Макроекономіка
1. Макроекономіка в сучасному розумінні її змісту бере свій початок із теорії Дж. Кейнса. Як зазначає В.Д. Лагутін, макроекономіка як наука виникла разом із виходом праці Дж. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936 р.).
Починаючи з 1930-1940-х років макроекономічна наука розвивається на основі гострих дискусій і одночасно пошуку синтезу (компромісу) між ідеями кейнсіанців і неокейнсіанців .
В. М. Тарасевич виділяє три етапи еволюції макроекономічної думки.
Першу спробу макроекономічного аналізу здійснив у 1576 році француз Жан Боден, який обґрунтував зміну рівня цін (тобто інфляцію) результатом зміни співвідношення між кількістю товарів і грошей.
Макроекономічну спрямованість мали дослідження англійських економістів В. Петті і Г. Кінга, які біля трьохсот років тому вперше у світовій практиці здійснили розрахунки й дали оцінку національного доходу Англії і Франції.
Подальшого розвитку макроекономічний аналіз набув у XVIII ст. у працях французької школи фізіократів. Основоположник цієї школи Франсуа Кене розробив макроекономічну модель господарського кругообороту, так звану "Економічну таблицю" (1758 р.). Ця таблиця відображала загальну картину кругообороту товарів і послуг для основних секторів економіки і класів суспільства і давала уявлення про механізм функціонування економіки в цілому. Однак Ф.Кене не дав пояснення, як в економіці забезпечуються "природні закони", тобто, вчений не розкрив механізму саморегулювання економіки.
На це запитання відповіли представники класичної теорії, відповідно якій здатність ринку до саморегулювання, до досягнення так званого природного порядку в економіці забезпечується за допомогою механізму ціноутворення.
Макроекономіка розвивалася згідно з класичною теорією. Але світова економічна криза в 1929-1933 рр. не підтвердила основного постулату класичної теорії – здатності ринкової економіки до швидкого самовидужання, що викликало недовіру до неї.
Дж. Кейнс піддав гострій критиці класичну теорію, вперше висунув ідею про те, що розвинена економіка досконалої конкуренції автоматично не тяжіє до стану повної зайнятості, що в конкурентній економіці не існує механізму, який би забезпечував повну зайнятість. Він довів, що макросистема має специфічні особливості, які не дозволяють використовувати для її дослідження стандартний рівноважний аналіз.
Дж. Кейнс уперше сформулював макроекономічну теорію у формі моделей, у яких змінні та зв’язки між ними виражені так, щоб їх можна було математично формалізувати і перевірити.
Центральна ланка теорії Дж. Кейнса – "принцип ефективного попиту" в органічній єдності з проблемою досягнення повної зайнятості. Економічна активність визначається рівнем сукупного попиту в економіці, а зростання попиту здатне привести безробіття до найнижчого рівня. При цьому головним чинником зростання сукупного попиту є експансіоністська макроекономічна політика держави. Держава стимулює попит або збільшенням своїх видатків, або розширенням грошової маси.
2. Макроекономіка використовує як загальнонаукові, так і специфічні методи дослідження. Для макроекономіки, як і для мікроекономіки, політичної економії, характерне застосування таких загальнонаукових методів, як наукової абстракції, аналізу і синтезу, системно-функціонального аналізу тощо. Основним специфічним методом, який використовується в макроекономіці, є агрегування [1, с.95]. Агреговані показники характеризують ринкову кон’юнктуру та її зміни: валовий внутрішній продукт, валовий національний продукт, національний доход, рівень цін, інфляції і безробіття, обсяги споживання, заощадження й інвестицій, ринкова ставка процента тощо.
3. Система національних рахунків у відповідності з міжнародним стандартом включає ряд взаємопов’язаних між собою макроекономічних показників. На макрорівні об’єднує найважливіші економічні показники, визначає найбільш суттєві зв’язки між ними, і на цій основі здійснюються аналітичні розрахунки, які забезпечують зміни макроекономічних пропорцій, враховують вплив різних факторів на соціально-економічні процеси та визначають можливості управління ними.
До макроекономічних показників відносяться: валовий сукупний продукт, національний доход, валовий національний продукт, валовий внутрішній продукт, чистий національний продукт, національний доход, особистий доход, використаний доход. До їх складових структуроутворюючих елементів (мал ) входять:
Матеріальні затрати (проміжне споживання);
Амортизація;
Непрямі податки (ПДВ, акцизний збір і т.д. );
Нарахування на зарплату (соц. страх, Фонд Чорнобиля і т.д.);
Прямі податки (податок на прибуток);
Особисті податки громадян ;
Оплата праці;
Рентні платежі;
Прибуток;
Трансфертні платежі і виплати населенню.
4. В основі макроекономічного аналізу лежить найпростіша модель кругових потоків (або модель кругообігу продуктів і доходів). В елементарній своїй формі ця модель містить лише дві категорії економічних аґентів -домогосподарства та фірми — і не передбачає державного втручання в економіку, а також будь-яких зв’язків із рештою країн світу (мал. 1.1).
Із схеми видно, що економіка є замкненою системою, в якій доходи одних економічних аґентів є витратами інших:
• споживчі витрати домогосподарств на придбання товарів є доходами фірм від реалізації готової продукції;
• витрати фірм на оплату ресурсів є доходами домогосподарств (заробітна плата, рента, інші види доходів).
Мал. 1.1. Двосекторна модель кругообігу продуктів і доходів.
Реальний ("ресурси—товари") та грошовий ("витрати—доходи") потоки відбуваються одночасно у протилежних напрямках і безмежно повторюються.
Основним висновком із моделі є рівність між сумарною величиною продажів фірм та сумарною величиною доходів домогосподарств. Це означає, що для закритої економіки (тобто без будь-яких зв’язків із зовнішнім світом), без державного втручання в економіку величина загального обсягу виробництва у грошовому вимірюванні дорівнює сумарній величині грошових доходів домогосподарств. При цьому також справедливою е рівність доходів (У) і сукупних витрат (у даній моделі це витрати на поточне споживання — С), тобто Y=C.
Враховуючи сказане, /національний продукт можна визначити як:
1) суму вартості вироблених товарів і послуг;
2) сукупні витрати;
3) сукупні доходи. ‘
5. Заощадження (S) — накопичення у вигляді готівки, вклади в банк, покупка акцій, облігацій та інших цінних паперів.
З іншого боку, фірми витрачають більше, ніж отримують від реалізації продукції, так як крім оплати ресурсів необхідно здійснити інвестиції.
Інвестиції— це всі витрати, які безпосередньо сприяють збільшенню сукупної величини накопиченого в економіці капіталу. Це інвестиції в основний капітал (виробниче обладнання, комплектуючі, виробничі будівлі тощо), в товарно-матеріальні запаси (запаси сировини, накопичення запасів нереалізованої продукції).
Таким чином, оскільки домогосподарства витрачають менше в порівнянні з величиною доходів, а фірми — більше в порівнянні з виручкою, то в моделі з’являються фінансові ринки.
Під фінансовими ринками розуміють сукупність ринкових інститутів, які направляють потік грошових коштів від власників до позичальників. Вони переміщують значну частину заощаджень, перетворюючи їх в інвестиції. Інша частина переміщується безпосередньо від домогосподарств до фірм шляхом придбання акцій, облігацій тощо (рис. 1. ).
В даній моделі рівновага має вигляд: Y = C + S = C + I, або S = I.
Чи завжди заощадження дорівнюють інвестиціям, і відповідно сукупні витрати дорівнюють національному продукту?
Навіть якщо заощадження не дорівнюють інвестиціям, і система не є рівноважною, національний продукт завжди дорівнюватиме величині фактичних витрат. Роль балансу при цьому виконують інвестиції в товарно-матеріальні запаси:
якщо S > І, то збільшуються незаплановані інвестиції в товарно-матеріальні запаси;
якщо S < І, то зменшуються незаплановані інвестиції в товарно-матеріальні запаси.
6. Відкрита економіка — це економічна система, яка пов’язана з іншими країнами світу механізмами експорту, імпорту і фінансових операцій.
Оскільки в нашій моделі на мал. 1.4 зображено тільки грошові потоки (а не реальні), то:
• експорт (X) як потік грошових платежів, а не товарів і послуг, зображено стрілкою, що направлена всередину системи, на внутрішні ринки продуктів;
• платежі по імпорту (М) зображено стрілкою, що направлена із внутрішньої національної економіки за кордон. Імпортні товари і послуги купуються як домогосподарствами, так і фірмами та об’єктами державного сектора економіки. Проте з метою спрощення на мал. 1 зображено лише одну, найбільшу за обсягом категорію імпорту — імпорт споживчих товарів.
• різниця між величиною грошових надходжень від експорту і величиною грошових платежів по імпорту називається чистим експортом (NX): NX=X-M; ‘
Мал. 1. Модель кругообігу для відкритої економіки.
• коли експорт не покриває імпорту (Х<М, NX<0), то різниця має бути оплачена або шляхом позички в іноземних фінансових посередників, або шляхом продажу реальних і фінансових активів іноземцям. Такі операції, що призводять до чистого притоку капіталу, на мал. 1.4 зображено як потік, спрямованій до внутрішніх фінансових ринків. Власне кажучи, цей потік, мабуть, правильніше було б назвати притоком фінансових ресурсів, оскільки мова йде про грошові потоки, а не потоки капітального обладнання. Проте загальноприйнятим є термін "притік капіталу".
• коли ж експорт перевищує імпорт (Х>М, NX>0), то є відтік капіталу -ситуація, коли економічна система надає позички іноземцям або купує іноземні фінансові та реальні активи.
Існує певний взаємний зв’язок між потоками платежів по імпорту-екс-порту товарів і послуг та потоками платежів по міжнародних фінансових операціях. Так, наприклад, імпорт можна оплатити або ж експортом, або ж притоком капіталу. Тобто країна може імпортувати більше, ніж експортувати, коли матиме місце чистий притік капіталу.
Чи зберігається рівність між національним доходом і національним продуктом тоді, коли в моделі кругообігу враховується взаємозв’язок з іншими країнами світу? Безумовно, оскільки тоді справджується рівняння:
1) з точки зору доходів Y=C+T+S+M;
2) з точки зору витрат Y=C+I+G+X.
7. Сукупний попит (СП) — це шкала, що графічно представлена у вигляді кривої, яка показує різні обсяги товарів і послуг, тобто реальний обсяг виробництва, який вітчизняні споживачі, фірми, уряд та зарубіжні покупці бажають купити за кожного можливого рівня цін та за інших рівних обставин.
Сукупний попит містить чотири компоненти: видатки приватного сектора на споживання (С) та інвестиції (І), державні видатки на закупівлю товарів, оплату праці та послуг (Д)і чистий експорт (ЧК), який являє собою різницю між видатками іноземців на вітчизняні товари та послуги (експортом) та внутрішніми видатками на іноземні товари (імпортом):
СП = С + І+Д+ЧК
Отже, сукупний попит є сумою внутрішнього і зовнішнього попиту на вітчизняні товари і послуги. На рис. 6.1 показано криву СП. За рівня цін Ц можна визначити обсяг споживання, інвестицій, державних видатків і чистого експорту як суму Об. Крива сукупного попиту будується для цього обсягу пропозиції грошей в економіці. При незмінній пропозиції грошей величина сукупного попиту змінюється обернено рівню цін. Чим вищий рівень цін у вітчизняній економіці, тим менший обсяг реального ВВП можуть придбати покупці. Чим нижчий рівень цін, тим більший обсяг реального продукту вони будуть готові купити.
8. Таблиця. Нецінові фактори сукупного попиту
|
Нецінові фактори |
Зміст нецінових факторів |
|
Збільшення пропозиції грошей |
Розширює сукупний попит завдяки неціновим ефектам багатства і процентних ставок. |
|
Збільшення попиту на гроші |
Відбувається розширення сукупного попиту |
|
Збільшення державних видатків на товари і послуги |
Збільшує сукупний попит за рахунок додаткового попиту з боку держави і наступного розширення доходів та витрат у приватному секторі |
|
Зменшення податків |
Збільшує використовуваний доход домогосподарств, який спрямовується на споживання та заощадження. |
|
Збільшення трансфертів населенню |
Допомоги по безробіттю, пенсії, субсидії та ін. Повертають частину податків і збільшують використовуваний доход домогосподарств, внаслідок чого приватні видатки на споживання зростають. |
|
Збільшення субсидій підприємствам |
Збільшує доходи і витрати у приватному секторі. |
|
Автономне зростання витрат |
Збільшення середньої схильності домогосподарств до споживання внаслідок незалежно прийнятих ними рішень про збільшення споживчих витрат. |
|
Ефект вирівнювання доходів |
Агрегована схильність до споживання і сукупний попит зростають при зменшенні економічної нерівності за допомогою соціальних трансфертів. |
|
Інфляція боргу |
Несподіване підвищення рівня цін зменшує реальну вартість грошей і боргових зобов’язань. |
|
Автономне збільшення інвестицій |
Незалежно від ставки процента, збільшенню інвестицій сприяють: розвиток нових галузей виробництва та освоєння нових територій; зростання прибутковості капіталу; збільшення державних інвестицій або замовлень, які потребують додаткових приватних інвестицій тощо |
|
Збільшення чистого експорту за незмінних внутрішніх цін. |
Сукупний попит зростає: 1) при зниженні курсу національної валюти; 2) підвищенні цін на імпортні товари; 3) збільшенні національного доходу країн – імпортерів вітчизняних товарів; 4) зниженні схильності фірм та домогосподарств країни до імпорту; 5) збільшенні внутрішнього попиту на вітчизняні товари при здешевленні товарів "критичного імпорту" – життєво важливих благ, що не мають вітчизняних замінників за кількістю, якістю або ціною тощо |
Нецінові фактори збільшують або зменшують обсяги сукупного попиту для всіх можливих рівнів цін і, відповідно, пересувають криву ЛБ праворуч або ліворуч.
9. Сукупна пропозиція (СПр) — це шкала, графічно представлена у вигляді кривої, що показує рівень реального внутрішнього обсягу продукції, який буде вироблено за кожного можливого рівня цін та за інших рівних обставин. Вищий рівень цін створює для підприємств стимули виробляти і продавати більше товарів і послуг. При нижчому рівні цін обсяг виробництва зменшується.
Крива сукупної пропозиції.
В макроекономіці точиться полеміка з приводу форми сукупної пропозиції. Однак на цьому рівні аналізу ми вважатимемо, що вона складається із трьох відрізків: 1) горизонтального; 2) проміжного (висхідного); 3) вертикального. Форма цієї кривої відображає зміни, що відбуваються з витратами на одиницю продукції, коли реальний внутрішній обсяг виробництва зростає або зменшується. Витрати виробництва на одиницю продукції для конкретного обсягу продукції — це середні витрати на цей обсяг продукції (рис. 6.3):
10. Поняття рівноваги
Тепер ми можемо сформулювати суть проблеми рівноваги. Якщо пам’ятати про те, що доходи є результатом реалізації вироблених товарів і послуг, тобто здійснення витрат (реалізація тих або інших рішень про витрати), то можна стверджувати, що економіка знаходиться в рівновазі, якщо фактичні витрати дорівнюють планованим витратам. Умову рівноваги, отже, можна навести у вигляді
Y = Е,
де Y — фактичні витрати (пригадаємо, що показник ВНП можна представити у вигляді реальних витрат на товари і послуга); Е — плановані витрати. Графічно ця модель рівноваги наведена на рис. 25.4.
Якщо на графік моделі рівноваги накласти графік функції планованих витрат (рис. 25.3), то отримаємо так званий кейнсіанський хрест (рис. 25.5). 
Рівновага досягається в т.А, де перетинаються графіки планованих витрат і моделі рівноваги. У цій точці доходи дорівнюють планованим витратам.
У кейнсіанському хресті важливу роль відіграють запаси фірм:
приріст запасів має місце, якщо товарів вироблено більше, ніж споживачі захочуть купити.
Зростання запасів є для фірм сигналом до зменшення виробництва і звільнення працівників. У результаті скорочується ВВП і доходи. Процес продовжується доти, доки доходи не стануть рівними планованим витратам, тобто не впадуть до рівноважного рівня. Скорочення запасів означає, що ВВП знаходиться нижче рівноважного рівня, тобто фірми виробляють менше товарів, ніж на них існує платоспроможний попит. Це служить сигналом до розширення виробництва, а отже, до зростання ВНП і доходів. Така ситуація зберігається доти, доки рівень доходу не зрівняється з планованими витратами.
11. Інфлювання та дефлювання — коригування (зміна) реальної величини створеного в той чи інший проміжок часу ВНП. Щоб отримати реальний показник ВНП, використовуються фактичні дані про рівень номінального ВНП в окремі роки і проводиться їх коригування на базі індексу загального рівня цін для цих років. Наприклад, у США базовим,береться 1982 р. Оскільки тривалий період ціни зростали, то необхідно було провести інфлювання, тобто збільшити показники ВНП для тих років, які передували 1982 р. Перегляд рівня номінального ВНП у бік підвищення необхідно робити у тому випадку, коли ціни до 1982 р. були нижчими, а тим самим показники номінального ВНП занижували реальний обсяг . продукції цих років. У той же час підвищення рівня цін після 1982 р. призводить до завищення обсягу реального виробництва. Це означає, що дані показники номінального ВНП відображають зміни як обсягів виробництва, так і цін, а показники реального ВНП — тільки зміни реального обсягу виробництва, що передбачає незмінний рівень цін.
12. Інфляційна спіраль.
Вона виникає в результаті поєднання непередбаченої інфляції попиту і інфляції витрат. Механізм інфляційної спіралі наступний: якщо центральний банк несподівано збільшує пропозицію грошей, то це веде до зростання сукупного попиту і, отже, породжуючи інфляцію попиту, обумовлює зростання рівня цін (наприклад, від Р 1 до Р 2). Оскільки ставка заробітної плати залишається колишньою (наприклад, W 1), то реальні доходи падають (W 1 / P 2
Це збільшує витрати фірм і призводить до скорочення сукупної пропозиції, породжуючи інфляцію витрат, в результаті якої рівень цін зростає ще більше (наприклад, до Р 3). Реальні доходи знову знижуються (W 3 / P 3 Робочі знову вимагають підвищення номінальної заробітної плати. Її зріст вони зазвичай спочатку сприймають як підвищення реальної заробітної плати і збільшують споживчі витрати, провокуючи інфляцію попиту, яка поєднується з інфляцією витрат через підвищення номінальної заробітної плати.
Це обумовлює ще більше зростання рівня цін. Падіння реальних доходів знову приводить до вимог про підвищення заробітної плати, і все повторюється знову.
Рух йде по спіралі, кожен виток якої відповідає більш високому рівню цін, тобто більш високого рівня інфляції. Тому даний процес одержав назву інфляційної спіралі, або спіралі "заробітна плата – ціни». Зростання рівня цін провокує підвищення заробітної плати , а зростання заробітної плати служить основою для підвищення рівня цін.
13. Споживання і заощадження. Споживання Сп — це загальна кількість товарів і послуг, що придбані й спожиті протягом певного періоду. Йдеться про те, що споживання є відображенням споживчого, або платоспроможного попиту. Заощадження — це не що інше, як відкладений попит, або частина потреб людини, які не підкріплені купівельною спроможністю з певних причин.
Споживання — це частина доходу після виплати податків, що витрачається на придбання товарів і послуг, а заощадження — друга частина доходу після виплати податків, яка не споживається. Заощадження означає скорочення споживання. Його можна визначити як різницю між доходом і витратами на споживання:
3=Д-СП.
Споживання, заощадження і доход. Співвідношення споживання і доходу, заощадження і доходу залежить насамперед від обсягу споживання, заощадження і доходу. Обсяг споживання і обсяг заощадження, в свою чергу, залежать від суб’єктивного та об’єктивних чинників: «психологічної» схильності людей до споживання і «психологічної» схильності людей до заощадження; рівня доходу та його розподілу, запасу багатства, ліквідних активів, рівня цін, відсоткової ставки тощо.
Ще Дж. Кейнс писав про схильність людей до споживання як психологічний закон, за яким психологія суспільства полягає в тому, що зі зростанням сукупного реального доходу зростає і сукупне споживання, проте не такою мірою, як зростає сам доход.
Схильність людей до споживання — відображення їхнього бажання купувати споживчі товари і послуги. Розрізняють середню і граничну схильність до споживання.
Середня схильність до споживання використовується для того, щоб показати співвідношення споживання і доходу. Середню схильність до споживання визначають як відношення частини доходу, що використовується для споживання Сп, до всього національного доходу Д:
ССС„ = Споживання / Доход, або
СССП = СП/Д.
Схильність до заощадження — це відображення бажання людей не все споживати, а дещо й заощаджувати. Розрізняють середню і граничну схильність до заощадження.
Середня схильність до заощадження використовується для того, щоб показати співвідношення заощадження і доходу. Середня схильність до заощадження ССЗ — це відношення частини доходу, що не споживається 3,.до всього національного доходу Д:
ССЗ = Заощадження /Доход, або
ССЗ = ЗІД.
14. Попит і пропозицію грошей пов’язує модель грошового ринку. Згідно з короткостроковою моделлю грошового ринку, пропозиція грошей, доход і рівень цін є екзогенними змінними. Пропозиція грошей контролюється центральним банком і фіксована на рівні Мs . У короткостроковому періоді рівень цін не змінюється, тому номінальні та реальні змінні моделі збігаються: М=(М/Р); r=і. Таким чи¬ном, реальна пропозиція грошей фіксована на рівні (М/Р)s і на графіку показана вертикальною лінією. Альтернативну вартість грошей вимірює ставка процента по такому фінансовому активу, як облігації. Попит на гроші L(r) є спадною функцією процентної ставки (r) для даного рівня доходу (Y).
Рівновага грошового ринку досягається в точці, де попит на гроші дорівнює їхній пропозиції. Умова рівноваги має вигляд: (М/Р)s = L(r,Y). Точці рівноваги грошового ринку відповідає рівноважна процентна ставка r*. Модель грошового ринку показує, що існує лише єдина ставка, за якої попит на гроші і пропозиція грошей збігаються.
На практиці на грошовому ринку постійно виникають коливання. Вони бувають двох типів:.
• коливання, пов’язані з початковою нерівновагою грошового ринку;
• коливання, пов’язані зі зміною рівноваги.
15. Під інвестиційним попитом розуміють попит підприємців на блага для відновлення зношеного і приросту реального капіталу.
Модель інвестиційного попиту показує таку закономірність: чим вища ставка процента (г), тим менша кількість інвестиційних проектів (I) буде прибутковою.
Рис. Модель інвестиційного попиту
Отже, прибутковість інвестицій перебуває в оберненій залежності від ціни капіталу: вища процентна ставка змушує підприємства (фірми) анулювати певні інвестиційні проекти.
16. Залежно від того, як вирішуються основні проблеми економічного зростання, що стосуються тенденцій, джерел економічного зростання, забезпечення його тривалої стійкості, передбачення наслідків обраної технологічної політики, активізації темпів оновлення та зміни структури національної економіки, визначення домінуючих факторів та результатів економічного зростання, виокремлюють такі моделі економічного зростання: класичну, неокласичну, кейнсіанську, неокейнсіанську. Основними завданнями побудови моделей зростання є: пояснення впливу факторів виробництва на кінцевий результат; визначення частки кожного фактора в забезпеченні зростання кінцевого результату; оптимальне поєднання інструментарію моделей зростання в реалізації макроекономічної політики економічного зростання.
17. Пропозиція робочої сили — це контингент працездатного населення, що пропонує роботодавцю свою здатність до праці в обмін на фонд життєвих благ. На неї впливають:
— демографічна ситуація;
— характер і зміст праці;
— інтенсивність вивільнення робочої сили;
— ефективність функціонування системи підготовки і перепідготовки кадрів;
— система оплати праці;
— кон’юнктура ринків капіталу, товарів та послуг тощо.
18. Основними причинами існування стійкого рівня безробіття є: 1) виплата допомоги по безробіттю; 2) "жорсткість" заробітної плати.
Встановлення і виплата допомог по безробіттю підвищують природний його рівень, оскільки полегшують долю безробітних. Виплата допомоги по безробіттю дає людині можливість довше собі роботу. Механізм впливу мінімальної заробітної плати на зайнятість і безробіття зображено на рисунку.
Рис. Механізм впливу мінімальної заробітної плати на зайнятість і безробіття
Якщо мінімальної заробітної плати не існує, то рівні зайнятості та безробіття визначаються попитом і пропозицією. Рівноважне значення заробітної плати, при якому зайнято N0 осіб, дорівнює Wо (точка Е, що відповідає природному рівневі безробіття). Нехай потім вводиться мінімальна заробітна плата. Мінімум перебуває на рівні, який перевищує величину заробітної плати, за умови, коли ринок праці у стані рівноваги. За такого рівня заробітної плати попит на працю становить лише N1 і така ж кількість працівників зайнята. Але за такого рівня мінімальної заробітної плати бажає працювати N2 осіб. Таким чином, мінімальна заробітна плата підвищує безробіття на (Ш-Ш) осіб. Вона також скорочує зайнятість на (№)-№) працівників.
"Застигання" ринку праці в нерівноважному стані пов’язане із:
1) законодавчим встановленням мінімуму заробітної плати;
2) фіксацією рівня заробітної плати в колективних договорах з профспілками;
3) "стимулюючою заробітною платою", яка встановлюється і підтримується фірмами для залучення кваліфікованої робочої сили, скорочення плинності кадрів та підвищення рівня продуктивності праці.
19. Для визначення нерівномірності розподілу доходів використовується крива Лоренца (за ім’ям американського економіста Макса Лоренца (1876-1959 рр.).
Як показано на рисунку, теоретичну можливість абсолютно рівного розподілу доходів характеризує бісектриса (лінія ОА). Вона ілюструє ситуацію абсолютної рівності у розподілі доходів, коли 20 % сімей володіють 20 % сукупних доходів суспільства, 40 % сімей – 40 % доходів і т. д.
Рис. Крива Лоренца
Крива ОСА (лук Лоренца) показує стан фактичного розподілу доходів, тобто реальний пайовий розподіл сімей між сукупними доходами всього суспільства. Чим дужче "натягнутий" лук Лоренца, тим більша ступінь нерівності доходів. Якби фактичний розподіл доходів у суспільстві був абсолютно рівним, то бісектриса та крива Лоренца збіглися б між собою й розрив би зник.
Пряма ОВ відбиває ситуацію абсолютної нерівності у розподілі доходів, коли І % сімей отримує 100 % усіх доходів, а решта немає нічого. У цьому випадку крива Лоренца ОСА збігатиметься з осями координат й утворить трикутник із вершиною в точці В. Трикутник, створений бісектрисою та осями координат, характеризує крайній ступінь нерівності в розподілі доходів.
Отже, крива Лоренца дає підстави для висновків про ступінь розриву між фактичним розподілом доходів і станом рівності. Поглиблення нерівномірності в розподілі доходів графічно виражається зміною конфігурації кривої Лоренца у бік збільшення її увігнутості відносно лінії абсолютної рівності (бісектриси ОА).
20. Чотирифазова модель ділового циклу
У сучасній теорії економічних циклів виділяють дво- і чотирифазові моделі економічного циклу.
Рис. Чотирифазна модель економічного циклу
К. Маркс був одним із перших економістів, який виділив у циклі чотири фази, які послідовно змінюють одна одну: криза, депресія, пожвавлення, піднесення.
Таблиця. Ознаки фаз ділового циклу
|
Фази |
Ознаки фаз ділового циклу |
|
Криза |
Перевиробництво товарів стосовно платоспроможного попиту на них; значне скорочення обсягів виробництва; падіння цін; дефіцит вільних грошових коштів, необхідних для платежів; біржовий крах і банкрутство підприємців; зростання безробіття; зниження рівня заробітної плати; спад рівня прибутку; масове знищення товарів, устаткування тощо; дезорганізація кредитної системи. |
|
Депресія |
Застій виробництва; низький рівень цін; незначний обсяг торгівлі; невисока ставка позичкового відсотка; ліквідація товарного надлишку. |
|
Пожвавлення |
Розширення обсягів виробництва до масштабів докризового рівня; зростання цін; підвищення прибутку; зростання зайнятості; пожвавлення торгівлі; посилення оптимістичних очікувань (сподівань). |
|
Піднесення |
Перевищення максимального обсягу виробництва докризового рівня; швидке зростання зайнятості; підвищення заробітної плати й інших видів доходів; кредитна експансія; штучне стимулювання сукупного попиту, зумовлене очікуваннями торговців на зростання цін та їхнім бажанням купити більше товарів за нижчими цінами; розширення пропозиції, яка з часом перевищує попит і готує нову кризу. |
21. Сутність економічного циклу. Функціонування ринкової економіки, як будь-якої економічної системи, не є рівномірним і безперервним. Економічне зростання час від часу чергується з процесами застою та спаду обсягів виробництва, тобто зниженням усієї економічної (ділової) активності. Такі періодичні коливання свідчать про циклічний характер економічного розвитку.
Циклічність — це об’єктивна форма розвитку національної економіки і світового господарства як єдиного цілого. Інакше кажучи, закономірний рух від однієї макроекономічної рівноваги в масштабі економіки в цілому до іншої.
За змістом циклічність досить багатоструктурна. З точки зору тривалості виокремлюють декілька типів економічних циклів: короткі (2—3 роки), середні (близько 10 років) та довгі (40 — 60 років).
Оскільки характерна риса циклічності — рух економіки не по колу, а по спіралі, то вона є формою прогресивного її розвитку. За сучасних умов циклічність можна розглядати як один зі способів саморегулювання ринкової економіки.
Економічний цикл та його фази. У теорії цикл трактується як період розвитку економіки від початку однієї кризи до наступної. Особливо рельєфно в структурі функціонування і розвитку економіки проявляються середні цикли, які ще називають промисловими. Економічний цикл (у класичному трактуванні) включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення, яке знаходить остаточне відображення у новій кризі. Прояви економічних циклів можна побачити за рядом ознак показників економічної активності, основними з яких є: рівень завантаженості виробничих потужностей; сукупні обсяги виробництва; загальний рівень цін; зайнятість населення (безробіття) та рівень його доходів; прибутки та курси акцій найбільших корпорацій; динаміка попиту на товари тривалого користування; інвестиції та контракти на нове будівництво тощо.
Головне значення має фаза кризи, яка починає і завершує цикл. У ній зосереджено основні ознаки й суперечності циклічного процесу відтворення.
Криза — це різке порушення існуючої економічної рівноваги внаслідок диспропорцій у процесі відтворення, що різко зростають. Відбувається зниження попиту на товари і виникнення надлишку їх пропонування. Труднощі зі збутом призводять до скорочення виробництва і зростання безробіття. Зниження платоспроможності населення ще більше ускладнює збут товарів. Усі економічні показники погіршуються. Відбувається падіння рівнів заробітної плати, прибутку, інвестицій, цін. Через “омертвіння” капіталу у вигляді нереалізованих товарів фірми відчувають брак грошових коштів для поточних платежів, тому швидко зростає плата за кредит — ставка позичкового процента. Курси цінних паперів падають, настає хвиля банкрутств і масового закриття підприємств. Криза завершується з початком депресії.
Депресія — це фаза циклу, яка виявляється в застої виробництва. На цій фазі відбувається просте відтворення, виробництво не збільшується, проте, і не зменшується. Поступово реалізуються товарні запаси, які виникли під час кризи через різке зменшення платоспроможного попиту. Рівень безробіття залишається високим, але стабільним. За умов скороченого виробництва ставка позичкового процента падає до свого мінімального значення. Проте поступово зростає сукупний попит і готуються умови для наступного пожвавлення виробничої та комерційної діяльності.
Пожвавлення — це фаза відновлення, яка розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва (у відповідь на зростання попиту) і помітного скорочення безробіття. Підприємці намагаються відновити прибутковість виробництва, нарощують інвестиції в нову, продуктивнішу техніку, що пожвавлює попит — спочатку на капітальні блага, а потім і на споживчі, адже зростає зайнятість. Створюються нові підприємства, зростають ціни і процентні ставки. Поступово обсяг виробництва досягає попереднього найвищого рівня, і економіка вступає у фазу піднесення.
Піднесення (зростання) — це така фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами. Будуються нові підприємства, підвищується зайнятість, збільшується попит на капітальні й споживчі блага, доходи та прибутки, стрімко зростають ціни й процентні ставки, курси акцій та інших цінних паперів, активізується комерційна діяльність, прискорюється обіг капіталу. Таким чином, розпочинається справжній економічний бум, швидке економічне зростання, яке, проте, уже закладає основу для наступної нової кризи.
22. Автоматичні (вбудовані) стабілізатори – це такі механізми ринкової економіки, дія яких згладжує спади і підйоми в економіці. Дія автоматичних стабілізаторів впливає на зміну обсягу виробництва, рівня цін і ставок процента. Стабілізатори при зміні попиту забезпечують більш плавну зміну випуску продукту. Дія автоматичних стабілізаторів відображається на величині циклічної дефіциту (профіциту) бюджету.
Основним автоматичним стабілізатором є прогресивне оподаткування. Воно впливає на величину особистих доходів та доходів підприємств. Якщо обсяг виробництва падає, то податкові надходження автоматично зменшуються так, що падіння особистих доходів і видатків послаблюється. У такому випадку випуск продукції зменшується не так відчутно. В інфляційні періоди збільшення податкових надходжень зменшує особисті доходи, стримує споживчі витрати, скорочує сукупний попит і уповільнює зростання цін та заробітної плата-Допомога безробітним, спеціальна допомога, інші трансферти. Вони скорочуються в період буму та зростають в період кризи і в результаті стабілізують та згладжують наслідки циклів.
Загальна фіскальна політика держави визначається взаємодією дискреційної і недискреційної політики.
24. Між доходом бюджету, величиною податкової ставки і податком та частиною національного продукту (податковою базою) існує кореляційна залежність, яку вперше встановив американський економіст А. Лаффер. Він дійшов висновку, що підвищення податкової ставки до певного критичного рівня сприяє зростанню доходів бюджету і не пригнічує підприємницький стимул. Вище цього рівня розміщена так звана «заборонена зона» шкали оподаткування. Податки, стягнені відповідно до цієї частини шкали, стримують економічну ініціативу, призводять до скорочення інвестицій, внаслідок чого знижуються доходи.
Сп — ставка податку; Н„ — надходження податків до бюджету; М — оптимальний розмір податкової ставки; 1,2 — відповідно нормальна і заборонена зони шкали.
Слід зазначити, що зростання виробничої активності тотожне поняттю розширеного відтворення на основі нагромадження. Останнє, як відомо, означає використання прибутку для збільшення основних фондів та оборотних засобів. Податки впливають на розміри норми нагромадження, тобто на відношення фонду нагромадження до національного доходу (в масштабі країни) або прибутку, що нагромаджується, до чистого доходу підприємств (у масштабах окремого підприємства). Існує певна межа норм нагромадження, нижче якої не забезпечується зростання виробництва, а також збільшення виробничого нагромадження.
Отже, при встановленні податкових ставок слід ураховувати їх критичний рівень і не порушувати «заборонену зону». За цієї умови бюджетні доходи не зменшуватимуться, а податки не будуть негативно впливати на підприємницьку діяльність, зменшувати капітальні вкладення, гальмувати науково-технічний прогрес, уповільнювати економічне зростання.
25. Економічні наслідки введення мита різноманітні: вони впливають на виробництво, споживання, товарообіг і добробут країни, що ввела імпортний тариф, і її партнерів по торгівлі .
Введення імпортного тарифу для захисту національних виробників, що несуть збитки через наплив більш дешевого товару, впливає на економіку як малої, так і великої країни. Країна вважається малою, якщо зміна попиту з її боку на імпортні товари не приводить до зміни світових цін, і великою – якщо зміна попиту на імпортні товари спричиняє зміну світових цін.
У малій країні введення імпортного тарифу не впливає на рівні світових цін, і не може змінити її умови торгівлі. Зростає лише внутрішня ціна імпортного товару на розмір мита, за що розплачується споживач.
Наслідки введення тарифу наступні:
* скорочення загального обсягу попиту. Це відбувається за рахунок споживачів, що за вищою ціною не зможуть купувати даний товар;
❖ одержання державою додаткового доходу, що дорівнює добутку ставки тарифу на обсяг імпорту;
❖ збільшення внутрішнього виробництва товару. За зрослою ціною національні виробники товару, що конкурує з імпортним, зможуть поставити на ринок більшу кількість товарів;
❖ зменшення обсягу імпорту, що відбувається внаслідок збільшення внутрішнього виробництва і скорочення попиту;
❖ зниження добробуту споживачів. Скорочення споживання товару пов’язано з ростом його ціни на внутрішньому ринку;
❖ підвищення добробуту національних виробників імпортозамінної продукції;
26. Сутність зайнятості. Людський фактор є головною продуктивною силою суспільства. Тому у відтворенні продуктивних сил насамперед слід виділяти відтворення особистого фактора — людини праці і підприємця. Людина сама є продуктивною силою. Продуктивна сила людини праці характеризується її робочою силою, тобто здатністю до праці.
У будь-якій суспільно-економічній формації робоча сила має дві характеристики:
1) кількісну (кількість носіїв здатності до праці);
2) якісну (стан фізичного розвитку і здоров’я людини, рівень освіти і кваліфікації, співвідношення цих показників для різних професійних груп населення).
До якісної характеристики робочої сили належить також:
- здатність приводити в дію засоби виробництва, виконувати норми, виробляти конкурентоспроможні матеріальні блага і послуги високої якості;
- здатність у процесі праці вдосконалювати свої професійні навики, підвищувати рівень освіти і кваліфікації;
- здатність удосконалювати знаряддя і предмети праці.
Форми зайнятості. Зайнятість населення реалізується через конкретні форми включення працівника в економічну систему. Найпоширенішими серед них є: наймана праця за трудовою угодою (капіталістичний і державний сектори економіки, а також (частково) на підприємствах колективного сектору); праця осіб — співвласників кооперативних, колективних та акціонерних підприємств і організацій; праця громадян, зайнятих в особистому підсобному сільському господарстві; праця громадян, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю (будівельні роботи, ремонт, дрібна торгівля тощо); праця осіб, зайнятих у фермерських господарствах; зайняті підприємництвом; зайняті громадською роботою.
Міжнародна статистика виділяє за статусом три основних категорії зайнятих:
а) працівники, що працюють за наймом і отримують заробітну плату;
б) самозайняті працівники або підприємці;
в) неоплачувані працівники сімейних господарств.
27. Безробіття як соціально-економічне явище є характерним для ринкової економіки, постійно хвилює суспільство, потребує глибокого вивчення причин, що породжують його, уваги з боку урядових структур усіх рівнів і ґрунтовного аналізу економічної науки.
Безробіття – це складна економічна, соціальна та психологічна проблема. Воно робить економіку неефективною, а соціальні відносини – напруженими. Крім того, людина, що стала безробітною, зазнає надзвичайного психологічного навантаження, втрачає можливість реалізувати свої потенційні творчі здібності працівника, відчуває свою непотрібність, нездатність утримувати себе та свою сім’ю, впадає в депресію і т. ін.
Високий рівень безробіття призводить до соціальних війн, політичних збурень і переворотів, руйнування матеріальних і духовних надбань поколінь, спричиненого відчаєм. Саме тому уряд жодної країни не може залишатися байдужим до проблеми безробіття.
Існує два види безробіття: вимушене і добровільне.
Добровільне безробіття пов’язане з вільним волевиявленням особи, яка входить до складу робочої сили, утриматись від пропозиції праці за неприйнятних для неї умов.
Вимушене безробіття не пов’язане з вільним волевиявленням особи, яка входить до складу робочої сили, а зумовлене чинниками, що перебувають поза її вибором.
Добровільне та вимушене безробіття проявляються у відповідних формах.
28. Бюджету може бути властивий такий стан:
— баланс видатків та доходів;
— перевищення доходів над видатками (профіцит);
— перевищення видатків над доходами (дефіцит). Бюджетний дефіцит як економічна категорія відображає
співвідношення між доходами і видатками бюджету з перевищенням видатків.
До "Великої депресії" 30-х років вважалося, що щорічно збалансований бюджет є бажаною метою державних фінансів, але кожного року збалансований бюджет має власні недоліки: він виключає фіскальну діяльність держави як антициклічну, стабілізуючу силу. Припустимо, що економіка раптово стикається з тривалим періодом безробіття та зниженням доходів. Тоді держава з метою збалансування бюджету має або збільшити податки, або обмежити власні видатки, або поєднати ці заходи, які є стримувальними за характером і кожен з них ще більшою мірою зменшує, а не стимулює ділову активність і сукупний попит.
У різних джерелах виокремлюють різні види бюджетного дефіциту.
1. Наочно-реальний — вид, за яким його обсяг дорівнює загальним доходам від федеральних податків за вирахуванням на державні закупівлі та трансфертні платежі. Під трансфертними платежами тут розуміються фінансові ресурси, що передаються з бюджету центрального уряду до бюджетів місцевого самоврядування, а також із бюджетів територіальних одиниць вищого адміністративного рівня до бюджетів одиниць нижчого адміністративного рівня. За рахунок трансфертів у багатьох країнах формується частина доходів місцевих органів влади, У деяких джерелах цей вид дефіциту називають фактичним, тому що він відображає реальні доходи, видатки бюджету і дефіцит за певний період.
2. Структурний — вид дефіциту, який є різницею між федеральними доходами: витратами за діючої фіскальної пол ітики (рівень оподаткування і поточних витрат) та базового рівня безробіття. Коли економічна система зазнає періоду спаду, а рівень безробіття стає вищим за базовий, наочно-реальний дефіцит бюджету перевищує рівень структурного дефіциту, оскільки наявна виплата допомоги на випадок безробіття та за іншими соціальними програмами, а також у зв’язку з частковим падінням доходів населення.
3. Циклічний вид вираховується як різниця між наочно-реальним і структурним дефіцитами бюджетів і виникає як результат педонадходження бюджетних доходів внаслідок циклічних коливань в економіці.
4. Стійкий — наявний дефіцит бюджету у довгостроковому періоді.
5. Тимчасовий — дефіцит бюджету, який зумовлено касовими розривами у виконанні бюджету або непередбачуваними подіями та обставинами.
6. Активний вид бюджетного дефіциту є наслідком свідомого збільшення державних видатків, що зумовлює неможливість збалансування бюджету і виникає в результаті проведення політики дефіцитного фінансування з метою стимулювання досягнення максимальної зайнятості наявних виробничих ресурсів, що спонукає економіку розвиватися відносно незалежно від циклічних коливань.
7. Пасивний вид дефіциту бюджету зумовлюється економічною кон’юнктурою як першопричиною накопичення запланованого обсягу бюджетних ресурсів. Цей вид можна ототожнювати з циклічним бюджетним дефіцитом.
8. Відкритий — це офіційно визнаний дефіцит, зазначений у законі про державний бюджет на відповідний рік.
9. Вимушений — наслідок скорочення обсягів ВВП і відповідно обмеженості фінансових ресурсів країни.
10. Свідомий бюджетний дефіцит виникає внаслідок дискреційної фіскальної політики, яка передбачає цілеспрямовані зміни у розмірі державних витрат, податків і сальдо державного бюджету.
29. Історія економічного розвитку не знає якоїсь абстрактної, недержавної економіки. Навіть в системі вільного ринку (основаній на lasser lair — невтручання держави) неможливо обійтися без держави. Вона бере на себе функції, які самому ринку здійснити не під силу. Це, зокрема, такі:
· забезпечення економіки потрібною кількістю грошей;
· регулювання так званих зовнішніх (побічних) для ринку ефектів (вони в результаті дій виробників і споживачів можуть мати і негативні наслідки, наприклад пов’язані з екологічними аспектами виробництва);
· задоволення потреб у «колективних благах» (або у «суспільних товарах») — товарах і послугах колективного користування: оборона країни, охорона громадського порядку, державне управління тощо.
30. Теорія державного регулювання економіки проголошує необхідність системного підходу до вибору засобів та методів впливу держави на суб’єктів економічних відносин.
Регулюванню підлягають складні процеси життєдіяльності суспільства, на які нездатні ефективно впливати окремі важелі або будь-які вибіркові, незбалансовані їх комбінації. Результативність державного регулювання зростає, якщо ці важелі застосовуються не випадково чи під тиском груп спеціальних інтересів і кон’юнктури, а системно, виходячи з довгострокових цілей і поточних завдань соціально-економічного розвитку.
Системний підхід передбачає інтеграцію в цілісну систему, по-перше, елементів, що формують стратегію соціально-економічного розвитку, по-друге, елементів, що утворюють підсистему регуляторів.
Стратегія соціально-економічного розвитку формується через:
- макроекономічне прогнозування – передбачення можливого стану об’єктів у майбутньому і визначення альтернатив розвитку;
- макроекономічне планування – визначення цілей і пріоритетів розвитку та заходів, спрямованих на досягнення цілей;
- державне програмно-цільове планування – визначення найбільш актуальних соціально-економічних проблем і заходів для розв’язання цих проблем.
Стратегічні орієнтири й конкретні умови соціально-економічного розвитку, пов’язані зі змінами кон’юнктури на ринку, обумовлюють використання цілого арсеналу методів державного регулювання економіки.
Методи державного регулювання економіки – це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов для їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямків державної економічної політики.
Кожен метод ґрунтується на використанні сукупності інструментів (регуляторів, важелів).
Методи державного регулювання економіки класифікуються за двома ознаками: за формами впливу та засобами впливу.
За формами впливу методи державного регулювання економіки поділяються на дві групи:
- методи прямого впливу;
- методи непрямого впливу.
Залежно від засобів впливу виділяють наступні методи:
- правові;
- адміністративні;
- економічні;
- пропагандистські.