ЗМІСТ
ВСТУП
1.Поняття та характеристика континентальної та англо-американської правової сімї
а) континентальна правова система
б) англо-американська правова система
2.Основні інститути спадкового права країн континентальної правової системи.
3.Особливості спадкового права в країнах англо-американської правової системи
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Подібно до сімейних правовідносин, відносини щодо спадкування беруть свій початок у звичаєвому праві. Сфера спадкування є найбільш тісно пов’язаною із традиціями та звичаями, що формувалися протягом століть і склалися історично. Таким чином, законодавчі положення у цій галузі відтворюють відповідні норми звичаєвого права. З огляду на істотні розбіжності у звичаях та традиціях різних народів, законодавства різних правових систем щодо питань спадкування завжди мали суттєві відмінності; така ситуація зберігається й сьогодні. Законодавства суверенних держав характеризуються неоднаковим підходом до забезпечення прав та інтересів власних громадян та іноземців щодо спадкування як за законом, так і за заповітом. За таких обставин, виникнення колізій у міжнародних спадкових правовідносинах є неодмінним.
Спадкове право континентальних країн (Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Японія, Бразилія) дотримується концепції спадкування як правонаступництва (спадкоємці стають на місце спадкодавця щодо його прав та обов’язків). В окремих випадках спадкування являє собою сингулярне правонаступництво – до іншим особам переходить окреме майнове право (спадкова трансмісія, легат).
У більшості країн загального права (США, Великобританія, Індія, Канада, Австралія) при спадкуванні має місце правонаступництво, а ліквідація майна спадкодавця. Це здійснюється в рамках особливої процедури ("адміністрування") і під контролем суду. Спадкоємці не є спадкоємцями прав та обов’язків спадкодавця, майно якого перетворюється в особливу різновид довірчої власності (траст). Після завершення процедури адміністрування залишилося майно передається спадкоємцям.
ПОНЯТТЯ КОНТИНЕНТАЛЬНОЇ ТА АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКИХ СИСТЕМ ПРАВА, ЇХ ХАРАКТЕРНІ РИСИ
а) континентальна правова сім’я
Континентальна, або романо-германська, система є результатом творчого розвитку римського приватного права європейськими вченими, головним чином в університетах, з урахуванням вчення про християнську мораль.
Право країн романо-германського права відчувало багатовіковий вплив християнської моралі, а панівні починаючи з епохи Відродження філософські течії висунули на перший план ідеї індивідуалізму, лібералізму, поняття суб’єктивних прав.
В континентальній системі права на перший план висунуто норми права, які розглядаються як загальне правило поведінки на майбутнє, що відповідає вимогам справедливості і моралі.
Соціально-правове призначення норм в романо-германському праві зумовлене необхідністю встановлення засад соціального порядку, що визначаються ідеями соціальної рівності та економічного розвитку в суспільстві.
Сучасне цивільне право розвивається в рамках окремих країн, які його творять виходячи зі своїх особливостей.
Римське право, зокрема модернізоване, прямо не застосовується в жодній країні.
Однак основні поняття та інститути континентального цивільного права є римськими, розроблені римськими юристами ще дві тисячі років тому. В основі навчання також знаходиться римське право.
Для континентального права характерний поділ права на приватне і публічне, в основі якого лежать різні інтереси, яким слугують приватне і публічне право. Приватне (цивільне) право слугує інтересам окремих осіб, які рівні між собою в правах. Публічне право слугує інтересам цілого суспільства і його основного представника – держави.
Поділ континентального права на цивільне і торгове в сучасних умовах втратив попереднє значення. Незважаючи на існування окремих торгових кодексів в багатьох країнах Європи, більшість країн йде шляхом відображення специфіки відносин між комерсантами, в частині їх участі в цивільно-правових відносинах, в межах загальноцивільного законодавства. Це пояснюється ускладненням комерційної діяльності, яка все більше регламентується окремими законами (про юридичні особи, про біржі і біржову торгівлю, про окремі види договорів). Тим самим зменшується частка норм, які можуть бути зосереджені в торгових кодексах, і збереження останніх втрачає свій сенс.
Ознаки романо-германського типу (сім’ї) правових систем;
1) виник у континентальній Європі внаслідок загальності розвитку суспільств і держав під сильним впливом римського соціального і правового порядку; поширився на Центральну і Південну Америку (колишні колонії Іспанії, Португалії і Франції), значну частину Африки, країни Близького Сходу, Японію, Індонезію, Південну Корею, Таїланд;
2) розвинувся на основі рецепції (від лат. – прийняття) давньоримського цивільного права, його ідей, принципів та інститутів. Римське право було сприйнято завдяки його популяризації в університетах – італійських, французьких, німецьких (ХІІ-ХШ ст.). Велику роль в "очищенні", переробці і пристосуванні римського права до умов життя (в тому числі до місцевого звичаєвого права), особливо в XIV столітті, відіграла школа юристів-глосаторів46, діяльність якої продовжила школа постглосаторів, які на рівні культури епохи Відродження відпрацювали логічні принципи, конструкції, узагальнили формули римського приватного права.
Істотний внесок у становлення права континентальної Європи здійснило канонічне середньовічне право завдяки величезному впливу католицької церкви і найширшої юрисдикції церковних судів (особливо в Іспанії
3) основним джерелом (формою) права є нормативно-правовий акт – ця ознака дає підставу називати сім’ю правових систем норматив. Інші джерела права (звичай, узагальнення судової практики, нормативний договір) посідають підлегле місце стосовно закону як провідного нормативно-правового акту, норми якого формулюються законодавцем – представницьким органом державної влади;
4) нормативно-правові акти супідрядні один одному за юридичною силою: конституційні закони – звичайні (поточні) закони – підзаконні акти. За конституцією визнана вища юридична сила (Конституція ФРН 1949 р., Конституція Італії 1947 р., Конституція Франції 1958 р., Конституція Швейцарії 1999 р. (набрала чинності 01.01.2000) та ін.);
5) поширеною є кодифікація нормативно-правових актів – ця ознака дає підставу називати правові системи цієї сім’ї кодифікованими.
6) право має систему з чіткою структурою: публічне і приватне, їх галузі, підгалузі, норми права. Публічне і приватне право в усіх країнах романо-германської сім’ї містить майже ті самі основні галузі: конституційне, адміністративне, міжнародне, публічне, кримінальне, цивільне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, трудове право і т. д. Подібна однаковість спостерігається і щодо правових інститутів, наприклад, є інститут зобов’язального права як найважливіша складова цивільного права;
7) існує дуалізм права – наявність цивільного і торговельного права як відносно самостійних галузей за своєю природою, розвитком і практичною реалізацією. Вважається, що окрім цивільного права необхідно розвивати торговельне право, оскільки торговельні відносини у світі динамічні, що вимагає: а) швидкого оформлення угод; б) виконання оформлених угод; в) вирішення у спеціалізованих судах спорів, що виникли між сторонами.
8) матеріальне право домінує над процесуальним правом (процесуальні галузі права розглядаються як похідні від матеріальних, що призначені їх "обслуговувати"), на відміну від англо-американського права, де переважає процесуальне право;
9) досконалою є юридична техніка, уніфікована термінологія, запозичена переважно з римського права. На відміну від юристів країн англо-американського права, що мислять конкретно, "прецедентно" і створили науку загального права на основі судових рішень, юристи романо-германського права мислять поняттями правових інститутів і галузей права. їх правова наука – абстрактна, однією із визначальних ознак якої є правовий формалізм. Вважається, що романо-германське право – продукт логіки, системи і суворих теоретичних викладок.
б) англо-американська правова система
В основу англо-американського права покладено загальне право (common law) Великобританії, яке сформувалося в результаті діяльності королівських судів, рішення яких визнавались такими, що мають обов’язкову силу для нищестоящих судів. Шляхом прийняття нових судових рішень забезпечувався розвиток спочатку загального права, а пізніше і права справедливості (equity), яке склалось в результаті діяльності суду канцлера. Цей дуалізм (судів загального права і права справедливості) схожий на дуалізм цивільного і преторського права в рамках римського приватного права. Загальне право і право справедливості сформували прецедентне право, до якого пізніше добавилось статутне право (statute law), яке включає також акти, прийняті парламентом.
Сформоване в такому вигляді англійське право було перенесене в колонії – США, Канаду, Австралію, Нову Зеландію, інші країни, де воно було піддано модифікації. Найбільші зміни в англійське право були внесені в США. Тому ця правова система отримала назву англо-американської.
Загальні ознаки англо-американського типу правових систем:
1) виник в Англії; незабаром поширився на колонії Великої Британії; нині існує, крім Англії, в країнах: Ірландія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія та ін.;
2) право структурно поділяється на загальне право і право справедливості (виникли в XI і XII ст. відповідно і частково злилися у XVIII ст.); статутне (парламентське) (існує з кінця XIII ст.);
3) основним джерелом (формою) права є судовий прецедент – ця ознака дає підставу називати означену сім’ю правових систем прецедентною. Тобто право твориться у процесі вирішення судових справ, а не шляхом формулювання норм законодавцем, хоча в державі існують і інші форми права – статут (закон), конституційний звичай (конституційна угода), доктрина, міжнародний договір тощо;
4) обов’язкові судові прецеденти створюються вищими судовими інстанціями: в Англії – це Палата лордів, Апеляційний суд і Високий суд, а також Судовий комітет Таємної Ради (у справах держав-членів Співдружності). Нижчі суди не створюють прецедентів;
5) судові прецеденти мають казуїстичний характер, тоді як норми статутів (законів) – загальний. Якщо судові прецеденти застосовуються лише при вирішенні аналогічних казусів (випадків) і стосовно конкретних осіб, то норми статутів поширюються на всіх. Невипадково загальне право за своєю природою вважається казуїстичним, тобто таким, що складається з типізованих прецедентів;
6) статутам (законам – актам парламенту) за формально-юридичним змістом надана вища юридична сила. Проте на практиці існує таке: закон, перш ніж набути реальної сили, має обрости прецедентами, які формуються шляхом його інтерпретації;
7) використовуються конституційні звичаї (конституційні угоди) і правові доктрини як джерела права. Так звані "конституційні угоди" регулюють важливі питання державного життя і виступають своєрідним джерелом конституційного права. -правові ідеї, концепції юристів різних шкіл мають додаткове значення;
8) відсутній поділ права на приватне і публічне та суворий поділ права за галузями, як це спостерігається у правових системах романо-германського типу. Існує розмежування не стільки галузей права, скільки окремих інститутів або проблем: договір, реальна власність, квазідоговір, застава, збиток (шкода), придбання, процедури цивільні, процедури кримінальні, процедури магістратських судів та ін. Основні категорії публічного права Великої Британії: злочин, конституційне право, адміністративне право, міжнародне право;
9) відсутній дуалізм права – поділ на цивільне і торговельне (комерційне);
10) процесуальне право домінує над матеріальним, що виражається в незалежності судових органів, суворому дотриманні процедури, престижі адвокатської професії та ін. Процесуальне право ініціювало розвиток матеріального, яке стало формуватися лише з другої половини ХІХ ст. Нині матеріальні галузі права набувають більшого розвитку;
11) проводиться консолідація судових прецедентів і законів, тоді як майже повністю відсутні кодифіковані галузі права. Через те, що кодифікувати прецеденти вкрай складно, у Великій Британії вдаються до створення консолідованих актів (з деякими елементами кодифікації).
12) досконалою є процесуальна техніка (система доказів) та самобутньою, автохтонною – юридична термінологія. Остання іноді не збігається з нормативними поняттями і термінами континентального права. Специфічно англійськими є терміни "зобов’язальний прецедент", "незобов’язальна думка судці", "відхилення від прецеденту", "перспективне подолання прецеденту", "правила розрізнення" та ін. Дві англомовні країни – США й Велика Британія – мають різні правові системи: їх навіть називають двома країнами, "розділеними" загальним правом. Відтворити усі відтінки своєрідності правової системи США неможливо. Шляхом порівняння з правовою системою Великої Британії можна вказати лише на деякі з них.
2.Основні інститути спадкового права країн континентальної правової системи
Законодавство про спадкування в країнах континентальної правової системи включає в себе норми, що регулюють суспільні відносини щодо переходу прав і обов’язків померлого до інших осіб.
У країнах континентального права спадкове право перейняло багато інститутів римського спадкового права, адаптувавши деякі інститути до власних національних особливостей.
Спадкове право зарубіжних країн виходить із загальних засад можливості спадкування за законом і за заповітом, причому за загальним правилом спадкування за законом розглядається як "спадкування без заповіту", тобто пріоритет має спадкування за заповітом. Законодавство про спадкування виходить з непорушності свободи волі спадкодавця, який має право самостійно розпорядитися своїм майном, залишивши його будь-яким особам, як з числа родичів, так і осіб, які не мають з ним родинного зв’язку.
Держави континентальної Європи, поряд з принципом свободи волі заповідача, виходять з необхідності забезпечення інтересів сім’ї, закріплюючи нормами спадкового законодавства механізми забезпечення майнових прав родичів спадкодавця.
Континентальна правова система розглядає спадкування як універсальне правонаступництво, тобто як заміну особи спадкодавця на особистість його спадкоємця, внаслідок чого до спадкоємця переходять всі права та обов’язки спадкодавця як єдине ціле.
Відзначимо, що таке розуміння спадкування не єдино можливе: у країнах англо-американської правової системи майно спадкодавця спочатку переходить по праву довірчої власності до так званого "особистому представнику" померлого, який передає спадкоємцям лише частину спадщини, що залишилася після розрахунків з кредиторами .
Спадкові правовідносини в країнах континентальної Європи регулюються, як правило, нормами відповідних розділів цивільних кодексів, поряд з сімейними і майновими відносинами.
При регулюванні спадкових відносин застосовуються також положення нормативних актів, що діють поряд з Цивільним кодексом. В Угорщині, наприклад, це Закон 1974 про шлюб, сім’ю і опіку (з ізм. І доп.), Закон 1991 про нотаріусів; наказ міністра юстиції 1984 "Про нотаріусів і деяких видах нотаріального виробництва". У Польщі таких супутнім нормативним актом є Закон про нотаріат 1951 (з послід, зм.) .
В цілому ж спадкове право багатьох зарубіжних країн континентальної правової сім’ї за останні десятиліття піддалося істотного реформування, причому характер цього реформування у багатьох державах має однакову спрямованість.
Зокрема, внаслідок змінених соціально-економічних умов, які спричинили реформи ряду інститутів цивільного права, були розширені спадкові права пережив чоловіка, а також усиновлених і позашлюбних дітей. Перш, в інтересах держави, що прагне до активної безпосередньої участі в спадкових правовідносинах, був обмежений коло спадкоємців за законом, що давало більше можливостей державі в набутті виморочні майн.
Наприклад, у Болгарії, законодавство якої включає в коло спадкоємців за законом всіх родичів по прямій лінії і до шостого ступеня споріднення по бічній лінії, пережив чоловік успадковує разом з тією чергою спадкоємців, яка закликається до спадкоємства.
У відповідності зі ст. 931 Цивільного кодексу Польщі чоловік закликається до спадкоємства в першу чергу разом з дітьми. При наявності дітей чоловік успадковує не менше 1/4 спадкової маси. При відсутності низхідних родичів спадкодавця спадкують чоловік, батьки, брати та сестри спадкодавця. Пережив чоловік успадковує все майно у випадку, якщо немає низхідних родичів, батьків, братів і сестер і їх низхідних. І тільки якщо немає низхідних родичів спадкодавця і дружина, до спадкоємства закликаються батьки, брати, сестри та їхні низхідні родичі.
Однак не завжди пережив чоловік за обсягом своїх прав прирівнюється до інших спадкоємців.
Так, французьке законодавство, раніше відносять пережив чоловіка до спадкоємців за законом останньої черги, в результаті чого він призивався до спадкоємства лише за відсутності кровних родичів (включаючи бічних до 12-го ступеня), було змінено внаслідок прийняття законів від 26 березня 1957 і від 3 січня 1972, які надали йому більш широкі можливості для отримання спадщини. Проте у Франції пережив чоловік в більшості випадків отримує не право власності, а лише узуфрукт на частину спадкового майна, розмір якої варіюється залежно від розряду спадкоємців.
Істотні зміни торкнулися статусу суб’єктів спадкового правонаступництва. Так, права усиновлених і позашлюбних дітей були повністю зрівняні з спадковими правами законні діти (закон від 11 липня 1966 у Франції; закон від 2 липня 1977 року в ФРН; закон від 30 червня 1972 р Швейцарії).
Прийняття в рамках Європейської ради Конвенції про усиновлення дітей (24 квітня 1967) і Конвенції про правове становище позашлюбних дітей (15 вересня 1975) спричинили необхідність перегляду ряду положень спадкового законодавства, що стосуються прав позашлюбних і усиновлених дітей.
В результаті діти, народжені поза шлюбом, раніше майже повністю позбавлені визнання своїх спадкових прав, були в цілому зрівняні в правах з дітьми, народженими в законному шлюбі. Законодавством передбачена лише необхідність визнання позашлюбної дитини з боку батька, за відсутності визнання походження дитини може бути встановлено в судовому порядку. Тепер при дотриманні цієї умови як байстрюки після батьків, так і батьки після таких дітей є повноправними спадкоємцями (закон від 3 січня 1972 у Франції; закон від 19 серпня 1969 у ФРН; закон від 15 вересня 1975 р Швейцарії ).
Серед інших законів, які внесли зміни в регулювання окремих питань спадкових відносин, можна відзначити: французький закон від 31 грудня 1976 р предусмотревшій інший режим спільності спадкового майна; закон ФРН від 28 серпня 1969 р стосується ряду питань оформлення заповідальних розпоряджень, і закон ФРН від 14 червня 1976 про реформу шлюбно-сімейного права, який змінив, зокрема, деякі положення, пов’язані з правом спадкоємців на обов’язкову частку.
Законодавство європейських держав знає дві підстави спадкування: за заповітом і за законом.
Спадкування за заповітом має пріоритет перед спадкуванням за законом, оскільки більш повно відповідає принципу вільного розпорядження майном його власником. Принцип свободи заповідальних розпоряджень є основоположним у правовому регулюванні підстав спадкування. Обмеження даного принципу пов’язані тільки з закріпленням законодавством інституту обов’язкової частки в інтересах потребують підвищеного захисту осіб, пов’язаних зі спадкодавцем відносинами близької спорідненості.
Спадкування за законом застосовується тільки при відсутності заповіту або визнання його недійсним. Крім того, спадкування за законом має місце, якщо заповіт зроблено стосовно тільки частини спадкового майна.
Як і в Росії, в державах континентальної правової системи заповіт розглядається як одностороння угода, що породжує правові наслідки після смерті спадкодавця. Спадкодавець вправі у час до своєї смерті скласти новий заповіт, скасувати або змінити попереднє. Зміст заповіту складають розпорядження спадкодавця щодо долі належного йому майна.
Законодавство має відповідати певним вимогам, пов’язаним з його формою.
На відміну від Росії, де заповіт – строго особиста угода, укладена від імені однієї особи, спадкове законодавство деяких європейських держав допускає можливість складання так званих спільних заповітів, в яких виражена воля двох або декількох осіб.
Наприклад, у ФРН спільний заповіт вправі скласти дружини.
Французький закон забороняє як спільні, так і взаємні заповіту (ст. 968 ФГК).
Швейцарське законодавство не містить жодних положень з цього питання, однак судова практика визнає такі заповіти недійсними. Негативне ставлення законодавства цих країн до такого роду заповітів пояснюється прагненням більшою мірою забезпечити дотримання принципу відкличні заповітів .
Самостійним інститутом, відмінним від заповіту, є в законодавстві європейських держав інститут так званих договорів про спадкування.
У відповідності з договором про спадкування спадкодавець зобов’язується передати після своєї смерті майно одній або кільком особам, по суті – призначає їх спадкоємцями. Договір про спадкування набуває чинності з моменту його укладення і не може бути розірваний в односторонньому порядку, чим суттєво відрізняється від заповіту, який тягне правові наслідки тільки з моменту смерті спадкодавця.
Можливість укладення договорів про спадщину передбачена законодавством ФРН та Швейцарії, у Франції ж вони допускаються лише як виняток в деяких випадках, зокрема між подружжям.
В Угорщині дозволено укладення договорів про спадкуванні та даруванні на випадок смерті (§ 655-659), а також договорів стосовно очікуваного спадщини.
За договором про спадкування спадкодавець зобов’язується призначити домовлятися з ним сторону своїм спадкоємцем за надання змісту або внесення довічних періодичних платежів. Договір укладається у письмовій формі; спадкодавець може включити в нього будь-яке заповідальне розпорядження. Дарування на випадок смерті може бути зроблено тільки стосовно тієї частини спадкового майна, яка за наявності заповіту була б визнана предметом заповідального відмови.
Якщо договір дарування відбувається за умови, що обдаровуваний переживе дарувальника, то для дійсності такого договору необхідне дотримання формальних вимог, встановлених для договору успадкування. Договір щодо очікуваного спадщини може бути укладений і за життя спадкодавця. Право укладення такого договору надано виключно нащадкам спадкодавця. Договір щодо очікуваного спадщини здійснюється у письмовій формі .
Спадкове законодавство європейських держав надає великого значення формі заповіту, що диктується необхідністю достовірно встановити "останню волю" заповідача. Недотримання запропонованих законом формальних вимог тягне за собою недійсність заповіту.
Можливі такі основні форми заповіту.
Перш за все, найбільш поширене в силу простоти складання та можливості дотримання таємниці заповіту – власноручне заповіт, тобто цілком написане самим заповідачем, підписане і датоване їм, що покликане зменшити ймовірність підроблення (внаслідок чого машинописні тексти не допускаються). У той же час така форма не позбавлена недоліків, до числа яких слід віднести небезпека випадкової ліквідації або втрати заповіту, а також впливу третіх осіб, що може спричинити за собою спотворення волі заповідача.
Так, відповідно до ст. 949 ГК Польщі заповіт може бути написана власноручно заповідачем, ним же датоване і підписане. При дотриманні цих умов заповіт набуває юридичну силу і не потрібно будь-якого засвідчення або затвердження.
Законодавство визнає дійсним також власноручне заповіт, що міститься в листі спадкодавця, адресованому спадкоємцю, якщо цей лист підписаний належним чином і обставини не викликають сумнівів щодо серйозності намірів спадкодавця розпорядитися своїм майном на випадок смерті.
Польське спадкове законодавство допускає можливість спеціальних заповітів, наприклад у випадку, якщо передбачається швидка смерть спадкодавця або внаслідок особливих обставин дотримання звичайної форми заповіту неможливо або пов’язане з надзвичайними труднощами. При цих умовах заповідач може висловити свою останню волю в присутності не менше трьох свідків. Протягом одного року з моменту такої заяви спадкодавця заповіт може бути зафіксовано в письмовій формі одним зі свідків або третьою особою та підписано спадкодавцем, двома або всіма свідками, присутніми під час волевиявлення заповідача. І випадку якщо до смерті заповідача це зробити не вдалося, то протягом шести місяців з дня відкриття спадщини заповіт може бути оформлено приголосними показаннями свідків перед судом.
Можливо вчинення заповіту у формі публічного акту. Воно оформляється відповідно до встановленої законом процедури за участю офіційного посадової особи (як правило, нотаріуса). У Франції заповіт складається за участю двох нотаріусів (або одного у присутності двох свідків), у Швейцарії – за участю однієї посадової особи та двох свідків. Основна перевага даної форми – гарантія автентичності заповіту та відповідності його змісту дійсною волі заповідача. Збереження заповіту забезпечується передбаченої законодавством можливістю його офіційного депонування у нотаріуса чи іншого компетентного посадової особи.
Допускається законом і таємне заповіт. Воно складається самим заповідачем і в запечатаному вигляді передається на зберігання нотаріусу, як правило, у присутності свідків. Така форма, що дозволяє забезпечити таємницю заповіту і його схоронність, прямо передбачена законодавством Франції (ст. 969, 1007 ФГК) та Німеччини (§ 2232 ГГУ). Швейцарський цивільний кодекс, який не виключає можливість складання подібних заповітів, відносить регламентацію пов’язаних з цим питань до компетенції кантонів (ч. 2 ст. 505).
Поряд з розглянутими формами заповітів законодавство встановлює спрощений порядок здійснення заповітів за особливих, виняткових обставин, коли звернення до звичайних форм неможливо або вкрай утруднено, а також стосовно до окремих категорій осіб (військовослужбовцям, морякам) .
Наприклад, німецьке законодавство дозволяє особі, яка перебуває в місцевості, з якою перервано сполучення з причини епідемії або внаслідок інших виняткових обставин, або у плаванні на німецькому судні, зробити заповіт у формі усної заяви в присутності трьох свідків (§ 2 250, 2251).
Заповіт втрачає силу у разі, якщо особа, на користь якої зроблено розпорядження, вмирає раніше заповідача або якщо об’єкт заповідального розпорядження втрачений за життя спадкодавця. Заповіт втрачає силу і в разі відмови єдиного спадкоємця або легатария прийняти заповідане майно.
Заповіт визнається юридично недійсним внаслідок недотримання продиктованої форми, невизначеності змісту, вад волі заповідача, відсутності здатності до складання заповіту.
Заповідальний дієздатність, тобто здатність до складання заповіту, зв’язується законодавством європейських держав з досягненням особою певного віку, а також з тим, чи усвідомлює воно значення і наслідки своїх дій.
За загальним правилом скласти заповіт може дієздатна особа. Так, у Болгарії, Швейцарії та Франції здатність до складання заповіту виникає у повному обсязі з досягненням повноліття – 18 років. У Франції неповнолітнім, які досягли 16 років (неемансипована), дозволяється складати заповіт щодо половини належного їм майна, а при відсутності родичів до 6-го ступеня споріднення – нарівні з повнолітніми (ст. 904 ФГК).
В Угорщині скласти заповіт вправі особи з обмеженою дієздатністю – досягли 14-річного віку і не є недієздатними за станом здоров’я, а також повнолітні, щодо яких у судовому порядку встановлено піклування. Ці особи вправі самостійно здійснювати заповіт, але тільки в публічній формі.
У Німеччині можуть складати заповіт неповнолітні, які досягли 16 років (§ 2229 ГГУ).
Визнають недійсними заповіти, вчинені душевнохворими, недоумкуватими, а також зроблені під впливом насильства, погрози, обману, помилки і т.п.
Зміст заповіту, по суті, зводиться до наступних видів заповідальних розпоряджень: призначення спадкоємців і розподіл між ними готівкового майна, заповідальний відказ (легат) та покладання.
Як правило, зміст заповіту складають в першу чергу розпорядження майнового характеру.
До складу спадкового майна, що підлягає переходу за заповітом, включається певне майно, що належало заповідачеві. Спадкоємці і відказоодержувача, що здобувають майно за заповітом, також повинні бути чітко визначені.
Набувати майно за заповітом можуть спадкоємці, що розглядаються в якості універсальних правонаступників, до яких переходять як права, так і обов’язки спадкодавця, і відказоодержувача (Легатарий), тобто сингулярні правонаступники, які набувають лише певні майнові права.
Законодавством ряду країн чітко розділяються спадкоємці та отказополучатели. Французький закон і спадкоємців, і відказоодержувачів називає Легатарий, однак при цьому розрізняються універсальні Легатарий(légataire universel), Легатарий за універсальним титулу (légataire a titre universel) і сингулярні Легатарий (légataire е titre particulier) (ст. 1002 ФГК). Норми спадкового права Німеччини та Швейцарії розрізняють спадкоємців і відказоодержувачів.
Французьке законодавство розуміє універсальний легат як заповідальне розпорядження, за допомогою якого вся сукупність прав та обов’язків заповідача переходить до одному або декільком особам. В силу легата за універсальним титулу здійснюється перехід лише певної частини спадкового майна (наприклад, 1/2, 1/4 і т.п.). Як універсальні Легатарий, так і Легатарий за універсальним титулу відповідають за боргами спадкодавця.
На відміну від цього, сингулярні легати мають своїм предметом лише окремі майнові права, тобто є легатами у вузькому сенсі слова.
Болгарський Закон про спадкування ділить заповідальні розпорядження на загальні та спеціальні. Загальні розпорядження стосуються всього або частини майна спадкодавця, спеціальні – окремих, конкретних предметів. Заповідальне розпорядження може бути зроблено під умовою або з покладанням на спадкоємця обтяження – заповідального відмови на користь іншої особи. Зацікавлена особа має право вимагати виконання заповідального відмови. Заповідальне розпорядження з приводу конкретної речі не має сили, якщо заповідач до моменту смерті не був її власником. Стосовно до речам, визначеним родовими ознаками, діє інше правило: заповідальне розпорядження на певну кількість речей, якi характеризуються родовими ознаками, дійсно, хоча у складі майна спадкодавця на момент відкриття спадщини таких речей не було. Спадкодавець вправі подназначить спадкоємця на випадок, якщо зазначений у заповіті спадкоємець помре до відкриття спадщини, відмовиться від його прийняття або буде визнаний негідним .
Спадкодавець вправі вказати як спадкоємця будь-яка особа, не рахуючись з інтересами найближчих родичів. Принцип свободи заповідальних розпоряджень певним чином обмежується лише на користь сім’ї спадкодавця.
Обмеження свободи волі заповідача в країнах Європи законодавчо регулюються різному.
У Болгарії обов’язкова частка закріплена за дітьми спадкодавця, його батьками та чоловіком. Розмір обов’язкової частки дітей (включаючи і усиновлених) при одній дитині становить 1/2 майна спадкодавця, а при двох і більшому числі – 2/3 зазначеного майна. Батьки (або один з них), що залишилися в живих до моменту відкриття спадщини, отримають по правилам про обов’язкову частку 1/3 спадкового майна. Якщо чоловік успадковує спільно з батьками, він отримує 1/3 спадкової маси. Якщо після смерті спадкодавця залишилися його спадні родичі і чоловік, обов’язкова частка дружина дорівнює частці дитини.
У Франції передбачена так звана "вільна частка", в межах якої спадкодавець вправі вільно розпоряджатися своїм майном за допомогою заповіту і прижиттєвих дарувань. Інша частина майна ("резерв") переходить найближчим родичам спадкодавця, до числа яких відносяться лише його прямі родичі – спадні і висхідні. "Вільна частка" дорівнює 1/2 майна, якщо спадкодавець залишив одну дитину, 1/3 – при наявності двох і 1/4 – за наявності трьох і більше дітей (ст. 913 ФГК).
У Франції бічні родичі і пережив чоловік не мають права на "резерв" і, отже, можуть бути повністю позбавлені спадщини. При відсутності у спадкодавця дітей право на "резерв" надається висхідним у розмірі 1/4 для кожної лінії (батьківської та материнської) (ст. 914 ФГК). Існують особливі правила визначення "вільної частки" стосовно до дарування і заповітом на користь чоловіка.
У Швейцарії, де в цілому діє аналогічний порядок, до числа спадкоємців, які мають право на "резерв", можуть бути включені брати, сестри і пережив чоловік спадкодавця. Питання про включення братів і сестер (і їх низхідних) до числа спадкоємців "резерву" віднесено до компетенції кантонів.
У Польщі до числа необхідних спадкоємців належать непрацездатні спадні (у тому числі малолітні), непрацездатні дружина і батьки спадкодавця. За правилами обов’язкової частки їм належить, незалежно від змісту заповіту, по 2/3 тієї частки, яка була б ними отримана при спадкуванні за законом.
У Німеччині право на обов’язкову частку мають спадні, батьки та чоловік спадкодавця у випадку, якщо їхні інтереси не забезпечені в заповіті належним чином. Право на обов’язкову частку реалізується шляхом пред’явлення вимоги до спадкоємців за заповітом про виплату ними грошового еквівалента цієї частки. Розмір обов’язкової частки становить 1/2 того, що належало б їм при спадкуванні за законом (§ 2 303 ГГУ).
Спадкування за законом являє собою спадкування без заповіту.
До числа спадкоємців за законом належать в першу чергу найближчі родичі спадкодавця, яким він імовірно залишив би майно у разі складання заповіту. У той же час коло спадкоємців за законом і черговість закликання їх до спадкоємства в різних країнах неоднакові.
Так, французьке законодавство при поділі спадкоємців за законом з метою визначення черговості покликання їх до спадкоємства виходить з їх передбачуваної близькості до спадкодавцеві.
Відповідно до цього підходом до першого розряду відносяться спадні спадкодавця (діти, онуки і т.д.). Другий розряд утворюють батьки спадкодавця, а також його брати і сестри та їхні низхідні родичі. У третій розряд включені інші висхідні спадкодавця (крім батьків), тобто дідусь, бабуся, прадідусь, прабабуся і т.д. До останнього, четвертого, розряду віднесені інші бічні родичі (крім братів і сестер) до шостого ступеня споріднення, тобто двоюрідні брати і сестри, дядьки, тітки і т.д.
При наявності хоча б одного з родичів попереднього розряду, родичі всіх наступних розрядів до спадкування не закликаю. Усередині розряду родич ближчого ступеня споріднення усуває від спадкування більш далеких родичів. Останнє правило застосовується, однак, з урахуванням так званого права подання, в силу якого права спадкоємця, померлого раніше спадкодавця, переходять до його низхідним. Так, онуки спадкодавця отримують за правом представлення ту частку спадщини, яка належала б їх батькові (тобто синові спадкодавця), якби він не помер раніше самого спадкодавця. Успадковувати за правом представлення можуть лише прямі низхідні спадкодавця, а також спадні його братів і сестер.
Спадкове майно може бути поділене порівну між спадкоємцями по батьківській і материнській лініях в тому випадку, якщо у спадкодавця немає низхідних родичів. Така ситуація має місце в тому випадку, якщо після смерті спадкодавця будуть живі один з його батьків і висхідний по іншій лінії (наприклад, батько і бабуся по материнській лінії), а також якщо до спадкоємства закликаються родичі третього і четвертого розрядів з різних ліній (наприклад , двоюрідні брати по батьківській і троюрідні по материнській лініях).
За загальним правилом всі спадкоємці (спадні) однакової ступеня споріднення успадковують в рівних частках. У випадках, коли спадкове майно ділиться між батьківській і материнській лініями, всередині кожної з них покликані до спадкоємства родичі також отримують рівні частки. Якщо до спадкоємства закликаються батьки, а також брати та сестри спадкодавця, то кожен з батьків (навіть якщо іншого немає в живих) має право на 1/4 майна, решта ділиться порівну між братами і сестрами.
Істотні відмінності має законодавчий порядок визначення черговості закликання до спадкоємства за законом за так званою системою "парантелл". Такий принцип використовується в спадковому праві, зокрема, Німеччини та Швейцарії.
Парантеллу являє собою групу кровних родичів, утворену спільним предком і його спадними. Таким чином, перша парантеллу включає самого спадкодавця та його низхідних, друга – батьків спадкодавця та їхні низхідних, третя – дідуся і бабусю (по батьківській і материнській лініях) та їх низхідних, четверта – прадідусів і прабабусь і їх низхідних і т.д.
До спадкоємства родичі закликаються по парантеллу, і спадкоємцями першої черги є, таким чином, спадні спадкодавця. У другу чергу успадковують родичі, що входять у другу парантеллу і т.д.
Спадкоємці попередньої парантеллу усувають від спадкування всіх спадкоємців, що входять в наступні парантеллу.
Розподіл спадкового майна усередині парантеллу таке: між спадкоємцями, що входять в першу парантеллу, майно ділиться порівну між дітьми спадкодавця. Всі інші низхідні спадкують за правом представлення, як і у Франції.
Між спадкоємцями всередині другого парантеллу майно ділиться порівну між батьками спадкодавця; якщо одного з них немає в живих, то його частка переходить до низхідним за правом представлення, а за їх відсутності – до залишився в живих батьку.
Спадкоємці третьої та наступних парантелл ділять спадщину за такими правилами: висхідні мають перевагу перед спадними і відсторонюють їх від спадкування; майно ділиться порівну між батьківській і материнській лініями; при відсутності родичів в одній лінії все майно розподіляється усередині іншої; спадні спадкують за правом представлення.
У Німеччині та Швейцарії пережив чоловік спадкодавця, не входячи ні в одну з парантелл, успадковує поряд з родичами, що входять до складу перших трьох парантелл, усуваючи від спадкування всіх інших (а у ФРН – також низхідних дідуся і бабусю).
Європейські країни знають і інститут відумерлого майна, коли при відсутності спадкоємців або у разі їх відмови від спадщини майно спадкодавця переходить до держави.
Так, за французьким законом майно спадкодавця, який не залишив спадкоємців, розглядається як відумерла і переходить до держави без будь-яких обтяжень, як будь-яке інше безхазяйне майно (див., Наприклад, ст. 539, 768 ФГК).
На противагу цьому в Німеччині та Швейцарії держава при придбанні відумерлого майна розглядається в цьому випадку як спадкоємця за законом і набуває внаслідок цього не тільки права, але й обов’язки спадкодавця (§ один тисяча дев’ятсот тридцять шість ГГУ; ст. 466 ШГК).
Інститут прийняття спадщини в країнах континентальної правової системи конструюється виходячи з того, що перехід сукупності прав та обов’язків спадкодавця до спадкоємців здійснюється в момент смерті спадкодавця і, як правило, не вимагає здійснення яких-небудь дій, спрямованих на прийняття спадщини. Це відноситься до спадкоємства як за законом, так і за заповітом.
Так, у Німеччині та Швейцарії принцип автоматичного переходу прав та обов’язків спадкодавця з моменту його смерті діє без будь-яких обмежень. Спадкоємець також має право відмовитися від спадщини протягом певного терміну. Прийняття спадщини виключає можливість подальшої відмови.
У Франції спадкоємці за законом і універсальні Легатарий з моменту смерті спадкодавця автоматично стають власниками спадкового майна без спеціальної постанови судових органів. З цього ж моменту кредитори спадкодавця вправі пред’являти до них вимоги. Однак універсальні Легатарий, призначені в власноручному або таємному заповіті, можуть вступити у володіння лише на підставі судової постанови. Легатарий за універсальним титулу і сингулярні також для здійснення своїх прав повинні звернутися з вимогою до спадкоємців за законом, спадкоємцям "резерву" або універсальним Легатарий.
Французьке законодавство надає спадкоємцю можливість відмови від спадщини, проте така відмова не презюміруется (ст. 784 ФГК). Право на відмову реалізується за допомогою формальної заяви (реєстрованого в канцелярії суду), яке може бути зроблено протягом максимального терміну давності (30 років).
Спадкоємець розглядається як продовжувач особи померлого, в результаті чого він повинен нести відповідальність за боргами останнього без обмежень, навіть за межами активу спадкового майна (ultra vires successionis). Разом з тим за певних умов допускається можливість обмеження відповідальності спадкоємців.
У Франції спадкоємець може обмежити свою відповідальність за боргами спадкодавця шляхом прийняття спадщини з умовою складання опису майна (ст. 802 ФГК). У цьому випадку він відповідає в межах активу спадкової маси (ст. 802 ФГК). У ФРН обмеження відповідальності спадкоємця може бути досягнуто шляхом встановлення так званого управління спадщиною або шляхом відкриття конкурсу (§ тисяча дев’ятсот сімдесят п’ять ГГУ).
У Швейцарії способами обмеження відповідальності спадкоємця є складання опису спадкового майна (ст. 580-593 ШГК), як у Франції, а також проведення офіційної ліквідації, в результаті якої після погашення боргів залишок майна передається спадкоємцям (ст. 593-597 ШГК). Відповідальність кількох боржників за французьким правом є пайовий, по праву ФРН та Швейцарії, як правило, солідарної .
3.Особливості спадкового права в країнах англо-американської правової системи
Спадкове право Англії та США має ряд принципових відмінностей від права країн континентальної Європи.
Якщо в Європі спадкування розглядається як універсальне правонаступництво, то в країнах англо-американської системи майно спадкодавця спочатку переходить по праву довірчої власності до так званого "особистому представнику" померлого, який передає спадкоємцям лише частину спадщини, що залишилася після розрахунків з кредиторами.
На відміну від права європейських континентальних країн майнові права та обов’язки померлого в Англії і США не переходять до інших осіб у порядку універсального правонаступництва. Після смерті спадкодавця його майно має бути ліквідовано, задоволені вимоги кредиторів, погашені податкові та інші зобов’язання, а залишився актив майна розподіляється між спадкоємцями.
Спадкове майно надходить виконавцю, зазначеній у заповіті, чи адміністратора, призначеного судом при спадкуванні за законом або в разі відмови виконавця. Виконавець або адміністратор виконують свої дії на основі права довірчої власності [1].[1]
Джерелами спадкового права в Англії є Закон про заповіти +1837 р .; Закон про адміністрування спадщин 1925 р .; Закон про спадщину осіб, які не залишили заповіту, 1952 р .; Закон про спадкування 1975 При регулюванні спадкових відносин у країнах англо-американської системи права поряд з нормативними правовими актами застосовується також судовий прецедент.
Регулювання спадкових відносин у США входить в законодавчу компетенцію окремих штатів.
Деякі штати пішли по шляху включення норм про спадкування в кодифіковані акти, зводи законів штатів (Вірджинія, Теннесі, Південна Кароліна і ін.), В деяких існують закони, що регламентують питання спадкування.
Порівняння норм про спадкування, що діють в окремих штатах, показує, що законодавче регулювання питань спадкування суттєво відрізняється. У зв’язку з цим виникає об’єктивна необхідність досягнення однаковості, першим кроком до якого стала розробка уніфікованого закону про спадкування (Uniform Probate Code), прийнятого поки лише в декількох штатах (наприклад, Алясці, Айдахо).
Підставою спадкування англо-американська правова система визнає заповіт і закон. Причому спадкування за заповітом, як і в країнах континентальної правової системи, має пріоритет перед спадкуванням за законом.
Спадкування за законом застосовується тільки при відсутності заповіту, а також коли воно охоплює лише частину спадкового майна.
Заповіт являє собою волевиявлення спадкодавця щодо розподілу належного йому майна на випадок його смерті. Це одностороння угода, яка може бути скасована або змінена заповідачем у будь-який момент до його смерті.
Спадкове законодавство Англії та США передбачає можливість складання так званих спільних заповітів, в яких виражена воля двох або декількох осіб, а також заповіти, що містять взаємні зобов’язання кількох осіб по відношенню один до одного (взаємні заповіту).
Форма заповіту детально регулюється законодавством, з тим щоб мінімізувати суперечки щодо останньої волі заповідача. Недотримання вимог щодо форми заповіту тягне за собою його недійсність.
На відміну від країн континентальної Європи в Англії допускається одна форма заповіту. Воно повинно бути зроблено у письмовій формі, підписаний заповідачем або іншою особою за його вказівкою і посвідчено не менше ніж двома свідками в його присутності (ст. 9 Закону 1837).
Заповіт може бути написаний не обов’язково самим заповідачем. Законом дозволяється, щоб воно було написано іншою особою, видрукувано на машинці і навіть оформлено у вигляді криптограми. Допускається поєднання рукописного і машинописного текстів.
Правила законодавства американських штатів щодо форми заповіту в цілому аналогічні англійським, крім законодавства Луїзіани, яка слідує французьким зразком.
Наприклад, для додання заповітом необхідної форми законодавство деяких штатів передбачає необхідність посвідчення заповіту трьома свідками (Массачусетс, Мен та ін.).
Слід зазначити, що на відміну від англійського спадкового законодавства, законодавство деяких американських штатів (Арізона, Арканзас, Каліфорнія і ін.) Допускає і іншу форму заповіту.
Зокрема, законом передбачена можливість у деяких випадках складання власноручних заповітів, аналогічних тим, які дозволені законодавством країн континентальної Європи.
Поряд з розглянутими формами заповітів законодавство встановлює спрощений порядок здійснення заповітів за особливих, виняткових обставин, коли звернення до звичайних форм неможливо або вкрай утруднено, а також стосовно до окремих категорій осіб (військовослужбовцям, морякам).
В Англії у відповідності зі ст. 11 Закону 1837 військовослужбовці, які перебувають на дійсній службі, і моряки в плаванні вправі здійснювати усні заповіту в присутності свідків або письмові заповіти, які не потребують підписання або посвідчення свідками.
Заповідальний дієздатність, тобто здатність зробити заповіт в Англії і США залежить від досягнення особою певного віку, а також від того, чи усвідомлює воно значення і наслідки своїх дій. В Англії, більшості штатів США здатність до складання заповіту виникає у повному обсязі з досягненням повноліття (18 років). У деяких штатах США здатність до складання заповіту виникає ще раніше (наприклад, в Джорджії – з 14 років). В Англії військовослужбовцям і морякам у плаванні надано право здійснювати заповіту після досягнення 14-річного віку.
Недійсними визнаються заповіти, вчинені особами, котрі досягли потрібного законом віку, а також душевнохворими, недоумкуватими. Недійсними будуть і заповіти, вчинені під впливом насильства, погрози, обману, помилки і т.п.
Зміст заповіту складають в першу чергу розпорядження майнового характеру, проте воно може включати і становища іншого роду, наприклад визнання позашлюбної дитини, призначення опікуна неповнолітньому, призначення виконавця заповіту.
Об’єктом заповіту має бути певне майно, що належало заповідачеві. Особи, які набувають майно за заповітом, також повинні бути чітко визначені.
Як ми вже відзначали, в країнах англо-американської правової системи в силу існуючого порядку розподілу спадку, при якому майно спадкодавця переходить спочатку до його "особистому представнику", спадкоємці не розглядаються.
Наслідком цього є відсутність відмінності правового статусу спадкоємців і відказоодержувачів.
Відповідно до принципу свободи заповіту спадкодавець вправі вказати як спадкоємця будь-яка особа, не рахуючись з інтересами найближчих родичів.
У спадковому праві Англії принцип свободи заповіту виражений максимально послідовно. Англійському спадковим законодавством і судовій практиці невідомі такі поняття, як "резерв" або "обов’язкова частка". Однак засоби захисту інтересів сім’ї спадкодавця в законі все ж передбачені.
Так, відповідно до Закону про спадкування (про забезпечення сім’ї) 1938 пережив чоловік спадкодавця, неповнолітні і непрацездатні діти спадкодавця мають право просити суд про призначення їм "розумного" змісту із спадкового майна, якщо таке не було забезпечено завищеними.
Відповідно до чинного Закону про спадкування 1975 таке право отримали також колишній чоловік спадкодавця, який не набув інший шлюб, всі діти померлого, в тому числі ще не народилися, утриманці і деякі інші особи, не пов’язані з спадкодавцем кровною спорідненістю. Цим же Законом суду були надані більш широкі повноваження визначати на свій розсуд розмір і спосіб обчислення призначуваного зазначеним особам "розумного" змісту.
Спадкове законодавство США також знає випадки обмеження свободи заповіту, зокрема в інтересах пережив чоловіка.
У багатьох штатах пережив чоловік спадкодавця право за своїм вибором наслідувати або за заповітом, або за законом. Так само як і в Англії, в деяких штатах пережив чоловік має право на отримання "розумного" змісту з майна спадкодавця, зазвичай протягом обмеженого терміну.
В Англії, на відміну від країн континентальної Європи, пережив чоловік займає привілейоване становище в ряді спадкоємців за законом. Розмір його частки в спадковому майні залежить від того, чи залишив спадкодавець низхідних, батьків, братів і сестер (і їх низхідних).
У разі наявності низхідних спадкоємців пережив чоловік має право на отримання фіксованої грошової суми, встановлення розміру якої віднесено до компетенції лорда-канцлера. Крім того, він отримує в довічне користування половину решти майна спадкодавця, вільного від боргів. Інша половина майна переходить до низхідним спадкодавця – дітям чи онукам (за правом представлення). Якщо спадні є неповнолітніми, то призначена їм частка майна утворює довірчу власність на основі закону (statutory trust), при цьому вони стають бенефіціантами.
У разі якщо у спадкодавця немає низхідних, але залишилися батьки або брати і сестри, то пережив чоловік має право на отримання фіксованої грошової суми в більшому розмірі.
Пережив чоловік також має право на 1/2 решти спадкового майна, вільного від боргів. Інша половина майна перетворюється на цьому випадку до батьків на праві власності, а якщо їх немає в живих – до братів і сестер спадкодавця на засадах довірчої власності. В обох розглянутих випадках пережили дружину також належить виключне право на предмети домашнього вжитку (personal chattels). Якщо у спадкодавця немає нікого з вищезгаданих родичів, то все майно переходить до пережили дружину.
Пріоритет перед іншими спадкоємцями за законом має пережив чоловік і в більшості штатів США. Наприклад, у штаті Нью-Йорк пережив чоловік має право на отримання 2 тис. Дол. Або рівноцінного персонального майна, а також 1/3 майна, що залишилося (при наявності двох або більше дітей або їх низхідних).
Якщо у спадкодавця є тільки одна дитина або його спадні, частка пережив чоловіка зростає до 1/2 майна.
Якщо у спадкодавця немає низхідних, але живі батьки, то пережив чоловік отримує 25 тис. Дол. І 1/2 майна, що залишилося. При відсутності низхідних і батьків спадкодавця до пережили дружину переходить усе майно.
Розмір частки пережив чоловіка у майні спадкодавця коливається від 1/2 до 1/3 залежно від наявності низхідних або їх кількості (штати Айова, Каліфорнія, Мен, Огайо та ін.).
У деяких штатах крім отримання частки майна спадкодавця пережив чоловік має право на отримання фіксованої грошової суми, яка може досягати досить значних розмірів (наприклад, в Айові – 25 тис. Дол. За відсутності низхідних, в Південній Дакоті – 100 тис. Дол. В аналогічній ситуації).
Заповіт, як одностороння угода, в будь-який момент може бути відкликана заповідачем. Для цього заповідач має право зробити новий заповіт, прямо скасовує попереднє або суперечить йому; знищити заповіт; вилучити офіційно депонированное заповіт та ін.
Взаємні заповіту за англо-американському праву також можуть бути відкликані в односторонньому порядку, проте порушені внаслідок цього інтереси іншої сторони можуть бути захищені правовими засобами.
Скасування заповіту в силу закону має місце, як правило, при розірванні шлюбу (стосовно до заповітів на користь чоловіка), а також при вступі заповідача в шлюб.
У країнах англо-американського права в результаті розширення спадкових прав усиновлених і позашлюбних дітей, усиновлення були повністю зрівняні в спадкових правах з закононародженими дітьми (Закон 1958 в Англії; закони окремих штатів США).
Позашлюбні діти також (за деякими винятками) отримали рівні права з закононародженими, а їхні батьки можуть наслідувати після них в принципі так само, як після своїх законні діти (Закон 1969 в Англії; закони окремих штатів США). Необхідною умовою для цього є визнання позашлюбної дитини з боку батьків або встановлення її походження за рішенням суду.
Черговість закликання до спадкоємства в Англії за відсутності пережив чоловіка виглядає наступним чином: 1) спадні; 2) батьки; 3) повнорідні брати і сестри; 4) неповнорідні брати і сестри; 5) дідусі та бабусі; 6) повнорідні дядьки й тітки; 7) неповнорідні дядьки й тітки.
Причому повнолітні низхідні і батьки спадкодавця отримують майно у власність, всі інші – на засадах довірчої власності.
У США за відсутності пережив чоловіка все майно спадкодавця переходить до інших спадкоємців за законом, в першу чергу низхідним, а за їх відсутності – до батьків, іншим висхідним і бічним родичам (з певними відмінностями в регламентації порядку закликання до спадкоємства і розміру спадкових часток за законодавством окремих штатів). Коло спадкоємців за законом, за деякими винятками (у штатах Канзас, Вайомінг), не обмежується якою-небудь мірою спорідненості.
При відсутності спадкоємців, а також у разі їх відмови від спадщини майно спадкодавця переходить до держави.
В Англії та США майно спадкодавця, не залишив спадкоємців, розглядається як відумерла і переходить до держави без будь-яких обтяжень, як будь-яке інше безхазяйне майно.
Інститут прийняття спадщини в країнах англо-американської системи права принципово відрізняється від порядку, передбаченого законодавством країн континентального права.
Центральною фігурою при переході спадкового майна є "особистий представник" спадкодавця. Якщо він призначений у заповіті, то іменується виконавцем заповіту (executor), в інших випадках – адміністратором(administrator).
"Особистим представником" може бути як одна особа, так і декілька осіб, залежно від змісту заповіту або рішення суду. Повноваження "особистого представника" виникають з моменту затвердження його судом. До нього переходить все спадкове майно, яким він керує як довірчий власник. "Особистий представник" здійснює ліквідацію майна спадкодавця, погашаючи його борги відповідно до встановленої законом черговістю і пред’являючи вимоги до боржників спадкодавця. Він має право здійснювати й інші дії, пов’язані з управлінням довіреним йому майном, зокрема необхідні для забезпечення нормального функціонування підприємства спадкодавця. Ліквідація майна здійснюється під контролем суду, який може вимагати подання опису майна та звіту "особистого представника" про вироблених ним діях.
Очищене від боргів майно спадкодавця "особистий представник" передає спадкоємців за заповітом або спадкоємців за законом з урахуванням належної кожному з них частки. Оскільки спадкоємці набувають, таким чином, не обтяжене боргами майно, питання про їх відповідальність перед кредиторами спадкодавця в англо-американському праві не виникає. У цих умовах важливою стає тема про відповідальність "особистого представника", на якого покладається обов’язок відшкодувати спадкоємцям і кредиторам спадкодавця збиток, що виник внаслідок допущених їм зловживань і упущень.
ВИСНОВКИ
Право всіх країн встановлює два способи спадкування: за заповітом і за законом. При цьому забезпечується поєднання принципів волі заповіту та охорони інтересів родини спадкодавця. Принцип волі заповіту дозволяє власнику на власний розсуд визначати юридичну долю свого майна після смерті. Його воля певною мірою обмежується на користь найближчих для спадкодавця осіб — членів його родини, для яких резервується певна частина цього майна.
Спадкування за заповітом відіграє провідну роль, оскільки надає можливість власнику на свій розсуд розпорядитися майном на випадок смерті. Спадкування за законом має субсидіарне значення, оскільки застосовується в разі відсутності юридично дійсного заповіту або коли він охоплює лише частину спадкового майна.
Та все ж, спадкове право кожної окремо взятої країни, а також континентальної та англо-американської правових систем взагалі, має ряд принципових відмінностей. Насамперед у країнах континентального права спадкування розглядається як універсальне правонаступництво, унаслідок чого права й обов’язки померлого переходять безпосередньо до спадкоємців. А в Англії та США майно спадкодавця спочатку переходить на праві довірчої власності до так званого особистого представника спадкодавця, який передає спадкоємцям лише те майно, яке залишилося після розрахунків із кредиторами.
По-різному вирішуються в цих правових системах і питання спадкування чоловіка чи дружини, що пережили іншого з подружжя: в американському праві їм надається перевага, тоді як у праві ФРН, Франції та Англії пріоритет мають члени родини спадкодавця. Відрізняються підходи до обмеження свободи заповіту, встановлення переліку законних спадкоємців, процедури прийняття спадщини та ін.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О. В. Петришина. — Харків: Право, 2009. — c.565-566.
2.http://pidruchniki.com/1300032743124/pravo/romanogermanskiy_tip_simya_pravovih_sistem
3.http://pidruchniki.com/1757050743125/pravo/angloamerikanskiy_tip_simya_pravovih_sistem
4. http://buklib.net/books/26411/
5. http://stud.com.ua/32938/pravo/spadkove_pravo_zarubizhnih_krayinah
6. Порівняльне правознавство. Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / В. Д. Ткаченко, С. П. Погребняк, Д. В. Лук’янов; За ред. В. Д. Ткаченка. — X.: Право, 2003. — 274 с.