, а тому мусульмани повинні прагнути розширяти та розвивати свої знання, хоча при цьому й не проводиться відмінність між науковим та ненауковим знанням.
Течія традиціоналізму, прихильники якої вважають за необхідне дотримуватись основних положень середньовічного ісламу у його недоторканому вигляді, закликають не відходити від давньої обрядовості, способу життя та звичних тлумачень положень Корану. Окремим напрямом постає ісламський фундаменталізм, який намагається відродити інститути та норми раннього ісламу. З однієї сторони, фундаменталісти вважають, що ретельне відтворення раннього ісламу та мусульманського способу життя покращить соціальне становище у мусульманському суспільстві, бо встановить рівність і братство усіх мусульман, а, з іншої сторони, оскільки в ранньому ісламі досить активно культивувався джихад – боротьба із невірними, фундаменталізм закликає до насильницької боротьби із людьми інших вір, аж до застосування терору. При тому до “невірних” інколи зараховують і мусульман, які дотримуються поглядів, відмінних від фундаменталізму. До фундаменталістів належать: ліве крило організації братів-мусульман, вахабітів, хубуллахів. Гасла фундаменталізму інколи використовують на державному рівні, коли прагнуть запровадити повну ісламізацію держави (наприклад, уряд талібів в Афганістані до проведення там урядом США антитерористичної операції).
В Україні іслам відомий давно. Перші контакти русичів з мусульманами сягають ще VIII-IX ст. Давня Русь довідалася про світ ісламу від хазар, половців і булгар. Існують підстави вважати, що вже на початку VIII ст. на Русі було відомо про арабів. На це вказують численні скарби арабських срібних монет у районі Дніпра та свідчення раннього мусульманського географа перса Ібн Хардадбеха про слов’янських купців. Певне поширення мусульманства в Україні пов’язане з нашестям монголо-татар, частина яких осіла в Криму. На поч. XV ст. кримський улус відокремлюється від Золотої Орди; в Криму створюється самостійне ханство. Але у 1475 р. його захопила Туреччина. Під впливом турецького панування у Криму набув поширення сунізм ханафітського напрямку, який був державною релігією Османської імперії.
На чолі мусульманського духовенства Кримського ханства стояв муфтій. Як вища духовна особа, він був другим після халіфа, тобто турецького султана. Всім життям релігійної громади Криму керував імам. У ХVIII ст. тільки в Бахчисараї було 32 мечеті. Відкривались мектеби (школа початкової освіти) і медресе (щось на зразок гімназій). У 60-х рр. ХІХ ст. в Криму було 23 медресе і 131 мектеб. У 1774 р., після війни Росії з Туреччиною, Кримське ханство отримало самостійність, але у 1783 р. Крим був приєднаний до Російської імперії, яка утискала татар, що сповідували іслам, не лише економічно, а й духовно. У другій половині ХІХ ст. Крим залишило 161 тис. татар. У 1917 р. татари становили лише 36,6 % сільського і 11,3 % міського населення Криму. Зазнавало утисків татарське населення Криму і за часів Радянського Союзу. У травні 1944 р. з Криму примусово було виселено 188626 татар. Нині йде процес їх повернення до Криму, відродження мусульманських релігійних громад.
В Україні на початок 2000 року діяло 337 мусульманських громад, 228 з яких об’єднує кримських татар. Мусульманські громади України діють в структурі трьох самостійних центрів: в Києві є Духовне управління мусульман України (ДУМУ), в Донецьку – Духовний центр мусульман України (ДЦМУ), в Сімферополі ж Духовне управління мусульман Криму (ДУМК). Вищим органом релігійної влади в Криму є Курултай (з’їзд) мусульман Криму. Він обирає муфтія, який в свою чергу призначає імамів регіональних мечетей і муедзинів. На сьогодні в Криму налічується більше ста молитовних будинків, частина з яких не є мечетями. Ці будівлі або приміщення пристосовані під мечеті. У 1994 р. засновано Київський ісламський університет, який має п’ять факультетів, де навчаються студенти різних національностей.
ВИСНОВКИ
Як видається, третій світовий шлях розвитку, який пропонують ісламісти в якості альтернативу розвитку для мусульманського світу, не здатний вирішити проблеми сучасних ісламських країн. Головне завдання мусульманських країн – розвиток економіки і підвищення її конкурентоспроможності на світовому ринку. На думку Ф.Холлідея, важливіше змагатись із Заходом у сфері економіки, ніж протистояти йому у військовому відношенні. А Захід має проводити стосовно мусульманського світу більш зважену політику, зокрема – сприяти економічному розвитку ісламських країн, розвивати рівноправне співробітництво в економічній та політичній сферах та одночасно протистояти радикальному ісламізму.
Очевидним залишається наявність численних перешкод на шляху реалізації ісламської концепції світового устрою. До них належать різний ступінь соціально-економіч-ного розвитку та відмінності у політичному устрої країн регіону традиційного поширення ісламу, суперництво держав за лідерство у мусульманському світі, розбіжності між основними течіями в ісламі, територіальні претензії і міждержавні суперечки між мусульманськими країнами (Саудівська Аравія – Оман, Марокко – Алжир, Іран – Бахрейн та ін.). Проте чим більшим буде зовнішній тиск на мусульманські країни, тим далі на другий план будуть відходити такі перешкоди, поступаючись завданням збереження ісламським світом власної ідентичності, перспектив розвитку і рівноправного становища у сучасній системі міжнародних відносин. Свідченням цього є серед іншого, і актуалізація концепції „ісламська солідарність” як одного із засадничих принципів зовнішньої політики мусульманських країн.
В той же час не можна заперечувати, що глобалізація унеможливлює успішний і прогресивний розвиток країни або регіону автономно, без активного обміну товарами, ідеями, знаннями, культурними надбаннями. Інша річ, що при цьому має зберігатися баланс можливостей і рівності у доступі до плодів прогресу для всіх країн світу, незалежно від їхньої цивілізаційної належності та ступеня розвитку.
Іслам в сучасному світі постає як потужна та розгалужена соціальна сила та культурно-історичне явище. Виникнувши на грунті попередніх культурних традицій, способу життя арабських етносів, подвижницької діяльності визнаного в ісламі єдиного пророка Мухаммеда, іслам увібрав в свій зміст багатющий духовний досвід певного цивілізаційного регіону та змістові елементи деяких релігій та релігійних вірувань (в т.ч. – іудаїзму та християнства). За своєю структурою іслам відрізняється чіткою низкою чітко виписаних стовпів віри, культових дій та обов’язків мусульман, а за змістом досить радикальним наполяганням на безумовній відданості віруючих Аллаху, послідовно проведеним монотеїзмом та докладним регулюванням різних сфер людського життя. В сучасному суспільстві іслам займає дещо суперечливе становище, оскільки є неоднорідним як за тлумаченням провідних тез Корану, так і за соціальною та політичною спрямованістю. У відношенні до традицій ісламу серед його послідовників виділяються реформатори та традиціоналісти. На ситуацію перебування ісламу в сучасному світі суттєво впливають різного роду міжнародні організації та об’єднання мусульманських країн.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Белокреницкий В.Я. Ислам и политика в странах Ближнего и Среднего Востока // Восток. – 1999. – № 4. – с. 146-150.
2. Богомолов О.В. Політичний іслам // Політика і час. – 2003. – № 12. – с. 52-61.
3. Борисов А.Б. Противодействие исламскому фундаментализму. Опыт ближневосточных стран / Национализм и фундаментализм на Ближнем Востоке. Материалы конференции. – М.: Ин-т изучения Израиля и Ближнего Востока, 1999. – c. 115-127
4. Григорьева Ю.З. Реставрация исламского терроризма: причины и геополитические последствия / Исламизм и экстремизм на Ближнем Востоке. Сборник статей. – М.: Ин-т изучения Израиля и Ближнего Воcтока. – с. 122-139
5. Григорьянс В. Об угрозе “ваххабизма” в Крыму // www.narochnitskaia.ru/ cgi-bin/main.cgi?item=1r250r040512120548
6. Ісламська ідентичність в Україні / Богомолов О.В., Данилов С.І., Семиволос І.М., Яворська Г.М. – К:AMES, 2005. – 130 c.
7. Ланда Р.Г. Истоки и тенденции развития исламского терроризма //
Ближний Восток и современность. – Выпуск 17. – 2003 – c. 23-35
8. Ланда Р.Г. Политический ислам: предварительные итоги. – М.: Ин-т изучения Израиля и Ближнего Востока, 2005. – 286 c.
9. Левин З.И. Современный ислам: реформаторы – обновленцы и охранители // Ближний Восток и современность. – Выпуск 17. – 2003. –
c. 35-43.
10. Нечитайло А.Д. Идейный арсенал и методы исламистской пропаганды // Ближний Восток и современность. – Выпуск 17. – 2003 – c. 43-51
11. Поляков К.И. Противодействие религиозному экстремизму и терроризму в арабских странах / Исламизм и экстремизм на Ближнем Востоке. Сборник статей. – М.: Ин-т изучения Израиля и Ближнего Воcтока. – c. 115-127
12. Тегин Ю.Л. К проблеме комплексного исследования исламского экстремизма // Ближний Восток и современность. – 2000. – Выпуск 7. – с. 67-81.
13. Швед В.І. Ісламський чинник та його врахування у реалізації стратегічних цілей Укаїнської держави / Вісник Одеського національного університету. – Випуск 9. – 2003. – с. 757-764.
ЗМІСТ
ВСТУП
1. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ІСЛАМСЬКОЇ КОНЦЕПЦІЇ СВІТОВОГО УСТРОЮ
2. ІСЛАМСЬКИЙ ФАКТОР В ЄВРОПІ
3. ІСЛАМ В СУЧАСНОМУ СВІТІ І В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИТСАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ