АКАДЕМІЧНА РИТОРИКА ( Сивачук Н. П., Снігур І. М., Санівський О. М. )

АКАДЕМІЧНА РИТОРИКА ( Сивачук Н. П., Снігур І. М., Санівський О. М. )

Тема необъятна, читайте еще:

Электронная библиотека

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УМАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ПАВЛА ТИЧИНИ

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ ТА СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВА

НАУКОВО-ДОСЛІДНА ЛАБОРАТОРІЯ «ТЕАТР СЛОВА»

Сивачук Н. П., Снігур І. М., Санівський О. М.

АКАДЕМІЧНА РИТОРИКА

Навчально-методичний посібник для студентів-магістрантів

Умань 2013

УДК 808(075.8)

ББК 83.7я73

С 34

Авторський колектив: Сивачук Н. П., Снігур І. М., Санівський О. М.

За загальною редакцією канд. пед. наук, професора Н. П. Сивачук

Рецензенти:

Доктор пед. наук, професор, дійсний член Національної академії педагогічних наук України Бібік Надія Михайлівна

Доктор пед. наук, професор, дійсний член Національної академії педагогічних наук України Богуш Алла Михайлівна

Доктор пед. наук, професор, дійсний член Національної академії педагогічних наук України Кузь Володимир Григорович

Рекомендовано Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів (лист № 1/11 – 4294 від 25 лютого 2013 р.).

Академічна риторика: навчально-методичний посібник / Автор. колектив: Сивачук Н. П., Снігур І. М., Санівський О. М. – Умань, 2013. – 374 с.

Скачать безкоштовно підручники можна тут

Поява будь-якого популярного видання, навчального посібника чи підручника з риторики, а особливо орієнтованого на студентів-магістрантів, – це неабияка подія в педагогічній освіті й науці. Посібник «Академічна риторика» розкриває потенційні можливості науки про ораторське мистецтво для самореалізації та самопрезентації особистості студента, сприяє формуванню його комунікативно-мовленнєвої компетенції.

Зміст посібника вміщує опис дисципліни, змістові модулі, тематику лекційних, практичних та лабораторних занять, завдання для самостійної роботи і тестового контролю, індивідуальні навчально-дослідні завдання, словник основних риторичних термінів, список літератури (основної та додаткової).

Окремої уваги заслуговує розділ, в якому розглянуто мовленнєво-мовні аспекти у процедурі захисту наукової роботи, зокрема кандидатської дисертації. Відтак посібник стане в нагоді студентам-магістрантам, які мають намір зайнятися науковою роботою та продовжити навчання в аспірантурі.

УДК 808(075.8)

ББК 83.7я73

ВСТУПНЕ СЛОВО

На початку ХХІ століття помітно прогресує інтерес до риторики, оскільки зростає кількість професій, що позначені посиленою комунікативною відповідальністю. Риторичну освіченість повинні мати представники усіх сфер людської діяльності, важко уявити професії, де б майстерне володіння Словом було зайвим. А у багатьох галузях це стає умовою професійного успіху та ознакою майстерності, інтелігентності, компетентності. Особливо це стосується юстиції, дипломатії, журналістики, філології, педагогіки та ін..

Сьогодні мовленнєва культура є важливою складовою духовної культури особистості, вона найбільш помітна. Саме в Слові виявляється людина, її інтелект, характер, воля, емоційність. Сучасний науковець немислимий без майстерного володіння даром Слова, досягти якого можливо лише в тому випадку, якщо працювати над собою: поповнювати знання, активно спілкуватися з колегами по фаху, духовно рости, збагачуватися кращими зразками мовленнєвої поведінки. У цьому і є призначення курсу академічної риторики

Вчені визначають академічне красномовство як ораторську діяльність науковця чи викладача, який доповідає про результати дослідження чи популяризує досягнення науки.

Головні риси академічного красномовства – це дотримання логічних законів і правил, точність, аргументованість, відсутність двозначності, конкретність, чіткість. Академічне красномовство поділяється на два види (монологічне і діалогічне). До монологічного відносять наукову доповідь, наукове повідомлення, тези доповіді, лекцію, виступ, науковий реферат. До діалогічного належать дискусія, полеміка, диспут, запитання-відповіді, дебати.

Призначення навчально-методичного посібника з академічної риторики – забезпечити готовність магістрантів до науково-методичного аналізу і публічного професійного спілкування. Ця готовність є складовою фахової підготовки магістра-філолога.

Структура програми навчальної дисципліни

«Академічна риторика»

Опис предмета навчальної дисципліни

Курс, к-сть кредитів

Напрям, спеціальність, освітньо-кваліфікаційний рівень

Характеристика навчальної дисципліни

Підготовка магістрів, підвищення кваліфікації

Кількість кредитів, відповідних ECTS: 3

Модулів: 2

Змістових модулів: 3

Загальна кількість годин: 108

Тижневих годин: 4

Галузь знань 0203 Гуманітарні науки

1801 Специфічні категорії

спеціальність (напрям) 8.02030301 Українська мова і література.

8.18010007 Українознавство

Освітньо-кваліфікаційний рівень: магістр

Обов’язковий

Рік підготовки: 6

Семестри: 1

Лекції (теоретична підготовка): 18 год.

Практичні заняття: 16 год.

Лабораторні заняття:

16 год.

Самостійна робота: 24 год.

Індивідуальна робота: 34 год.

Види контролю:

1 семестр – іспит

Головна мета курсу – формування комунікативної компетентності магістранта, вдосконалення його мисленнєво-мовленнєвої діяльності, оволодіння словом як універсальним інструментом наукового спілкування, навчання, виховання і дії на основі невичерпної скарбниці риторичного досвіду.

Курс «Академічна риторика» сприятиме формуванню риторичної культури магістрантів, яка охоплює духовно-моральну культуру, мисленнєву (логічну) культуру, культуру мовлення, комунікативну культуру (риторичну етику) та сценічну (виконавську).

У кінцевому результаті навчання магістрант повинен знати:

1) основні питання академічної риторики;

2) основні категорії, розділи і закони загальної риторики;

3) закономірності логіки мовлення;

4) основні види ораторських промов;

5) професійно значущі для педагога-науковця мовленнєві жанри;

6) теорію техніки мовлення.

У процесі вивчення курсу магістрант повинен уміти:

1) екстраполювати основні закони риторики на педагогічну практику вчителя;

2) вибирати тему промови, аналізувати її, збирати і систематизувати матеріал з даної проблеми;

3) на основі спостережень і аналізу бази даних створювати «портрет аудиторії»;

4) вести розгорнутий монолог, ефективну бесіду з фахової проблематики;

5) вирішувати комунікативні і мовленнєві завдання в конкретній ситуації спілкування;

6) логічно, правильно, точно і емоційно виражати думки в словах, відповідно до змісту, умов комунікації і адресата, прагнучи при цьому передати в промові свій індивідуальний стиль;

7) оволодіти полемічним мистецтвом (диспут, полеміка, дискусія);

8) системно аналізувати весь комунікативний процес (рефлексія);

9) пізнати суть мовленнєвого ідеалу як компоненту культури і педагогічного мовного (педагогічно-риторичного) ідеалу, як взірця педагогічного спілкування.

Курс «Академічна риторика» є основою формування риторичної культури магістрантів, а це насамперед:

1. Духовно-моральна культура — любов до людей (гуманізм), відповідальність за своє слово, віра (побожність), справедливість, чесність, скромність, доброта, доброзичливість, взаємодопомога, емоційна підтримка (стриманість).

2. Мисленнєва (логічна) культура — самостійність, логічність (ясність), продуктивність, самокритичність (рефлексія), гнучкість, швидкість (оперативність).

3. Культура мовлення — правильність (нормативність), точність (ясність), доступність, доцільність, виразність (художня образність), експресивність, техніка мовлення, володіння голосом (дикція, артикуляція, дихання), паузація, інтонація.

4. Комунікативна культура — повага до співрозмовника, тактовність (коректність), емпатійність, ввічливість, розкутість, управління поведінкою слухачів (аудиторії), залучення однодумців.

5. Сценічна (театральна) культура — виконавське мистецтво (артистизм), управління жестами, мімікою, позою, ходою; зовнішній вигляд — культура одягу, взуття, зачіски тощо.

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ І.

Тема 1.1.

Академічна риторика як наука, її зв’язки

з іншими науками

Риторика. Академічна риторика та її завдання. Зв’язок академічної риторики з іншими науками:1) академічна риторика і філософія; 2) академічна риторика і логіка; 3) академічна риторика і лінгвістика; 4) академічна риторика і психологія; 5) академічна риторика і етика; 6) академічна риторика і герменевтика; 7) академічна риторика і інформатика; 8) академічна риторика і соціологія; 9) академічна риторика і література; 10) академічна риторика і медицина. 3.Шляхи удосконалення академічного красномовства.

Тема 1.2.

Історія академічної риторики

Витоки академічної риторики. Твори ораторського мистецтва доби середньовіччя. Становлення академічної риторики на теренах Києво-Могилянської академії. Розвиток академічної риторики ХІХ ст.. Академічна риторика на сучасному етапі.

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІІ.

Тема 2.1.

Жанри академічної риторики

Поняття жанру. Жанри риторики. Жанри академічної риторики. Вузівське красномовство (лекція, цикл лекцій, виступ, реферат, доповідь, бесіда). Шкільне красномовство (шкільна лекція, розповідь учителя, бесіда). Власне академічне красномовство (наукова доповідь, наукове повідомлення, вступ, наукова лекція). Академічна еристика, її особливості (дискусія, диспут, полеміка).

Тема 2.2.

Лекція – основний жанр академічної риторики

Лекція як форма та метод організації навчання. Психолого-педагогічні основи лекції. Вимоги до лектора-викладача. Лекція як жанр академічного красномовства. Технічний аспект підготовки до лекції.

Тема 2.3.

Наукова доповідь

Наукова доповідь як жанр академічної риторики. Інвенція – перший етап підготовки наукової доповіді. Диспозиція – другий етап підготовки наукової доповіді. Елокуція – третій етап підготовки наукової доповіді. Меморія – четвертий етап підготовки наукової доповіді. Акція – п’ятий етап підготовки наукової доповіді. Релаксація.

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІІІ.

Тема 3.1.

Академічна еристика

Суть понять «еристика», «академічна еристика». Історія академічної еристики. Природа наукової суперечки. Різновиди наукової суперечки. Учасники наукової суперечки (пропонент, опонент, аудиторія). Етика наукової суперечки.

Тема 3.2.

Академічна еристика у контексті захисту наукової дисертації

Захист наукової роботи – важливий етап наукової діяльності. Основні етапи захисту дисертації. Виступ пропонента, його особливості. Виступи опонентів, їх особливості. Запитання до дисертанта та відповіді на них. Наукова дискусія, її специфіка. Місія голови спеціалізованої вченої ради по захисту дисертацій.

СТРУКТУРА ЗАЛІКОВОГО КРЕДИТУ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Тема	Кількість годин, відведених на:
		лекції	практ.	лаборат.	самост.	індивід.
Змістовий модуль 1. Становлення академічної риторики
1.	Академічна риторика як наука, її зв’язки з іншими науками	2	2	2	4	4
2.	Історія академічної риторики	4	2	2	4	4
Змістовий модуль ІІ. Теорія і практика загальної риторики
3.	Жанри академічної риторики	2	2	2	4	4
4.	Лекція – основний жанр академічної риторики	2	2	2	4	4
5.	Наукова доповідь	4	2	2	4	6
Змістовий модуль ІІІ. Професійно значущі жанри академічної риторики
6.	Академічна еристика	2	2	4	2	6
7.	Академічна риторика у контексті процедури захисту дисертаційного дослідження	2	4	2	2	6
	ВСЬОГО:	18	16	16	24	34

ТЕМИ ПРАКТИЧНО-СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

№	Назва теми	К-сть годин
1.	Академічна риторика як наука, її зв’язки з іншими науками.	2
2.	Історія академічної риторики.	2
3.	Жанри академічної риторики.	2
4.	Лекція – жанр академічної риторики.	2
5.	Наукова доповідь як жанр академічної риторики.	2
6.	Академічна еристика.	2
7.	Академічна риторика у контексті процедури захисту дисертаційного дослідження.	4
	ВСЬОГО	16 год.

ТЕМИ ЛАБОРАТОРНИХ ЗАНЯТЬ

№	Назва теми
1.	Виголошення фрагментів лекції.	2
2.	Удосконалення умінь в аргументації.	4
3.	Виголошення тез наукової доповіді.	2
4.	Наукова дискусія. Тренінг.	4
5.	Академічна риторика у контексті процедури захисту дисертаційного дослідження.	4
	ВСЬОГО	16 год.

ЛАБОРАТОРНІ ЗАНЯТТЯ

Лабораторне заняття № 1.

Виголошення фрагментів лекції

Основні питання:

1. Вправи на удосконалення мовлення.

2. Вправи на удосконалення дихання.

3. Психологічний тренінг.

4. Укладання каталогу до тематичної лекції.

5. Виголошення фрагментів лекції.

Лабораторне заняття № 2.

Удосконалення умінь в аргументації

Основні питання:

1. Вправи на удосконалення мовлення.

2. Вправи на удосконалення дихання.

3. Психологічний тренінг.

4. Удосконалення умінь в аргументації.

Лабораторне заняття № 3.

Виголошення виступу на мітингу з нагоди

Основні питання:

1. Вправи на удосконалення мовлення.

2. Вправи на удосконалення дихання.

3. Психологічний тренінг.

4. Виголошення виступу на мітингу з нагоди.

Лабораторне заняття № 4.

Виголошення наукового повідомлення

Основні питання:

1. Вправи на удосконалення мовлення.

2. Вправи на удосконалення дихання.

3. Психологічний тренінг.

4. Виголошення наукового повідомлення.

Лабораторне заняття № 5.

Виголошення тез наукової доповіді

Основні питання:

1. Вправи на удосконалення мовлення.

2. Вправи на удосконалення дихання.

3. Психологічний тренінг.

4. Виголошення тез наукової доповіді.

Лабораторне заняття № 6.

Дискусія. Тренінг

Основні питання:

1. Вправи на удосконалення мовлення.

2. Вправи на удосконалення дихання.

3. Психологічний тренінг.

4. Дискусія. Тренінг.

Лабораторне заняття № 7.

Наукова дискусія. Тренінг

Основні питання:

1. Вправи на удосконалення мовлення.

2. Вправи на удосконалення дихання.

3. Психологічний тренінг.

4. Наукова дискусія. Тренінг.

Лабораторне заняття № 8.

Академічна риторика у контексті процедури захисту дисертаційного дослідження

Основні питання:

1. Захист дисертаційного дослідження – важливий етап у житті науковця.

2. Виступ пропонента. Тренінг виступу.

3. Виступ опонента. Тренінг виступу.

4. Наукова дискусія у контексті захисту та її особливості. Тренінг дискусії.

5. Голова спеціалізованої вченої ради та його функції. Тренінг.

ІНДИВІДУЛЬНІ НАВЧАЛЬНО-ДОСЛІДНІ ЗАВДАННЯ

№	*НАЗВА ТЕМИ*
1.	Інформаційна промова та її особливості.
2.	Магічна і містична суть слова у дослідженнях П. Флоренського.
3.	Теоантропокосмічна концепція мови О. Лосєва.
4.	Праця П. Мовчана «Мова – явище космічне».
5.	Ідея божественного і людського в сутності мови у концепції О. Потебні.
6.	Концепція сутності мови П. Юркевича.
7.	Особливості дискусійної промови.
8.	Використання народного золотослова в промові з нагоди.
9.	Засоби активізації уваги під час лекції.
10.	Словесні формули в стандартних етикетних ситуаціях.
11.	Український риторичний ідеал.
12.	Прийоми мовного маніпулювання.
14.	Російська школа академічної риторики.
15.	Українська школа академічної риторики.
16.	Академічна еристика в Києво-Могилянській академії.

Практичне заняття № 1.

Тема 1.1.

Академічна риторика як наука, її зв’язки з іншими науками.

Історія академічної риторики

Основні питання:

1. Риторика. Академічна риторика та її завдання.

2. Зв’язок академічної риторики з іншими науками.

3. Витоки академічної риторики.

Література:

Основна

1. Сивачук Н. П. Академічна риторика. Курс Лекцій. – Умань, 2012. – 114 с.

2. Мацько Л. І. Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. – К. : Вища шк., 2006. – 311 с.

3. Сагач Г. М. Золотослів: Навчальний посібник для середніх і вищих навчальних закладів. – К. : «Райдуга», 1993. – 378 с.

4. Спанатій Л. С. Риторика: Навч. посіб. – К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2008. – 144 с.

Додаткова

1. Богатырёв О. А. Герменевтика и риторика в их взаимоотношении и взаимодействии / О. А. Богатырёв // Русский язык и литература в учебных заведениях. – № 4. – Киев : Этносфера, 2004, – С. 39 – 46.

2. Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ століття). – К. : «Райдуга», 1994.

3. Забужко О. Notre Dame d’Ukraine: Українка в контексті міфологій. – К. : Факт, 2007.

4. Клизовский А. И. Основы миропонимания Новой Эпохи. – М. : ФАИР – Пресс, 2003.

5. Колотілова Н. А. Риторика. Навч. посібник. – К. : Центр учбової літератури, 2007.

6. Коршанский Н. Ф. Общая риторика. – СПб, 1836.

7. Кремень В. Г. Філософія освіти ХХІ століття. // Педагогіка і психологія. – 2003. – № 1.

8. Літературна енциклопедія. У двох томах. Т. 2 / Авт. – уклад. Ю. І. Ковалів. – К.: ВЦ «Академія», 2007.

9. Народне цілительство і ладування від знахарства до сучасної інформотерапії // Матеріали науково-практичної конференції «Буття українця». – Київ, 2005.

10. Сагач Г. М. Похвальне красномовство: Практичний посібник для вчителів, студентів середніх та вищих навчальних закладів. – К. : ІЗМН, 1996.

11. Салас Дарио Соммер. Мораль ХХІ века. – М. : ООО Издательский дом «София», 2004.

12. Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество. – М. : Политиздат, 1992. – 543 с.

Практичне заняття № 2.

Тема 1.2.

Історія академічної риторики.

Основні питання:

1. Твори ораторського мистецтва доби середньовіччя.

2. Становлення академічної риторики на теренах Києво-Могилянської академії.

3. Розвиток академічної риторики в ХІХ ст..

4. Академічна риторика на сучасному етапі.

Література:

Основна

1. Колотілова Н. А. Риторика: Навч. посібник. – К. : Центр учбової літератури, 2007. – 232с.

2. Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. – К. : Вища школа, 2006. – 311 с.

4. Спанатій Л. С. Риторика: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2008. – 144 с.

Додаткова

1. Бевз О. Українська проповідь XVII століття як об’єкт дослідження С. Маслова / О. Бевз // Рідний край. – Полтава, 2004, № 2 (11). – С. 90 – 93

2. Герман В. Спецкурс «Академічна риторика» в системі фахової підготовки вчителя-філолога / В. Герман // Українська література в загальноосвітній школі. – 2008. – № 10. – С.49 – 56.

3. Голуб Н. Становлення риторики як науки і навчальної дисципліни / Н. Голуб // Українська мова і література в школі. – 2010. – № 3. – С. 45 – 51.

4. Гончарова О. М. Давньогрецька риторика як теоретичний дискурс. Аристотель: від метатеорії до інструменталістської теорії риторики / О. М. Гончарова // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: Щоквартальний науковий журнал. № 4. – К. : Видавництво «Міленіум», 2008. – С. 26 – 31.

5. Євдокименко Г. М. Історичні традиції вітчизняної риторики / Г. М. Євдокименко // Трансформаційні процеси в сучасній українській культурі. – Київ, 2007. – С. 105 – 108.

6. Кретова О. І. Український риторичний ідеал: історія і сучасність /О. І. Кретова // Вісник Черкаського університету. Серія: Психолого-педагогічні науки. – Черкаси, 1998. – Вип. 8. – С. 107 – 110.

7. Коробченко Ю. Розвиток риторики від античних часів до сьогодення / Ю. Коробченко // Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість. – Київ : Вид-во Європейського ун-ту , 2005. – Т. 5. – С. 49 – 52.

8. Кравець Л. Риторика: від джерел до сучасності / Кравець Л. // Українська мова і література в школі. – 2000. – №5. – С. 42 – 46.

9. Мацько Л. Вітчизняна риторика // Дивослово. – 2002. – №5. – С. 22 – 27.

10. Мацько Л., Мацько О. Риторика Стародавньої Греції і Стародавнього Риму / Мацько Л., Мацько О. // Дивослово. – 2002. – №1. – С. 33 – 40.

11. Радзівіл Г. Риторика в контексті філологічної освіти / Г. Радзівіл // Українська мова та література. – 2007. – № 40 (жовтень). – С. 8.

12. Риторика і поетика // Історія української культури. – Київ : Наукова думка, 2003. – Т. 3. : Українська культура другої половини XVII – XVIII століть. – С. 652 – 668.

13. Сагач Г. М. В. О. Сухомлинський про мистецтво слова педагога / Г. М. Сагач // Слово животворяще (духовні засади педагогічної риторики). – Київ : Пошук, 2000. – С. 215 – 223.

14. Федоренко В. Відродження традицій українського красномовства / В. Федоренко // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2008. – № 5. – С. 4 – 6.

15. Шанін Ю. Еллада: зародження античного красномовства / Шанін Ю. // Урок української. – 2000. – №7. – С. 36 – 40.

16. Шевчук В. Українські поетики та риторики як теоретична база літературного бароко / В. Шевчук // Муза Роксоланська: Українська література XVI – XVIII століть. – Київ : Либідь , 2005. – Кн. 2. :Розвинене Бароко. Пізнє Бароко. – С. 370 – 381.

Практичне заняття № 3.

Тема 2.1.

Наукова доповідь

Основні питання:

1.Наукова доповідь як жанр академічної риторики.

2. Інвенція – перший етап підготовки наукової доповіді.

3. Диспозиція – другий етап підготовки наукової доповіді.

4. Елокуція – третій етап підготовки наукової доповіді.

5. Меморія – четвертий етап підготовки наукової доповіді.

6. Акція – п’ятий етап підготовки наукової доповіді.

7. Релаксація.

Література:

Основна

1. Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. – К. : Вища шк., 2006. – 311 с.

2. Сагач Г. М. Золотослів: Навчальний посібник для середніх і вищих навчальних закладів. – К. : «Райдуга», 1993. – 378 с.

3. Спанатій Л. С. Риторика: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. – К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2008. – 144 с.

Додаткова

1. Волкова Н. П. Професійно-педагогічна комунікація: Навч. посіб. – К. : ВЦ «Академія», 2006. – 256 с.

2. Данильченко Н. И. Коммуникативная стратегия убеждения: тактики лидера // Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Ізмаїл, 2002. – Вип.12. : Історичні науки. Педагогічні науки. Філологічні науки. – С. 110 – 113.

3. Зінченко В. Як не провалити публічний виступ // Відкритий урок: Розробки. Технології. Досвід. – К. : Плеяди, 2009. – № 5. – С. 84 – 85.

4. Ильченко В. И., Шелюто В. М. Феномен сакрального в историко-культурном пространстве. – Киев : АО «ИТН», 2002.

5. Коноваленко С. Особливості публічного виступу // Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість. – Київ : Вид-во Європейського ун-ту, 2005. – Т. 5. – С. 47 – 49.

6. Криворотенко О. Риторика. Система аргументів // Українська мова та література. – Київ : Шкільний світ, 2011. – № № 19/20. – С. 30 – 33.

7. Крутій К. Основи успішного публічного виступу // Директор школи. Шкільний світ. – Київ : Шкільний світ, 2010 – № 19. – С. 30 – 31.

8. Мацько Л. І., Кравець Л. В. Культура української фахової мови: Навч. посіб. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – 360 с.

9. Радзівіл Г. Риторика в контексті філологічної освіти // Українська мова та література. – 2007. – № 40 (жовтень). – С. 8.

10. Рапацевич Е. С. Педагогика: большая современная энциклопедия. – Мн. : «Соврем. слово», 2005.

11. Семеног О. М. Культура наукової української мови: Навч. посібник. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 216 с.

12. Шкловцова Л. О. Риторика – теорія аргументації у публічній аудиторії // Країна знань. – Київ, 2007. – № 6. – С. 20 – 21.

Практичне заняття № 4.

Тема 2.2.

Жанри академічної риторики

Основні питання:

1. Поняття жанру.

2. Жанри риторики.

3. Жанри академічної риторики.

Література:

Основна

1. Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. – К. : Вища шк., 2006. – 311 с.

3. Спанатій Л. С. Риторика: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. – К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2008. – 144 с.

Додаткова

1. Бондаренко Г. Риторичні прийоми підготовки відповіді на запитання опонентів // Рідна школа. – К. : Преса України, 2005. – № 4. – С. 53 – 54.

2. Бондарчук Л. Мистецтво публічного виступу // Українська мова та література. – 2004. – № 35. – С. 28 – 29.

3. Герман В. Спецкурс «Академічна риторика» в системі фахової підготовки вчителя-філолога // Українська література в загальноосвітній школі. – 2008. – № 10. – С. 49 – 56.

4. Захарова Н. А. Учим составлять план текста // Начальная школа. – М. :Начальная школа, 2008. – № 2. – С. 25 – 28.

5. Зінченко В. Як не провалити публічний виступ // Відкритий урок: Розробки. Технології. Досвід. – Київ: Плеяди, 2009. – № № 5. – С. 84 – 85.

6. Коноваленко С. Особливості публічного виступу // Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість. – Київ : Вид-во Європейського ун-ту, 2005. – № 5.– С. 47 – 49.

7. Мацько Л. Риторика: предмет, основні поняття, розділи // Дивослово, 2001. – № 12. – С. 28 – 32.

8. Науменко В. Мистецтво побудови виступу як складова культури мислення молодшого школяра // Початкова школа. – 2007. – № 7. – С. 34 – 35.

9. Сагач Г. Ораторське мистецтво: роди, види, практика // Рідна школа. − 1996. – № 4. – С. 57 − 60.

10. Цибка В. В. Тактика висміювання як засіб реалізації стратегії дискредитації опонента // Проблеми семантики слова, речення та тексту. – К. : КНЛУ, 2004. – Вип. 11. – С. 149 – 156.

Практичне заняття № 5.

Тема 2.3.

Лекція – основний жанр академічної риторики

Основні питання:

1. Лекція як форма та метод організації навчання.

2. Психолого-педагогічні основи лекції.

3. Вимоги до лектора-викладача.

4. Лекція як жанр академічного красномовства.

5. Технічний аспект підготовки до лекції.

Література:

Основна

1. Волкова Н. П. Професійно-педагогічна комунікація: Навч. посіб. – К. : ВЦ «Академія», 2006. – 256 с.

2. Кравець Л. В., Мацько Л. І. Культура української фахової мови: Навч. посіб. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – 300 с.

3. Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. – К. : Вища шк., 2006. – 311 с.

4. Сагач Г. М. Золотослів: Навчальний посібник для середніх і вищих навчальних закладів. – К. : «Райдуга», 1993. – 378 с.

5. Семеног О. М. Культура наукової української мови: Навч. посіб. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 216 с.

6. Спанатій Л. С. Риторика: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2008. – 144 с.

Додаткова

1. Герман В. Спецкурс «Академічна риторика» в системі фахової підготовки вчителя-філолога / В. Герман // Українська література в загальноосвітній школі. – 2008. – № 10. – С. 49 – 56.

2. Емельянова Н. А. Лекция как разновидность риторически организованного дискурса: проблема овладения особенностями жанра / Н. А. Емельянова // Вестник Московского университета. Серия 19: Лингвистика и межкультурная коммуникация. – Москва : Изд-во МГУ, 2009. – № 2. – С. 95 – 103.

3. Зінченко В. Як не провалити публічний виступ / В. Зінченко // Відкритий урок: Розробки. Технології, Досвід. – Київ : Плеяди, 2009. – № 5. – С. 84 – 85.

4. Крутій К. Основи успішного публічного виступу / К. Крутій // Директор школи. Шкільний світ. – Київ : Шкільний світ, 2010. – № 19. – С. 30 – 31.

5. Сагач Г. Ораторське мистецтво: роди, види, практика // Рідна школа. – 1996. – №4. – С. 57 – 60.

6. Сагач Г. М. В. О. Сухомлинський про мистецтво слова педагога // Слово животворяще (духовні засади педагогічної риторики). – Київ : Пошук, 2000. – С. 215 – 223.

Практичне заняття № 6 – 7.

Тема 3.1.

Академічна еристика

Основні питання:

1. Суть понять «еристика», «академічна еристика».

2. Історія академічної еристики.

3. Природа наукової суперечки.

4. Різновиди наукової суперечки.

5. Учасники наукової суперечки

(пропонент, опонент,аудиторія). Етика наукової суперечки.

Література:

Основна

1. Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. – К. : Вища шк., 2006. – 311 с.

3. Спанатій Л. С. Риторика: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. – К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2008. – 144 с.

Додаткова

1. Волкова Н. П. Професійно-педагогічна комунікація: Навч. посіб. – К. : ВЦ «Академія», 2006. – 256 с.

2. Данильченко Н. И. Коммуникативная стратегия убеждения: тактики лидера // Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Ізмаїл, 2002. – Вип. 12 : Історичні науки. Педагогічні науки. Філологічні науки. – С. 110 – 113.

4. Ильченко В. И., Шелюто В. М. Феномен сакрального в историко-культурном пространстве. – Киев : АО «ИТН», 2002.

7. Крутій К. Основи успішного публічного виступу // Директор школи. Шкільний світ. – Київ : Шкільний світ, 2010. – № 19. – С. 30 – 31.

8. Мацько Л. І., Кравець Л. В. Культура української фахової мови: Навч. посіб. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – 360 с.

10. Рапацевич Е. С. Педагогика: большая современная энциклопедия. – Мн. : «Соврем. слово», 2005.

11. Семеног О. М. Культура наукової української мови: Навч. посібник. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 216 с.

Методи навчання: лекції із застосуванням прозірок, відео та звукозапису.

Методи оцінювання: поточне оцінювання на практичному, лабораторному занятті; оцінка за ІНДЗ (реферат); підсумковий тестовий контроль; оцінка за індивідуальні домашні завдання.

Розподіл балів оцінювання успішності студентів із навчальної дисципліни «АКАДЕМІЧНА РИТОРИКА»

Шкала оцінювання:

А	відмінно	90 – 100 балів
В	дуже добре	82 – 89 балів
С	добре	75 – 81 балів
D	задовільно	67 – 74 балів
E	задовільно (достатньо)	60 – 66 балів
FX	незадовільно з можливістю повторного складання	35 – 59 балів
F	незадовільно з обов’язковим повторним курсом	1 – 34 балів

Методичне забезпечення: опорні конспекти лекцій; інтерактивний комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни (ІКНМЗД); нормативні документи; ілюстративні матеріали.

Лекція № 1.

Академічна риторика як наука, її зв’язки з іншими науками

Основні питання:

1. Риторика. Академічна риторика та її завдання.

2. Зв’язок академічної риторики з іншими науками:

1) академічна риторика і філософія;

2) академічна риторика і логіка;

3) академічна риторика і лінгвістика;

4) академічна риторика і психологія;

5) академічна риторика й етика;

6) академічна риторика і герменевтика;

7) академічна риторика й інформатика;

8) академічна риторика і соціологія;

9) академічна риторика і література;

10) академічна риторика і медицина.

3. Шляхи удосконалення академічного красномовства.

Література:

Основна

1. Мацько Л. І. Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. – К. : Вища шк., 2006. – 311 с.

3. Спанатій Л. С. Риторика: Навч. посіб. – К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2008. – 144 с.

Додаткова

1. Богатырёв О. А. Герменевтика и риторика в их взаимоотношении и взаимодействии / О. А. Богатырёв // Русский язык и литература в учебных заведениях. – Киев : Этносфера, 2004. – № 4. – С. 39 – 46.

2. Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ століття). – К. : «Райдуга», 1994.

3. Забужко О. Notre Dame d’Ukraine: Українка в контексті міфологій. – К. : Факт, 2007.

4. Клизовский А. И. Основы миропонимания Новой Эпохи. – М. : ФАИР-Пресс, 2003.

5. Колотілова Н. А. Риторика. Навч. посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007.

6. Кошанский Н. Ф. Общая риторика. – СПб, 1836.

7. Кремень В. Г. Філософія освіти ХХІ століття. // Педагогіка і психологія. – 2003. – №1. – С. 13 – 25.

8. Літературна енциклопедія. У двох томах. Т. 2 / Авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. – К. : ВЦ «Академія», 2007.

11. Салас Дарио Соммер. Мораль ХХІ века. – М. : ООО Издательский дом «София», 2004.

12. Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество. – М. : Политиздат, 1992. – 543 с.

Риторика – або Реторика (грец. Rhetorike techne: ораторське мистецтво) – наука красномовства, що вивчає закони оформлення мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Риторика розвиває в індивіда культуру мислення (це самостійність, самокритичність, глибина, гнучкість, оперативність, відкритість мислення, ерудиція), мовлення (правильність, виразність, точність, ясність, стислість, аргументованість), культуру поведінки (коректність, тактовність, невимушеність, ввічливість), спілкування (дотримання принципів еристики), виконавської майстерності (правильна дикція, інтонація, доцільна міміка, вправні жести).[1]

Риторика – інтегрована наука, яка гармонійно поєднує елементи філософії, логіки, психології, лінгвістики, етики, сценічного мистецтва. За словами Г.М.Сагач, «риторика начебто вбирає в себе з інших наук такі змістові компоненти, які в системі визначають її як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності»[2], а її компоненти «пересікаючись, та взаємодіючи з іншими, наповнюються якісно новим, перетвореним змістом, ніж це було у складі тієї чи іншої науки».[3] Однак риторика є самостійною наукою, яка має свої закони, предмет дослідження, функції.

Складні політичні, соціальні та екологічні процеси у світі і в Україні зокрема на початку ХХІ століття актуалізують питання становлення особистості, її світогляду, моралі, духовності. Загострення глобальних проблем сучасності, інтернаціоналізація життя суспільства і виробництва, духовна криза техноцивілізації диктують певні умови розвитку освіти. Ознакою духовно-соціального стану українського суспільства є ставлення людей до рідної мови, здатність відповідати за збереження культурної пам’яті, космічної відповідальності за мовленнєвий вчинок. Серед пріоритетних напрямків реформування системи виховання у Державній програмі «Освіта» (Україна ХХІ століття) визначено необхідність формування високої мовної культури особистості, вказується на важливість підготовки нового покоління педагогічних працівників.[4] Це є особливо актуальним для студентів-філологів.

Наукові розвідки останнього часу актуалізували увагу на загальних проблемах становлення майбутнього спеціаліста на культурологічному рівні (праці М. І. Болдирєва, Н. В. Кузьміної, О. Г. Мороза, В. О. Сластьоніна), на основі філософського аналізу культури (праці Ю. В. Вишневського, В. М. Міжуєва); на психологічному та психолінгвістичному змісті мовленнєвої діяльності особи (Л. С. Виготський, Л. В. Мінаєва, О. О. Потебня, Л. В. Щерба). Питання риторичної підготовки студента висвітлено у працях Ю. К. Бабанського, Г. Л. Бондаренка, Л. Г. Вікторової, І. А. Зязюна, Л. І. Мацько, Г. М. Сагач, Н. П. Колотілової, Л. С. Спанатій та ін..

Залежно від сфери використання вчені визначають сім основних видів красномовства, а саме: академічне, військове, церковне, соціально-побутове, лекційне, дипломатичне, судове.

Провідною ідеєю викладання риторики є визнання кожним студентом непересічного значення самоосвіти, самовдосконалення, зацікавленості у формуванні високого рівня культури професійного мовлення, прагнення досягти риторичного ідеалу. Реалізація цієї ідеї передбачає необхідність риторичної підготовки студентів педвузів у контексті інтегрованих знань, що відповідають запитам ХХІ століття.

Академічна риторика – один із найдавніших видів ораторського мистецтва переконання, яке є основою професійної діяльності вчителя і науковця.

Вчені визначають академічне красномовство як ораторську діяльність науковця та викладача, який доповідає про результати дослідження чи популяризує досягнення науки.[5]

Головні риси академічного красномовства – це дотримання логічних законів і правил, точність, аргументованість, відсутність двозначності, конкретність, чіткість. Академічне красномовство поділяється на два види (монологічне і діалогічне). До монологічного відносять наукова доповідь, наукове повідомлення, тези доповіді, лекцію, виступ, науковий реферат. До діалогічного належать дискусія, полеміка, диспут, запитання-відповіді, дебати.

Зв’язок академічної риторики з іншими науками.

Термін риторика вживається у таких значеннях:

1) наука красномовства, ораторське мистецтво;

2) навчальний предмет, в якому викладена теорія красномовства, ораторського мистецтва;

3) підручник з риторики;

4) назва молодшого класу в навчальних закладах України ХVІ – ХVІІ ст.

Риторика виникла, щоб впливати на розум і волю громадян, і пройшла тернистий і славний шлях. Люди, які майстерно володіли Словом, відігравали неабияку роль у суспільному житті та історії. Мудреці і науковці, полководці і лікарі, державотворці і митці творили історію, натхненні священним даром красномовства.

Уміння виголосити промову чи ювілейне привітання, побудувати монолог, аргументовано дискутувати, задушевно вести бесіду, знайти своє вагоме слово у полілозі, уміння шляхетно звернутися до людини завжди було ознакою вихованості та духовного аристократизму.

Упродовж віків учений світ не дійшов згоди у тому, що таке риторика, мистецтво чи наука? Так, у стародавній Греції риторика вважалася мистецтвом. У межах першої традиції давньогрецький філософ Аристотель (ІV ст. до н. е.) називав її «мистецтвом переконання». Квінтіліан (І ст. н.е.) визначає риторику як «мистецтво говорити витончено», а завдання переконати називає другорядною метою оратора.

Практичний досвід людства довів, що справжнє красномовство поєднує органічно і мистецтво говорити витончено, і майстерність переконання.

Академічна риторика – наука синтетична, оскільки розвинулася на перехресті філософії, логіки, психології, етики, лінгвістики, сценічної майстерності, виразного читання, літератури, герменевтики і т. ін. Вона увібрала в себе важливі компоненти вище означених наук і поєднала і науку, і мистецтво переконливої комунікації.

Відповідно до цього, розглянемо зв’язки академічної риторики з іншими науками.

Академічна риторика і філософія. Філософія – це особливий різновид духовної культури людства, призначення якого в осмисленні основ природного і соціального світу, формотворення культури пізнання, людини та її сутності. Наслідки цього осмислення у сфері суспільної свідомості і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальних побудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому, можливість його осягнення розумом. Необхідність філософського осмислення світу закорінена в самій природі людини, у постійній потребі трансляції досвіду та самоутвердження особистості, пошуку цілеспрямовуючих ідей.

Оскільки за своїм змістом філософія розглядає питання відношення мислення до буття, а риторика є наукою про закони мисленнєво-мовленнєвої діяльності, то це дає підстави стверджувати про взаємозв’язки риторики і філософії.

Академічна риторика і логіка. Якщо предметом логіки є види, форми, закони мислення взагалі, то риторика осягає вербальне мислення і його закони. В основі логіки – доведення, обґрунтування знання, дослідження, міркування, а академічна риторика спрямована на процес аргументації за допомогою незаперечних фактів, експериментів.

Академічна риторика і лінгвістика. Мова виокремлює людину серед усіх живих істот, вона формує національну культурну семіосферу в часопросторі, виступає духовною віссю між людиною і Богом, між людиною і суспільством, акумулює життєвий і науковий досвід.

Історія академічної риторики – то історія людства, висловлена в слові.

Академічна риторика має безпосередній зв’язок з лінгвістикою, оскільки є наукою породження тексту, виголошення його, розуміння, дискурсу. В основі академічної риторики і мисленнєво-мовленнєва діяльність людини, і мисленнєво-мовленнєвий аспект цієї діяльності у процесі творення тексту на різних етапах від породження до виголошення. Основні вимоги до академічної риторики – правильність, точність, ясність, логічність, стислість, влучність, грамотність, милозвучність, доцільність, виразність у висловленні думки, що забезпечується усім арсеналом лінгвістичних наук, а саме: стилістики, культури мовлення, орфоепії, сучасної української мови у їх взаємозв’язку.

Академічна риторика і психологія. Психологія – наука про становлення, розвиток, закономірності психіки людини, дослідження процесів пам’яті, уваги, емоцій, навичок; вона звертається до динаміки свідомого та підсвідомого. Зв’язок риторики з психологією знаходиться на межі лінгвістики та психології. Предметом аналізу психології є процес вербального впливу на свідомість. Академічна риторика спрямована на виявлення й осмислення чуттєво-емоційного змісту мовлення, вербального мислення, покликана впливати на свідомість аудиторії, регулювати сприйняття нею мовця. Ефективність академічної промови залежить від уміння оратора вдало організувати і скоординувати мисленнєво-мовленнєву діяльність.

До того ж риторика, як і психологія, виділяє меморію як окремий етап ораторської діяльності, у процесі якої необхідно запам’ятати зміст підготовленої промови. Пам’ять є предметом вивчення психології, однак і риторику цікавлять процеси закарбування в пам’яті тесту промови. Риторика розглядає три способи запам’ятовування, а саме: механічний, логічний, мнемотехнічний.

Пам’ять тісно пов’язана з увагою, сприйняттям. Оратор повинен знати про періоди уваги аудиторії, її пониження до 15, 30, 45 хвилин («ефект рамки»: найкраще запам’ятовується початок і кінець промови; «магічне число» – число Міллера 7+/-2), обсяг оперативної пам’яті людини).

Вчені вважають, що «чіткість структури, ясність та стислість викладу, образність мовних конструкцій сприяють кращому запам’ятовуванню промови самим оратором на етапі підготовки. А на етапі виголошення ці компоненти сприяють кращому засвоєнню промови аудиторією».[6]

Зв’язок академічної риторики і психології на сучасному етапі розглядається крізь призму екзистенції, онтології; психіка не тільки детермінується об’єктивною реальністю, а й сама визначає поведінку та діяльність особистості, вона є особливим буттям. Оскільки в науці сьогодні активно розвивається тема «психології вчинку», то у наш час набуває ваги проблема відповідальності за мовленнєвий вчинок, оскільки «мова – явище космічне».

Сучасне українське суспільство знаходиться під агресивним впливом чужого інформаційного простору, внаслідок чого руйнується мораль, фольклорна, історична та генетична пам’яті. З бурхливим потоком західної «попсової» культури в нашу мову увірвався чужинський вислів «це – ваші проблеми», натомість в українців справіку вважалося, що «чужої біди не буває», а здатність загинути за други своя було ознакою шляхетності та духовного аристократизму. Щоб протистояти чужій інформаційній агресії, потрібно мати певні навички та знання, які може дати сучасна психологія. За таких умов виникає необхідність озброїти студентів інформацією про наукові доробки О. Клізовського, А. Менегетті, П. Кастанеди, О. Павлова, П. Бехтєрєва.

Так, наприклад, Олександр Іванович Клізовський у праці «Основи світорозуміння нової епохи» пише: «Нова епоха висуває нові вимоги, які необхідно засвоїти, інакше доступ у Новий Світ буде закритим для того, хто думає попасти туди зі старим багажем».[7] Вчений закликає людство до співробітництва з Космосом, Природою, Ієрархією Світла, Творчими Силами Космосу, нової моделі спілкування зі своїми ближніми.[8] Його хвилює, що «вінець природи, людина, всупереч усім законам природи, замість розвитку своєї істинної суті – свого духу, буде продовжувати розвивати своє лушпиння – своє тіло, хоча визначений еволюцією строк для його розвитку давно закінчився».[9] У педагогіці ХХІ століття він пропонує негайно перейти від виховання і розвитку тіла до розвитку і виховання духу, оскільки лише в цьому вбачає спосіб спасіння людства. О. Клізовський радить культивувати кожному психічну енергію любові, наповнювати нею свої слова, думки, вчинки і переконливо доводить, що «роздратування і гнів дуже шкодять людині, розвивають в її організмі згубну отруту, що нищить захисні сили організму, розладнує її нервову систему, затримує її духовний розвиток, створює їй багато ворогів і неприємностей…[10] Фосфор нервів випалюється, як світильник».[11] Вчений попереджає про згубний вплив роздратування, гніву на інших: «Треба передбачити, скільки злоби видихається, яке розмаїття зла може стати складовою отрути серед великої юрби людей! Воно буде підсилюватися випарами їжі, що розкладається, та різноманітних покидьків, що валяються навіть на вулицях столиць. Настав час попіклуватися про чистоту задвірок. Чистота необхідна і на подвір’ї, і в людському диханні. Імперил, що видихається роздратованими людьми, це все той же бруд, той же покидьок ганебний. Необхідно проштовхнути в людську свідомість, що кожний покидьок може заразити близьких. Покидьок морального розкладу найгірше від усіх вивержень».[12]

Про необхідність самоконтролю, що повинен стати основною ознакою цивілізованої людини ХХІ століття, пише філософ Соммер Даріо Салас. Він вважає, що людству необхідно засвоїти ментальну гігієну, бо «той, хто не контролює себе, є таким же небезпечним, як людина зі зброєю, на яку у неї немає дозволу»[13]. Особливо актуально це звучить у зв’язку з проблемами підготовки вчителя-філолога, становлення його, як мовної особистості, опанування ним основ педагогічної майстерності, зокрема академічної риторики, усвідомлення ним своєї місії у контексті запитів сучасної школи та глобальних проблем ХХІ століття.

Академічна риторика і етика. Етика – це філософська наука, яка зосереджує увагу на проблемах сутності й функціонування моралі, досліджує специфіку моральних норм і цінностей та шляхи їх обґрунтування, з’ясовує моральні аспекти людської свідомості, діяльності, спілкування і світоставлення, аналізує мову моралі, значення і функціонування моральних висловлювань. За Аристотелем, етика посідає місце між психологією та політикою; разом з останньою вона утворює галузь практичного пізнання (на відміну від пізнання умоглядно-теоретичного, з одного боку, і творчо-виробничого, з другого). Етика концептуалізує нормативно-ціннісний підхід до моральності, досліджує проблеми регуляції поведінки, кодифікує і систематизує приписи моралі.

Інтереси етики та академічної риторики тісно переплітаються саме в царині моралі, її законів. Об’єктом зацікавлення етики є поведінка суб’єкта, яка й виражає певні моральні установки, а риторика спрямовує свій інтерес на відповідальність людини за мовленнєвий вчинок.

Тут варто згадати слова видатного ритора М. Ф. Кошанського про необхідність «розкривати всі здатності розуму, щоб показуючи нормальне розташування думок, дати Розумові і Моральному почуттю відповідне спрямування, – щоб начати виражати тендітне, збудити, посилити в душах учнів живу любов до всього благородного, великого і прекрасного».[14]

Академічна риторика і герменевтика. Герменевтика у первісному значенні – мистецтво тлумачення божественної волі, напрям наукової діяльності, пов’язаний з дослідженням, розумінням та інтерпретацією філологічних, а також філософських, історичних, правничих, релігійних текстів. Це напрям у філософії, основною проблемою якого є розуміння. У педагогіці герменевтика починає використовуватися як принцип наукового дослідження, який вимагає більш осмисленого і глибокого розуміння сутності виховної взаємодії і розробки технологій навчання. В освіті одним із основних способів усвідомлення істини є навчання розумінню. Герменевтика – це наука розуміння тексту, а академічна риторика – наука його породження від задуму до виголошення і релаксації.

Академічна риторика і інформатика. Інформатика – галузь науки, яка вивчає структуру та загальні особливості наукової інформації, а також питання, пов’язані з її зберіганням, пошуком і т. ін. в різних сферах людської діяльності.[15] Формування інформатики, як самостійної наукової дисципліни, відбулося у 60-х роках ХХ століття. Основні її напрямки такі: теоретичні основи обчислювальної техніки, теорія інформації, обчислювальний експеримент, програмування, штучний інтелект, інформаційна технологія. Аналогом інформатики є термін «комп’ютерна наука».[16]

Інформатизація освіти – в широкому розумінні – комплекс соціально-педагогічних перетворень, пов’язаних із насиченням освітніх систем інформаційною продукцією, засобами й технологією, у вузькому – впровадження інформаційних засобів, що ґрунтуються на мікропроцесорній техніці, педагогічних технологіях. Інформатизація освіти – частина процесу інформатизації суспільства, теоретичною складовою якого і виступає інформатика. Таким чином утворилося інформаційно-навчальне середовище – сукупність умов, які сприяють виникненню й розвитку процесів інформаційно-навчальної взаємодії між учнями і вчителем, студентами і викладачем і засобами нових інформаційних технологій.

Сучасне людство живе в новій ері, яку американські дослідники називають інформаційною, тобто в час мережних технологій, коли населення землі перетворюється на мережну спільноту, а Інтернет, призначений для особистісного спілкування, стає джерелом поєднання людей відповідно до їхніх смаків, способів мислення, творчих здібностей, уподобань, інтересів. Науковці практикують проведення Інтернет-конференцій, Інтернет-симпозіумів, у яких беруть участь учені всього світу з даної проблеми, проводять диспути, дискусії. Інформаційна доба ознаменована поширенням знань, цінностей, ідеалів та етичних норм і правил. Вона зумовить і новий тип світосприйняття – мозок, який одразу осягає всю планету. За прогнозами вчених, нечуваними темпами розвиватиметься ноосфера (цей термін Володимира Вернадського сьогодні найбільше пасує до характеристики світу як цілого, здатного до спільного мислення). Про це кілька десятиліть тому писав також французький філософ П’єр Тейяр де Шарден. Академічна риторика покликана підготувати студента, магістранта, аспіранта до грамотної роботи у цьому напряму у мережі Інтернет. Окрім поширення наукових знань у світовій мережі, перед академічною елітою стоять дуже серйозні завдання щодо протистояння маніпулюванням свідомістю молоді (йдеться про глобальну мережну війну проти українського народу). Сучасні мережні конфлікти розгортаються насамперед у культурній галузі. Предметом духовної війни ХХІ ст. є духовний мотив, мотив християнських цінностей. Причому з відмовою від звичних етичних норм, тому що традиційні мораль і етика, на думку ідеологів цієї війни, заважають її ефективності. Можливість впливу на людину, її поведінку, думки, вчинки перетворюються на найнебезпечнішу зброю. Сьогодні інформація стає сильнішою за атомну бомбу, на часі підготовка майстрів красномовства, полемістів, які могли б Живим Словом лікувати рани духовності, нанесені тотальною інформаційною війною.

Академічна риторика і соціологія. Вважається, що сьогодні серед усіх наук соціологія є найскладнішою, оскільки вирішує гігантські проблеми сучасності, як-от: вакханалія бездуховності, цинічна жорстокість, вульгарність телебачення, жага швидкого та нестримного збагачення, миттєвого кар’єрного зростання серед молоді, лицемірство влади, її цивілізоване звірство. Майбутній учитель повинен бути підготовленим не тільки до роботи в школі, але й до вирішення цих проблем, уміти сам жити в агресивному суспільстві, яке послуговується мовою ворожнечі, наприклад, некоректного висловлювання стосовно іншої людини.

Так, сьогодні словом «шок» позначають широкий спектр людських почуттів (від любові до ненависті), що віддзеркалює стан нашого хворого суспільства. У цьому зв’язку, необхідно донести до свідомості студентів зміст геніальних праць Питирима Сорокіна, професора Гарвардського університету, який створив дослідницький центр творчого альтруїзму, а його праці «Альтруїстична любов», «Форми і методи альтруїстичного та духовного зростання», «Вплив голоду на людську поведінку, соціальне життя і організацію суспільства» стали відомі у всьому світі. Якщо керуватися настановами Питирима Сорокіна, то соціологія повинна дати майбутньому вчителю чітке бачення себе і своєї місії в соціумі, відповідальність за його духовне здоров’я. Вчений створив інтегральний світогляд – цілісну систему знань з природничих наук, релігії, філософії, соціології, етики, мистецтва, економіки, політики, осмислення якого може дати майбутньому вчителю можливість зберегти себе, проторувати шлях у хащах бездуховності і повести за собою інших до Правди, Добра і Краси.

Вчення П. Сорокіна – це міцний фундамент становлення мовної особистості майбутнього вчителя, що спонукає до постійного самовдосконалення, до самоосвіти, дає чітке бачення мети і шляхів професійного зростання, необхідності набуття дару безкорисливої творчої любові, яка є потужною енергією, що резонує у соціумі.

Академічна риторика і література. Очевидним є факт, що у комп’ютеризованому суспільстві молоді люди все менше читають, а відповідно позбуваються благодатної можливості засвоювати моделі мовної поведінки. Оскільки, за словами В. Г. Кременя, «риторичні вміння немислимі без постійного плекання культури читання», то необхідно всебічно підтримувати, спонукати студентів до читання художньої літератури, періодики. У оволодінні педагогічною риторикою велике значення має подолання стереотипів минулого, яке залишила нам у спадок комуністична доба. Йдеться про стереотип упередженого ставлення до чуттєвості. Стосовно цього О. Забужко пише: «Тоталітарна репресія приватної сфери поступово призвела до того, що чулість, чуттєва афектація в будь-якому вираженні стали оцінюватися як атрибути слабості, якої належить соромитися, а кожен його спонтанний прояв, відповідно, тлумити».[17]

Епістолярій українських письменників переповнений словесними формулами, риторичними прийомами, за допомогою яких висловлюються високі почуття, тому його активно використовуємо на лабораторних заняттях з риторики з метою подолання дистанціювання сучасних студентів та магістрантів від емоцій.

Академічна риторика і медицина. Сучасні вчені прийшли до висновку, що людина схожа на книгу пам’яті, в якій пишуть відгуки всі, хто її оточує в житті, в тому числі і вона сама. Але ці «тексти» не тільки формують її особистість, вони вкарбовуються в слова, що вихопилися згаряча, поспіхом, спересердя. Цю істину мусить пам’ятати кожен, а надто вчитель, викладач, майбутній науковець, у свідомості якого мусить закарбуватися стійке почуття відповідальності за мовленнєвий вчинок. Тому варто звернутися до досвіду наших мудрих пращурів, до осмислення слова, як основи народної медицини ладування.

Український учений, доктор біологічних наук Зеновій Дмитрович Скрипнюк довів факт існування такого лікувального фактору як інформація, клітинна «мова». Він започаткував інформотерапію – розділ медицини, що вивчає інформацію про фізіологічні, біохімічні, біофізичні та патологічні процеси в організмі людини та розробляє методи лікувального впливу і практичного використання інформації[18].

Академічна риторика і семіотика. Семіотика – наука виключно міждисциплінарна, що дає можливість застосувати вироблені нею прийоми з метою аналізу зовсім різних об’єктів. Семіотика часом набуває безмежного характеру. Але така всеїдність пояснюється тим, що вона вивчає явища людського розуму, які, очевидно, мають спільні структурні принципи, на відміну від об’єктів неживої природи. Семіотика задає певні параметри функціонування соціальних систем, які відрізняються від параметрів біологічного характеру. Ці системи адаптовані до можливостей людського мозку, враховують його потреби та інтереси. Семіотика в цьому плані може розглядатися як спосіб заглянути всередину людського мозку. Вона аналізує когнітивні структури, якими оперує людина. Це аналіз структурування дійсності з суто людської точки зору. Кожна наука (наприклад, фізика, хімія) вивчає свій спосіб структурування світу і вводить свої елементарні одиниці такого структурування. Семіотика вивчає світ з позиції елементарної одиниці, яка називається знак.[19]

Знаки невербального спілкування сьогодні є предметом вивчення такої міждисциплінарної науки, як невербальна семіотика. Г. Є. Крейдлін називає такі найбільш значні окремі науки, що входять до невербальної семіотики:

· Паралінгвістика – наука про звукові коди невербальної комунікації.

· Кінетика – наука про жести і жестові рухи, про жестові процеси і системи.

· Окулесика – наука про мову очей і візуальну поведінку людей у процесі спілкування.

· Аускультація – наука про слухове сприйняття звуків і аудіальну поведінку людей у процесі комунікації.

· Гаптика – наука про мову доторкань і тактильну комунікацію.

· Гастика – наука про знакові і комунікативні функції їжі й напоїв, про культурні й комунікативні функції частування.

· Ольфакція – наука про мову запахів, смисли, що передають за допомогою запахів, і про роль запахів у комунікації.

· Проксемика – наука про простір комунікації, його структуру та функції.

· Хронемика – наука про час комунікації, про його структурні, семіотичні та культурні функції.

· Системологія – наука про системи об’єктів, якими люди оточують світ, про функції та смисли, які ці об’єкти виражають у процесі комунікації.[20]

Шляхи удосконалення академічного красномовства на сучасному етапі розвитку освіти і науки

Нові завдання освіти ХХІ століття вимагають використання в навчальному процесі інноваційних педагогічних технологій у нерозривному зв’язку з високою комунікативною культурою.

Сучасні дослідники, зокрема академік В. Г. Кремень, пишуть, що «найперспективнішою інноваційною технологією сьогодні є «кейс-статі» – навчання з використанням конкретних ситуацій, тренінгові технології – тренінг ділової комунікації, особистісного розвитку, комунікативних умінь тощо».[21] За таких умов викладач повинен навчити студентів ефективно, доцільно, творчо освоїти і осмислити, критично оцінити інформацію. У зв’язку з цим, змінюється парадигма педагогічних функцій, набуває звучання термін facilitator – той, хто сприяє, полегшує, допомагає вчитися.[22] Академік В. Г. Кремень наголошує, що «застосування найсучасніших комп’ютерних систем, високі комунікаційні технології, які, поза всяким сумнівом, стимулюють динаміку та ефективність навчального процесу, підвищують інтерактивність освітнього середовища, але ніхто і ніщо не зможе повністю витіснити мистецтво безпосереднього педагогічного діалогу «вчитель – учень». Тому особливо важливою є підготовка високопрофесійних педагогічних та науково-педагогічних працівників, які відповідають інтеграційному критерію «педагогічна майстерність – мистецтво комунікації – нові технології».[23]

Риторика має забезпечити вирішення проблем формування комунікативної компетенції майбутнього педагога-науковця, оскільки дозволяє конкретизувати основні положення науки красномовства, продемонструвати специфіку використання правил загальної риторики в реальній мовленнєвій практиці, визначити теоретичні і практичні аспекти оволодіння професійним мовленням.

У зв’язку з цим, провідною ідеєю викладання риторики є визнання кожним студентом необхідності самоосвіти, пізнання і засвоєння інформації про найновіші досягнення у різних галузях знань, використання їх з метою самовдосконалення.

Сучасна школа потребує учителів «особистісного типу, які вміють самостійно мислити, спонукати до дій в ім’я торжества істини, добра, краси»[24]. Отже, запропонована нами модель становлення мовної особистості майбутнього вчителя-філолога на основі інтегрованих знань передбачає «переосмислення риторичної скарбниці людства й рідного народу щодо власних можливостей, конкретної ситуації спілкування, вироблення свого оригінального ораторського стилю», а також набуття глобального мислення, невтомної праці над собою: поповнення знань, розширення світогляду, активне спілкування з людьми, засвоєння кращих зразків мовної поведінки і постійне духовне зростання.

Запитання. Завдання.

1. Яку науку називаємо риторикою?

2. Назвіть основні види риторики.

3. Назвіть наукові розвідки останнього часу, в яких актуалізується увага на проблемах становлення майбутнього спеціаліста на культурологічному рівні.

4. Дайте визначення академічної риторики.

5. Назвіть види академічного красномовства.

6. Окресліть зв’язки академічної риторики з іншими науками.

7. Поясніть зв’язки академічної риторики і філософії.

8. Поясніть зв’язки академічної риторики і логіки.

9. Поясніть зв’язки академічної риторики і лінгвістики.

10. Поясніть зв’язки академічної риторики і психології.

11. Поясніть зв’язки академічної риторики й етики.

12. Поясніть зв’язки академічної риторики і герменевтики.

13. Поясніть зв’язки академічної риторики й інформатики.

14. Поясніть зв’язки академічної риторики і соціології.

15. Поясніть зв’язки академічної риторики і літератури.

16. Поясніть зв’язки академічної риторики і медицини.

17. Поясніть зв’язки академічної риторики і семіотики.

18. Окресліть шляхи удосконалення академічного красномовства на сучасному етапі.

Лекція № 2.

Історія академічної риторики

Основні питання:

1. Витоки академічної риторики.

2. Твори ораторського мистецтва доби середньовіччя.

3. Становлення академічної риторики на теренах Києво-Могилянської академії.

4. Розвиток академічної риторики в ХІХ ст..

5. Академічна риторика на сучасному етапі.

Література:

Основна

1. Колотілова Н. А. Риторика: Навч. посібник. – К. : Центр учбової літератури, 2007. – 232 с.

2. Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. – К. : Вища шк., 2006. – 311 с.

4. Спанатій Л. С. Риторика: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2008. – 144 с.

Додаткова

1. Бевз О. Українська проповідь XVII століття як об’єкт дослідження // Рідний край. – Полтава, 2004. – № 2 (11). – С. 90 – 93.

2. Герман В. Спецкурс «Академічна риторика» в системі фахової підготовки вчителя-філолога // Українська література в загальноосвітній школі. – 2008. – № 10. – С. 49 – 56.

3. Голуб Н. Становлення риторики як науки і навчальної дисципліни // Українська мова і література в школі. – Київ; Ірпінь, 2010. – № 3. – С. 45 – 51.

4. Гончарова О. М. Давньогрецька риторика як теоретичний дискурс. Аристотель: від метатеорії до інструменталістської теорії риторики // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: Щоквартальний науковий журнал. – К. : Видавництво «Міленіум», 2008. – № 4. – С. 26 – 31.

5. Євдокименко Г. М. Історичні традиції вітчизняної риторики // Трансформаційні процеси в сучасній українській культурі. – Київ, 2007. – С. 105 – 108.

6. Кретова О. І. Український риторичний ідеал: історія і сучасність // Вісник Черкаського університету. Серія: Психолого-педагогічні науки. – Черкаси, 1998. – Вип. 8. – С. 107 – 110.

7. Коробченко Ю. Розвиток риторики від античних часів до сьогодення // Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість. – Київ : Вид-во Європейського ун-ту, 2005. – Т. 5. – С. 49 – 52.

8. Кравець Л. Риторика: від джерел до сучасності // Українська мова і література в школі. – 2000. – № 5. – С. 42 – 46.

9. Мацько Л. Вітчизняна риторика // Дивослово. – 2002. – № 5, № 12. – С. 22 – 27; С. 20 – 25.

10. Мацько Л. Риторика Стародавньої Греції і Стародавнього Риму // Дивослово. – 2002. – № 1. – С. 33 – 40.

11. Радзівіл Г. Риторика в контексті філологічної освіти // Українська мова та література. – 2007. – № 40 (жовтень). – С. 8.

12. Риторика і поетика // Історія української культури. – Київ : Наукова думка, 2003. – Т. 3. :Українська культура другої половини XVII – XVIII століть. – С. 652 – 668.

13. Сагач Г. М. В. О. Сухомлинський про мистецтво слова педагога // Слово животворяще (духовні засади педагогічної риторики). – Київ : Пошук, 2000. – С. 215–223.

14. Федоренко В. Відродження традицій українського красномовства // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2008. – № 5. – С. 4 – 6.

15. Шанін Ю. Еллада: зародження античного красномовства // Урок української. – 2000. – № 7. – С. 36 – 40.

16. Шевчук В. Українські поетики та риторики як теоретична база літературного бароко // Муза Роксоланська: Українська література XVI – XVIII століть. – Київ : Либідь, 2005. – Кн. 2 : Розвинене Бароко. Пізнє Бароко. – С. 370 – 381.

Витоки академічної риторики, як відомо, закорінені в античну давнину, а розвинулася вона завдяки евристиці Сократа, практиці давньогрецьких софістів, потребам захисту потерпілого чи обвинувачуваного в суді. В цей час виникла необхідність диференціювати риторику на теорію науки та теорію слова як гносеологічного знаряддя. Такий поділ здійснив Аристотель у праці «Риторика». Його трактат охоплює три частини: аналіз принципів, на основі яких оратор може переконувати слухачів, опис навичок і вмінь красномовця (за допомогою них він чинить вплив на аудиторію), специфіка засобів мовлення та побудова викладу.

Аристотель Цицерон

Проблемі риторики присвячено трактат «Про склад», який зберігся в рукописі під авторством Деметрія Фалерського (прибл. ІІІ ст. дон. е. – І ст. н. е.). Відомі також інші праці: «Про синтаксис» Аполлонія Дискола (ІІІ ст. до н. е.), «Про стиль листа» візантійця Прокла Літанія, «Мистецтво риторики» Юлія Віктора (ІV ст. н.е.) тощо.

Розвиток риторики відбувався завдяки протистоянню аттикізму й азіанізму періоду другої софістики.

Риторика Давнього Риму спершу відкидала грецьку традицію, але згодом засвоїла її досвід, зразком чого були виступи оратора-практика Цицерона, а також епічні поеми на зразок «Енеїди» Вергілія, прозові романтичні форми, наприклад, «Ефіопіка» Геліодора. З часом з’явилася потреба з’ясування специфіки риторичних фігур, що позначилася на пізніших поетиках. Розквіт риторики представлений у працях Гортензія, Цицерона, Квінтіліана, Тацита, Гермогена.

Антична риторика визнавала три джерела красномовства – обдарування, навчання, вправи, обстоювала три його мети – потребу переконувати, втішати, бентежити слухачів, використовувала три різні види промов – урочисті, політичні, судові. Такою була традиція ораторського мистецтва, що розвивалася на засадах аттикізму. Їй протистояла практика популярного в малоазійських країнах ораторського азіанізму, виповнена орнаментальною стилістикою, з надміром стилістичних фігур, надуживанням тропів. Завдяки їй сформувалася підстава до сприйняття давньоєврейської риторики з притаманною їй експресивністю інверсованого мовлення, посиленням проповідницького та дидактичного дискурсів, що відображено у текстах Біблії, перекладеної в дохристиянські часи під назвою «Септуагінта». Це мало вплив на творчість патристів, на християнську ораторсько-повчальну прозу.

Сократ Платон

Надбання риторики вплинули на апологетику та ораторсько-повчальну прозу середньовіччя, на вироблення системи «семи вільних мистецтв».

Уривок з риторики є у «Ізборнику» Святослава, про її особливості писали митрополит Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Туровський. Давньоруські тексти ХІ – ХІІІ ст. засвідчили високу культуру усного мовлення, традиції якого віднайшли свій подальший розвиток у наступних століттях.

Витоки української академічної риторики в українській бароковій культурі і давній літературі, в яких ще відчутний гомін ораторсько-повчальної прози києворуської доби. У цей час риториці надавалося пріоритетного значення. Вона була важливою дисципліною у братських школах, до її складу входила поетика, що викладалася як одна із дисциплін «семи вільних мистецтв».[25]

Староукраїнське ораторське мистецтво представлене в основному творами церковно-релігійного змісту. Провідним жанром ораторської прози в Україні в ХVІ-ХVІІ ст. була проповідь, масовий пропагандистський засіб, звернений до широких мас людей з церковної кафедри.

Українське ораторське мистецтво виникло на традиціях давньоруських. З періоду Київської Русі були успадковані збірники перекладних і оригінальних ораторських творів, які мали настановчі цілі. Вони передбачали насамперед популяризацію й поширення християнської ідеології і моральне виховання давніх русичів на її зразках. Твори ораторського мистецтва доби середньовіччя називають ще учительною літературою. Вона включала такий жанр як проповідь, що називали казаннями, словами, повчаннями і посланнями. Того, хто проголошував промови називали проповідником чи казнодієм. Проповіді були призначені для проголошення перед широкою та різноманітною за соціальним статусом аудиторією, а послання – звернені до конкретної людини чи групи і призначалися для читання. Вчені дослідили, що на практиці траплялося так: послання використовувалося повністю чи в уривках для проголошування їх на широку публіку, а проповіді переписувалися для індивідуального читання Таким чином, чіткої межі між проповідями і посланням не було. Прикладом може бути творчість І. Вишенського, який сподівався на те, що його твори (послання). будуть не тільки читатися, але й проголошуватися. Про це свідчить його передмова до «Книжки», де він радить при індивідуальному читанні «не минати скорогонцем, як пусте, вітряне коло, очима пробігаючи наперед написаного з місця на місце, але зупинитися… де мовиться про неправду і істину».[26]

Ми вважаємо, що саме «учительна» література стала тим фундаментом, на якому зводилася стараннями великих майстрів струнка споруда українського академічного красномовства.

Особливо важливо виокремити період становлення академічної риторики на теренах Києво-Могилянської академії, в якій зміст освіти мав чітке гуманітарне спрямування. Курс навчання тут тривав 12 років і охоплював «сім вільних мистецтв» – граматику, риторику, піїтику, філософію, математику, астрономію, музику, а також мови – слов’янсько-руську (тодішню літературну українську мову), церковнослов’янську, грецьку, польську, латинську, давньоєврейську, німецьку, французьку. Навчальний план включав також історію й географію. [27]

Пріоритетне значення в академії надавалося риториці, яка була обов’язковою дисципліною. Студентів учили виголошувати «орації» (промови) різного спрямування. Курси риторики мали п’ять складових, а саме:

1) винахід;

2) розташування;

3) словесне вираження;

4) запам’ятовування;

5) виголошення.[28]

Студенти Києво-Могилянської академії.

Гравюра І. Ширського, 1701 р.

Г. М. Сагач пише, що риторика в академії була найпопулярнішим предметом, бо мала постійне практичне застосування. Студентів навчали створювати промови (судові, панегіричні), писати вітальні, дякувальні, прохальні, прощальні листи, подавали різні готові зразки високомовних речень, порівнянь, сентенцій, прикладів з життя та історії. Риторика була живою наукою, яка готувала до життя, давала хліб.[29]

На систему викладання риторики вирішальний вплив мали думки вчених античності та ренесансу про те, що основою загальної освіти оратора є філософія, а риторика – основа «семи вільних мистецтв».

Студенти в академії вивчали риторику впродовж одного року. Кожен викладач, який читав курс красномовства, повинен був написати власний підручник. Вчені вважають, що, мабуть, був якийсь припис, який зобов’язував викладачів розробляти власний курс лекцій з риторики, оскільки «така традиція неухильно дотримувалась з року в рік, позитивно впливала на розвиток творчої думки викладачів і студентів, які, наслідуючи представлені викладачами зразки, імітували їх, вчилися складати власні промови, поздоровлення, панегірики, листи».[30]

Курси риторики складалися з п’яти розділів: винахід, розташування, словесне вираження, запам’ятовування і виголошення. Приділялася увага теорії трьох стилів: високого, середнього і простого. Кожен студент повинен був уміти скласти промову до будь-якої нагоди в одному зі стилів.

Курс риторики мав практичне спрямування, кожен студент повинен був уміти скласти промову до будь-якої нагоди.

На той час годилося запрошувати оратора, як почесного гостя, на різноманітні урочистості, тому у суспільстві був постійний попит на майстрів красномовства. Під значним впливом ренесансу сформувався ідеал «універсальної людини», яка повинна не лише бути компетентною у багатьох галузях знань, але й уміти висловити їх у зразкових промовах. Дослідник історії Києво-Могилянської академії В. Д. Литвинов пише про особливості викладання риторики: «І теоретичні настанови, і практичні поради спрямовували на виховання в найкоротший термін дійового, практичного оратора, який розумів би потреби і запити слухачів, був здатним виступити перед будь-якою аудиторією. Ця традиція виявилася і збереглася до початку ХІХ століття».[31]

Найдавнішим підручником з риторики у Києво-Могилянській академії був «Orator Mohileanus» – «Оратор Могилянський, прикрашений досконалими ораторськими розділеннями Марка Тулія Цицерона», що читався Йосипом Кононовичем-Горбацьким. Видатний ритор народився приблизно у кінці ХVІ століття, дістав освіту в Замойській академії. На запрошення Петра Могили приїхав до Києва зі Львова, читав, крім риторики, філософію. Його риторика складалася з двох частин: власне риторики й діалектики, тобто з храму муз і храму Мудрості. Сам курс мав вступ і три трактати. У вступі йдеться про мистецьке призначення риторики і про вимоги до оратора. Перший трактат розповідає про силу красномовства, другий – про ораторську мову, а третій – про тему досліду. Завершується курс епілогом. У діалектиці також розглядається риторичні принципи, а саме: про судження універсальне і в який спосіб воно таким стає, про різновиди висловлювань, силогізми. Автор наголошує на існуванні трьох стилів. Ідея Цицерона про те, що «красномовний той, хто звичайні речі виражає просто, великі велично, а середні – помірковано», стала джерелом теорії про три ораторські стилі: високий середній і низький. Указується, що оратор повинен бути освіченим в історії та філософії. Тут також цитуються твори гуманістів, серед яких і С. Оріховський. Особливістю курсу є те, що автор наголошує на вмінні оратора відгукнутися на потреби дня й питання животрепетні, славить Петра Могилу та інших представників української культури за просвітню діяльність.[32]

Про риторичне мистецтво Й. Кононович-Горбацький писав: «Ріка ораторського мистецтва бурхлива і повноводна, протікаючи через ліси, поля і пасовища, вона забирає з собою найспокійніші і щасливі сусідні та зустрічні потоки чи джерела і забирає їх у своє русло і свою течію, ріка, яку вони знайшли в мусейоні (храмі муз – В. Ш.) і храмі богині Мудрості».[33]

Риторики Й. Крюковського, Й. Валевського, П. Колачинського, І. Поповського відрізняються квітчастими бароковими заголовками.

Найвідомішим вважається підручник Іоаникія Галятовського «Наука короткая, альбо способ зложення казання» (1659 р.), це додаток до його проповідей «Ключ до розуміння», збірки проповідей для «священиків законних і світських». Сюди увійшло 32 проповіді та похоронні казання. Мова праці – книжна українська, яка часом наближалася до народної, ритмізувалася у формі архаїчної поезії.

Іоаникій Галятовський

І. Галятовський був спочатку вихованцем, а потім ректором Києво-Могилянської академії, його підручники з мистецтва складання проповіді були відомі у всьому слов’янському світі. Він відкрив при академії класи риторики, викладав за власними підручниками красномовство староукраїнською мовою, а не латиною, як велося на той час.

Як викладач риторики, І. Галятовський надавав особливої уваги гомілетиці. Друга книга «Небо нове» теж призначалася для проповідницької діяльності. Створив І. Галятовський і декілька полемічних трактатів польською мовою, серед них такі, як: «Розмова білоцерківська» (запис диспуту 1663 р. з єзуїтом Пекарським про главенство папи), «Месія правдивий» (з приводу появи у Смирні в 1669 році псевдомесії), «Старий костел» (проти римо-католицизму), «Фундаменти» (про життя православних у Речі Посполитій, про зіткнення православних та римо-католиків). Є у письменника і антимагометанські трактати «Лебідь» (присвячений гетьману І. Самойловичу) та «Алькоран» (у діалогічній формі заперечує догми магометанства). І. Галятовський був інтелектуалом ХVІІ століття, «великим ерудитом свого часу, і головною вадою його писань стало те, що ерудиція цілком пригнічувала й поглинала його творчу індивідуальність, тож його твори переважно становили виписки й цитати з різних творів чужих, оригінальним при цьому був хіба концепт книги, тобто план, схема і розуміння предмета викладу».[34]

Важливим є внесок І. Галятовського в риторику, про що свідчить його «Наука або спосіб складання казань», де автор радить, як треба будувати кожну частину проповіді, рекомендує розмежовувати проповідь на три частини: екзордіум (пропозиція), нарацію та конклюзію (висновок). При цьому, вважає він, можна подати якусь річ (зброю, панцир, щит, шишак, меч) і інтерпретувати ці поняття у символи, що «допомагало витворити вишукану, часом ускладнену образну структуру, цілком у дусі мистецтва бароко. Таким чином витворення концептів до малоцікавих, ба й часом банальних тем мусило зацікавлювати слухача й читача. І таким був один із способів естетизування тексту».[35]

І. Галятовський був визначним науковцем, педагогом, організатором освіти, збагатив українську культуру першим підручником з риторики, написаним староукраїнською мовою. Його творчість привертала увагу таких дослідників, як М. Сумцов, М. Костомаров, Я. Чепіга, М. Кашуба, В. Нічик, В. Литвинов, Я. Стратій, З. Хижняк, О. Зелінська, Т. Кочубей та ін.. На риторичну спадщину І. Галятовського звернули увагу В. Шевчук, Г. Сагач, Т. Кочубей, Л. Мацько, Л. Спанатій.

Учнем І. Галятовського був Антоній Радивиловський, його ораторська проза була спрямована на барокові тенденції. Його перу належать дві збірки проповідей «Огородок Марії Богородиці», де вміщено 199 проповідей на релігійні свята і проблеми морально-етичного життя та «Вінець Христов з проповідей недільних, як цвітов рожаних, на украшеніє православно-католицької святої східної церкви сплетений», яка складається з 155 євангельських проповідей. Наслідуючи свого вчителя, Антоній Радивиловський будував власні проповіді згідно чітко установленого канону, де в ексордіумі (вступі) повідомлялася подія з Біблії, у нарації (основна частина) викладалася суть проповіді, у конклюзії (висновках) підводився підсумок сказаному і повчалася паства.

Л. Мацько дає високу оцінку внеску А. Радивиловського у вітчизняну риторику, оскільки він «розробляв методику і виголошення проповідей, визначав завдання ораторів, склад аудиторії. За теорією А. Радивиловського, проповідник, оратор є послом Бога, його вустами промовляє сам Бог. Тому проповідник повинен бути всезнаючим, глибоко порядним, чесним. А. Радивиловський радив (і сам так робив) проповіді будувати логічно, використовувати вставні оповіді з античної і середньовічної літератур, міфологій, прикрашати хитромудрими порівняннями та байками».[36] Дослідники вважають, що його проповіді були піднесено-патріотичними, написані «простою мовою з густою домішкою українізмів». А ще його перу належать більше трьохсот оповідань, в яких він українізував образи античної та середньовічної літератур. За висновками вчених, він є типовим представником українського бароко в ораторській прозі.[37] Про риторики, що читалися у Києво-Могилянській академії у ХVІІ столітті Валерій Шевчук висловився так: «Усі вони написані латинською мовою, і справа часу, щоб вони були перекладені і донесені до сучасного читача. Звертає на себе увагу, що навчальні виклади теорії риторики укладаються в цікаві композиційні структури, наповнені теоретичним і літературним матеріалом, є тут вірші, зразки промов, панегірики, листи, тощо».[38]

Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Стефан Яворський – це фундатори барокової риторики в історії українського красномовства.

Поява нового напряму в риториці України, класицизму, пов’язана з іменем видатного діяча нашої культури Феофана Прокоповича (1681 – 1736). Його праця «Про риторичне мистецтво» («De arte rhetorica»), написана латиною, – це якісно новий етап становлення національного українського красномовства та академічного зокрема.

Феофан Прокопович прожив складне життя, переповнене пошуків істини, невтомної праці самовдосконалення, творчості, боротьби, злетів і падінь. Він пройшов шлях від учня Києво-Могилянської академії (рік вступу – 1688) до її ректора.

Цей заклад мав складну структуру і організацію навчально-виховного процесу, що забезпечувало високий рівень освіти.

Навчальний курс тривав 12 років і складався з нижчої та вищої частини. Нижча частина становила 6 років навчання:

– перший рік – фара, або інфіма (читання, письмо, розмова, латинська, древньогрецька, старослов’янська мови);

– другий – аналогія (арифметика, природничі науки);

– третій – граматика;

– четвертий – синтаксис;

– п’ятий – піїтика;

– шостий – риторика.

У вищій частині навчального курсу студенти академії вивчали філософію та богослов’я.

Феофан Прокопович

Рівень успішності учня визначав його робоче місце в аудиторії. На перших лавах сиділи найкращі студенти – сенатори. Вони допомагали вчителю вчити, а учням – учитися. Використовувалися різні прийоми стимулювання активізації пізнавальної діяльності, вироблення уваги. Значна увага приділялася творчим роботам різних жанрів і диспутам. Учні зазначали, що за добре виконану роботу вони хотіли б щось одержати, якщо вона отримає визнання. Це могли бути свічки, шапки, сорочка, хліб тощо. Отже, в навчальному процесі одночасно активізувалися і поєднувалися елементи стилів теоретика, мислителя, практика та прагматика, що давало добрі результати.[39]

Юний Прокопович був одним із найкращих учнів академії, завжди перемагав у словесних полеміках, успішно склав екзамени, і далі життя повело його тернистими шляхами пізнання мудрості у Західній Європі. Там його приймають до Базиліанського ордену, а в училищі Володимиро-Волинського кафедрального монастиря він знайомиться в єпископській бібліотеці з творами Спінози, Декарта, Ньютона. Працьовитість, талант та допитливість молодого українця оцінили єзуїти і запросили його на навчання до Римської католицької академії.

Перед Ф. Прокоповичем відкриваються нові нечувані горизонти: доступність багатої ватиканської бібліотеки, знайомство з видатними людьми того часу, лекції найшановніших професорів, відвідування Парижа, Мадрида, Лондона. Єлисея (Ф. Прокоповича) навіть приймає «сам Папа Римський Климентій, готуючи його до висвячення в єпископи, обрання кардиналом і, можливо, навіть на своє місце. Єлисей мав чарами слова навертати в майбутньому східних слов’ян до католицької віри. Це нечувана кар’єра»,[40] – пише Л. І. Мацько.

Однак, перемагає любов до України, вчений тікає з Італії, повертається на рідну землю, де зазнає нечуваних принижень. Через глибинні болісні покаяння він повертається у православ’я, відбуває спокуту і врешті одержує благословення митрополита у Києві, який дозволив йому взяти ім’я Феофана Прокоповича і призначив викладачем риторики, піїтики і філософії Києво-Могилянської академії.

Врешті Феофан Прокопович стає ректором академії і на цій посаді використовує досвід західноєвропейських університетів, здійснює низку змін у навчальному плані закладу, що підвищують якість навчання. Значна увага приділяється математиці, геометрії, природознавству, географії, класичним мовам, філософії, а головне – мові українській.

Творчий доробок Феофана Прокоповича значний і вагомий, у ньому центральне місце належить риториці. Підручник Ф. Прокоповича «Про риторичне мистецтво» («De arte rhetorika») складається з десяти книг, а саме:

Книга І. Загальні вступні настанови.

Книга ІІ. Про підбір доказів і про ампліфікацію.

Книга ІІІ. Про розташування матеріалу.

Книга ІV. Про мовностилістичне оформлення.

Книга V. Про трактування почуттів.

Книга VІ. Про метод писання історії і про листи.

Книга VІІ. Про судовий і дорадчий вид промов.

Книга VІІІ. Про епідейктичний або прикрашувальний рід промов.

Книга ХІ. Дещо про священне красномовство.

Книга Х. Про пам’ять і виголошування.[41]

Про непересічне значення підручника свідчить зміст його першої частини:

Ø Про похвалу красномовству, насамперед про його переваги.

Ø Про корисність красномовства.

Ø Поняття риторики, визначення предмету, мети і завдання оратора.

Ø Що робить оратора знаменитим.

Ø Про вади зіпсованого красномовства, передусім про високопарність, невдале наслідування, байдужість, недоречність, бундючну патетичність.

Ø Про шкільне, поетичне, емоційно-насичене або алегоричне низьке, просте і т. ін. мистецтво.

Ø Про причини зіпсованого красномовства.

Ø Про троякий рід красномовства або про стиль високий, поважний, середній або квітчастий, низький або буденний.

Ø Про допоміжні засоби красномовства, насамперед про талант, науку і вправність.

Ø Про наслідування, кого і як наслідувати, де є похвали Цицеронові і Златоустові.

Ø Перераховуються інші латинські оратори і святі отці тієї і тієї мов.

Ø Перед початком самостійної праці ораторові подаються загальні настанови.[42]

Феофан Прокопович бачив призначення риторики у вихованні суспільства, формуванні могутньої патріотичної думки, уславленні видатних державних мужів, хоробрих воїнів, щоб їх мирна благородна праця і ратний подвиг не стали заручниками забуття, а служили зразком для нащадків. Таке бачення місії оратора має глибинне національне коріння, веде свою лінію від міфічного Бояна мандрівних співців-кобзарів, навіть поетів-ріші арійської доби. Ф. Прокопович пристрасно закликає своїх учнів і послідовників: «Українські юнаки! Батьківщина, а водночас і церква, щоб не обманути вашого довір’я, сумлінності, зусиль і праці для досягнення цих та інших незчисленних благ, просить вас: переможіть огиду, здолайте труднощі, не жалійте якусь хвилинку часу посвятити цій дуже приємній праці. Бо це мистецтво настільки почесне і корисне, що, якби воно було заховане за океаном, на самому кінці світу, то однак його треба б шукати. Адже воно своєю цінністю перевищує всякі труднощі і працю».[43]

Саме Феофан Прокопович заклав основи української академічної риторики.

1. Завдання риторики він вбачав у тому, щоб навчити, як у промові за допомогою мистецтва слова дати відповіді на важливі запитання, уміти переконати, відстояти свою власну думку, стверджував, що риторика – це наука переконання словом, яка має неабияке суспільне і державне значення.

2. Вчений розвинув методику і теорію риторики, розробив стилі і жанри, композицію тексту.

3. У дусі класицизму він обґрунтував способи словесного вираження тексту та риторичні фігури, художні засоби, удосконалив формування образного мислення через наслідування кращих зразків.

4. Ф. Прокопович розширив античну теорію трьох стилів: високим годиться говорити про важливі справи, сакральне, небесне, вічне, про мудреців і героїв, про перемоги і поразки, емоційно, захоплено, з використанням відповідних мовних засобів, рідкісних метафор, сильних фігур і особливої ритмічності; середнім говорять про речі земні, звичайні, про людське життя, помірно емоційно, однак гідно приємною мовою, правильними словами і реченнями, уживають метафори, дотепи; низьким рекомендує вести мову про справи малі, буденні, побутові, господарські чи сімейні з певною мірою гарних чи недобрих почуттів, без урочистостей, звичайно.

5. Особливого значення Ф. Прокопович надавав ритму промови, розвинув у цьому напрямку вчення великого Аристотеля про структуру періоду: протосис повинен викликати у слухачів стан очікування, а за допомогою аподосису логічно та інтонаційно завершити речення.

6. Він докладно описав усі види відношень між частинами періодів та мовні засоби вираження їх і граматичного оформлення: відношення причини, часу, умови, порівняння, роздільності, сумісності, градації, заперечення, виправдання.

7. Ф. Прокопович розвинув ідею риторичного ідеалу, в якому найбільше цінував знання риторичної науки і наполегливість оволодіння нею.

8. Вчений переконував, що риторика має неабияку національну користь, здатна захистити інтереси батьківщини на дипломатичній ниві, піднести авторитет держави, відстояти віру.

9. Риторика, за Ф. Прокоповичем, має великий педагогічний потенціал, оскільки славить вітчизну, її героїв, заохочує молодь до захисту інтересів України.

10. Користь ораторської майстерності дослідник вбачає в увічненні історії батьківщини, «бо так багато преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою». Він прагнув, щоб навіть вороги знали, наскільки багата на чесноти наша батьківщина.

11. Феофан Прокопович першим уводить до курсу риторики розділ про написання історії з метою увічнення своєї вітчизни.

12. Він розробив епістолярну риторику, поділив її на роди і жанри, визначив основними ознаками епістолярію стислість і чіткість, чим змінив відповідно до запитів класицизму барокову традицію, згідно якої листи мали занадто розлогий і квітчастий вступ і коротенький виклад основної думки.

Просвітницька діяльність видатних діячів нашої культури Феофана Прокоповича, Іоаникія Галятовського, Григорія Сковороди, Петра Могили стала основою академічного красномовства.

Розвиток академічної риторики в Україні в ХІХ – на початку ХХ століття відбувається за складних умов, що пояснюється перебуванням України у складі Російської та Австро-Угорської імперій, коли заборонялася сама українська мова, не кажучи вже про розвиток україномовної риторики. У цей період мовою освіти, науки, церкви, судочинства були або німецька, або польська, або російська.

Однак, це не означає, що процес розвитку академічної риторики припинився, його активно рухали такі світочі нашої культури та науки, як В. Антонович, Б. Грінченко, М. Грушевський, Д. Донцов, М. Драгоманов, К. Зеленецький, С. Петлюра, О. Пчілка, С. Русова, Л. Українка, К. Ушинський, І. Франко та ін..

У зв’язку з судовою реформою в Російській імперії 1864 року відбувається піднесення і судової риторики. Це пояснюється запровадженням суду присяжних, публічні змагання під час суду між прокурором та адвокатом. У цей час стали відомими такі судові оратори, як С. Андрієвський, М. Карабчевський, А. Коні, Ф. Плевако, П. Пороховщиков. А. Коні написав підручники з теорії риторики «Поради лекторам» та «Судові промови».

Дослідники, зокрема Н. Колотілова, виокремлює риторичну діяльність Сергія Поваріна (1870 – 1952) та його працю «Спір. Про теорію і практику спору», яка вийшла друком у 1918 році.

Поварін Сергій Інокентійович

Автор подає знання, що були накопичені в еристиці, логіці, риториці та психології спілкування. По-справжньому творчий доробок автора в галузі мистецтва суперечки було оцінено тільки наприкінці ХХ століття. Багато з тих прийомів, що розглянув автор, не втратили своєї актуальності і понині.[44]

Активний наступ техноцивілізації, посилення національного гноблення українців, значні соціальні зрушення позначилися і на розвитку гуманітарного циклу наук, зокрема, риторики. Від 1850 р. до 1917 р. зі шкіл і вузів вилучаються ораторські види промов (ділові, наукові), що негативно позначилося і на якості освіти Російської імперії, і на національних зв’язках. Саме в цей час з’являється Валуєвський циркуляр 1863 року, який проголосив, що ні малоруського народу, ні його мови не існує.

Визначний сучасний український ритор, засновниця школи академічного красномовства Галина Михайлівна Сагач вважає, що останньою «риторичною хвилею» у 20-х роках було відкриття в 1919 році у Петрограді унікального навчального закладу – Інституту Живого Слова – на чолі з професором В. М. Воєволодським-Гернгросом та його однодумцями М. С. Гумільовим, Ф. Ф. Зелінським, А. Ф. Коні, А. Ф. Луначарським, Л. В. Щербою та іншими. Тут готували педагогів загальноосвітньої школи, викладачів – спеціалістів з мистецтва мовлення, ораторів (судових, духовних, політичних, а також співаків, письменників тощо). До програми формування риторичної особистості входили унікальні предмети: теорія та історія ораторського мистецтва, теорія та історія канонічного (культового) мовлення, теорія поезії, прози, історія декламації, ритміка вірша, ритміка прози тощо.

Активно й плідно працювали усі три відділення Інституту Живого Слова – науковий, навчальний і просвітницький, сприяючи розробці, популяризації, впровадженню питань, пов’язаних з наукою про живе слово і споріднені дисципліни. Інститут сприяв об’єднанню усіх творчих і наукових сил цієї галузі, організовував конференції, з’їзди, конкурси, короткотермінові курси, клуби, гуртки, публічні лекції, диспути, мітинги, сприяючи запровадженню у програми навчальних закладів і позашкільних загальноосвітніх установ спеціальних риторичних курсів. Відкриття Інституту Живого Слова було унікальним явищем не лише для історії Росії, а й за її межами. У той час лише в Оксфордському університеті існувала кафедра теорії поезії.[45]

Дослідниця помічає, що саме академічне красномовство стало основою лекційної пропаганди, яка набула особливої популярності та масовості в 60-80 рр. ХХ століття. У 90-ті роки воно переживає кризу: йшов пошук нових форм і методів роботи з масовою аудиторією, риторика позбувається догматизму, схоластичності, заідеологізованості.[46]

На розвиток академічного красномовства незалежної України вирішальний вплив мала педагогічна та риторична спадщина Ф. С. Бацевича, Н. П. Волкової, І. А. Зязюна, С. П. Іванової, Н. І. Колотілової, А. С. Макаренка, Л. І. Мацько, Г. С. Онофрієнко, Г. М. Сагач, О. М. Семеног, Л. С. Спанатій, В. О. Сухомлинського, та ін..

Запитання. Завдання.

1. Розкрийте витоки академічного красномовства.

2. Назвіть три джерела красномовства, визнані античною риторикою.

3. Де, на вашу думку, беруть початок витоки українського академічного красномовства?

4. Поясніть, що таке учительна література?

5. Поясніть значення слова «казнодій».

6. Вмотивуйте роль Києво-Могилянської академії у становленні академічного красномовства.

7. Розкажіть про перший підручник з риторики Києво-Могилянської академії.

8. Розкажіть про підручник з риторики Іоаникія Галятовського.

9. Розкажіть про внесок у вітчизняну академічну риторику Феофана Прокоповича.

10. Розкрийте особливості розвитку академічної риторики в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст.

11. Розкрийте значення Інституту Живого Слова для розвитку риторики загалом і академічної зокрема.

12. Розкажіть про роль професора Галини Михайлівни Сагач у розвитку академічного красномовства України.

Лекція № 3.

Закони академічної риторики

Основні питання:

1. Поняття «закон» у риториці.

2. Закони академічної риторики:

1) закон ступеневої послідовності;

2) концептуальний закон;

3) закон моделювання аудиторії;

4) стратегічний закон;

5) тактичний закон;

6) мовленнєвий закон;

7) комунікативний закон;

8) системно-аналітичний закон.

Література:

Основна

1. Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. – К. : Вища шк., 2006. – 311 с.

3. Спанатій Л. С. Риторика: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2008. – 144 с.

Додаткова

1. Бондарчук Л. Мистецтво публічного виступу // Українська мова та література. – 2004. – № 35. – С. 28 – 29.

3. Косянчук С. Самооцінка як регуляторна функція у сфері риторичної діяльності // Українська мова і література в школі. – 2009. – № 4.–С. 34 – 39.

4. Кучерук О. Формування комунікативної особистості у процесі вивчення риторики // Українська мова і література в школі. – 2003. – № 6. – С. 7 – 11.

5. Пасинок В. Г Мовленнєва культура майбутнього вчителя: проблеми, пошуки, перспективи // Соціалізація особистості. – Київ: Логос, 2001. – С. 98 – 107.

6. Равлюк С. Основні ознаки та мовно-структурна організація публічного виступу // Українська мова і література в школі. – 2002. – № 6. – С. 11 – 14.

7. Сагач Г. М. Імідж учителя крізь призму риторики // Слово животворяще (духовні засади педагогічної риторики). – Київ : Пошук, 2000. – С. 112 – 119.

8. Хилова Е. В. Активные методы и формы обучения // Начальная школа. – М. : Начальная школа. – 2006. – № 2. – С. 72 – 75.

Г. М. Сагач стверджує, що риторика – це «наука про закони управління мисленно-мовленнєвою діяльністю, тобто про закони, які визначають ефективність цієї діяльності».[47]

Закон – внутрішній суттєвий зв’язок явищ, що зумовлює їх закономірний розвиток. Закон, винайдений через здогадку, необхідно потім логічно довести, лише в такому разі він визнається наукою. Для доведення закону наука використовує судження.

Академічна риторика має свої закони, а саме: закон ступеневої послідовності, концептуальний, моделювальний, стратегічний, тактичний, мовленнєвий, комунікативний, системно-аналітичний.

Перший закон – це закон ступеневої послідовності, який передбачає системність і єдність мисленнєво-мовленнєвої діяльності у процесі підготовки оратора до промови за етапами, а саме:

ü інвенція (задум промови, визначення її ідеї, мети);

ü диспозиція (добір матеріалу та його розташування);

ü елокуція і елоквенція (мовне оформлення);

ü меморія (запам’ятовування);

ü акція (виголошення промови);

ü релаксація (самоаналіз).[48]

Сучасні дослідники зауважують, що межі цих етапів «можуть бути нечіткими, розмитими, «забігати» в попередні чи наступні ступені… Етапи ніби переливаються один в одного, але в напрямку наступного ступеня».[49]

Другий закон – концептуальний. Він передбачає формування і розвиток уміння аналізувати предмет дослідження і конструювати свою систему знань про нього.

Концепція – розгорнута система знань про предмет, позбавлена логічних суперечностей при тлумаченні складної проблеми чи явища. Поняття, розроблене в риториці, поширене у різних наукових дисциплінах, може базуватися на особистому досвіді інтерпретатора, оратора, на баченні суб’єктом відповідного предмета (теми), виборі проблеми для вивчення, зіставлення досвіду інших і власного, формування чіткої позиції у користуванні набором переконливих доказів. Обрання предмета аналітичного дослідження зумовлене науковим мотивом чи авторським інтересом, наявністю відповідних знань про принципи і правила таксономії (теорії класифікації та систематизації результатів дослідження). При формуванні концепції враховують стан вивчення проблеми, закони формальної або діалектологічної логіки з відповідною доцільністю та поясненнями, застосовують індуктивний чи дедуктивний методи, використовують різні принципи, наприклад, герменевтичні, формують теоретичні або загальні положення змісту, власне концепти, які обов’язково мають бути достовірними. Концепція з позицій риторики – це система знань про предмет, виражена у стислій, короткій формі.

Вчені вважають, що її виробленню передують такі осмислені послідовні дії, як-от:

– вибір теми дослідження, предмета розмови;

– вибір проблеми, зосередження на ній – робота з емпіричним та енциклопедичним матеріалами, складання плану;

– вивчення стану дослідження проблеми в науковій літературі;

– заглиблення в проблему;

– осмислення і переосмислення свого і чужого досвіду, формування концепції.[50]

Третій закон – закон моделювання аудиторії.

Для кожного оратора-науковця важливо встановити контакт з аудиторією, оскільки це зміцнює його впевненість у своїх силах, дає можливість тримати слухачів у полі уваги. Важливо вивчити склад аудиторії задовго до виступу перед нею. Для цього спочатку необхідно з’ясувати її ознаки, які можуть бути соціально-демографічними, суспільно-психологічними, індивідуально-особистісними.

Соціально-демографічні ознаки характеризують анкетні дані, а саме: стать, вік, національність, громадянство, професію, освіту, належність до соціального стану, склад родини, вид діяльності та ін..

Суспільно-психологічні ознаки передбачають ставлення до промовця, здатність сприймати його інформацію, зацікавленість чи незацікавленість темою його доповіді, наявність чи відсутність потреб (професійних, громадських, громадянських та ін.). Так, професійні потреби майбутнього вчителя чи викладача спонукають його до культурного, морального та інтелектуального зростання, що добре позначиться згодом на його учнях чи студентах.

Окрім потреб, важливо враховувати мотиви (дисциплінарні, емоційно-естетичні, пізнавально-інтелектуальні, морально-етичні). Наприклад, морально-етичний мотив свідчить про альтруїзм, людяність, милосердя, відданість морально-етичним нормам у щоденній поведінці.

Промовцю необхідно враховувати, що рівень розуміння аудиторією його мовлення залежить від інтелектуального, професійного розвитку та освіченості слухачів. Хтось може зрозуміти зміст вашої лекції одразу, а хтось лише після копіткої самостійної роботи з конспектом записаного чи підручником.

Індивідуально-особистісні ознаки аудиторії визначають характер, властивості слухачів, їх темперамент, особливості нервової системи, мислення, специфіку емоційної сфери, вольові якості і т. ін..

Отже, моделювання – це процес вивчення оратором соціально-демографічних, суспільно-політичних та індивідуально-особистісних ознак аудиторії з метою наступного забезпечення контакту з нею у процесі виступу.

Четвертий закон – стратегічний закон. Слово «стратегія» означає «мистецтво керівництва чим-небудь, що ґрунтується на правильних і довготривалих прогнозах».[51]

Стратегічний закон – це своєрідна система побудови програми впливу на конкретну аудиторію.

Стратегія оратору потрібна для того, щоб реалізувати концепцію, досягти мети мовлення. Стратегія розробляється відповідно слухацької аудиторії, за роками навчання – на один семестр, на два семестри і т. ін.. Стратегія складається з таких компонентів:

ü завдання (що саме необхідно пояснити, як переконати, в чому переконати, за допомогою яких аргументів);

ü формулювання тези – твердження, яке оратор, ритор, промовець, лектор повинен довести, захистити чи заперечити; теза повинна бути сформульована точно і зрозуміло без двозначностей, вона не повинна змінювати форми впродовж усього доведення.

Стратегія неможлива без тактики. Саме тактика деталізує і конкретизує стратегію.

П’ятий закон – тактичний закон. Слово тактика у риторичному вимірі означає «прийоми та засоби досягнення будь-якої мети, лінія поведінки».[52] Тактичний закон формує уміння працювати з фактами і аргументами, передбачає активізацію розумової діяльності слухачів, створює атмосферу інтелектуальної співтворчості між ритором і аудиторією.

Домінантою тактичного закону є обґрунтування або аргумент – логічне доведення, підстава, досвід, що використовується для підтвердження власної думки.

Аргумент вживається у значенні логічного доведення думки, істинність якої перевірена і тому вважається підставою істинності чи хибності іншого твердження. Аргумент використовується в полеміці, стосується принципів еристики, за якої доведення спрямовані до істини, до публіки задля впливу на почуття аудиторії, аби та мала змогу скласти об’єктивне уявлення про предмет судження.

Аргументація – логічний процес, в якому істинність певного положення виводиться з істинності аргументів, сукупності доведень на користь чого-небудь. Точність, всупереч формулювань, послідовність викладу суджень та спостережень, сумлінне користування першоджерелами, розуміння динаміки художньої свідомості, дотримання принципів об’єктивного історизму сприяють формуванню оптимальної системи суджень. Наприклад, специфіка літературознавчих суджень, на відміну від аналітичного потенціалу природознавчих наук, в тому, що висновки, зроблені щодо студіювання предметів мистецтва, не завжди можна підтвердити. Передусім це стосується історичних періодів еволюції письменства, стильових тенденцій та напрямів (класицизм, бароко, сентименталізм, реалізм, символізм, сюрреалізм тощо), ґенези творчої лабораторії письменника. Дослідник не може увійти в уже історично завершене літературне середовище і витлумачити його з абсолютною відповідністю, тому він здійснює свою аналітичну роботу шляхом накладання творчого досвіду минувшини на власний через розуміння історичної перспективи, уникаючи втиснення її у схематичні матриці свого літературознавчого сьогодення чи жорстких ідеологем.

Аргументація – це логічне обґрунтування тези доповіді, використання законів логіки, доведення, факти, аксіоми, судження. В академічній риториці, як доказ, часто використовується прийом посилання на авторитет ученого, подаються дані про результати експерименту і т. ін..

Здатність оратора переконувати, ефективність його аргументації залежить від багатьох складових, а саме:

– його власного інтелектуального потенціалу;

– його компетентності в питанні, що обговорюється чи висвітлюється в лекції, науковій доповіді;

– його уміння логічно мислити;

– знання ним аудиторії, від його уміння нею керувати;

– його емоційності, чуттєвості та ін..

Тактичний закон академічної риторики передбачає активізацію уваги слухачів у певній послідовності. Спочатку необхідно зацікавити аудиторію, потім – спонукати до роздумів, врешті – викликати обговорення та прийняття рішення. Отже, тактичний закон передбачає віднайдення оратором ефективних засобів впливу на слухачів.

Всі закони, про які йшлося вище, були спрямовані на розвиток ефективного мислення людини.

Шостий закон – мовленнєвий. Мовлення – мова в її конкретному індивідуальному вираженні як засіб спілкування, висловлення думки. Вперше розмежовування мови і мовлення здійснив Ф. де Соссюр, розглядаючи опозиції langue (код, об’єкт лінгвістики) та parole (використання словника). Поглиблення концепції вченого після її критичного переосмислення відбулося завдяки науковим студіям структуралізму, за якими мову і мовлення трактували як графічно зафіксовану систему знаків, правила користування ними в спілкуванні як загальне явище та форми його існування. Мовлення вважають частковим, окремим, індивідуальним явищем, втіленим у конкретних текстах.

Мовленнєвий закон академічної риторики передбачає правильність, виразність, ясність, точність, багатство, образність, стислість, доцільність мовлення.

Логічність мовлення – виявляє здатність оратора висловлювати свої думки у логічній послідовності, поступово розкривати суть питання, висувати тези і давати їм аргументоване обґрунтування, пояснювати факти, робити вмотивовані висновки. Тут неабияке значення має логічний наголос – «виділення при вимові підсилювальною інтонацією найголовнішого за змістом слова в реченні».[53]

Правильність мовлення. Науковець зобов’язаний володіти нормами української літературної мови, ретельно працювати зі словниками, довідниками, багато читати художньої та фахової літератури, самому складати тексти промов, вітальних адрес, листів, постійно тренуватися.

Виразність мовлення. Засоби виразності мови можуть бути фонетичними, образними, синтаксичними. Фонетичні засоби виразності – це інтонація, тембр голосу, дикція, темп мовлення. До образних засобів мовлення належать епітети, метафори, порівняння і т. ін.. Синтаксичні засоби мовлення представляють приказки, прислів’я, крилаті вислови, афоризми, цитати, синтаксичні фігури (звертання, повтор, період, риторичне запитання, градація та ін.).

Виразність промови науковця виявляється в його здатності володіти різноманітними стилями мовлення. Так, у наукових текстах виразність мовлення досягається умінням логічно мислити, послідовно висловлювати думки, здатністю вільно оперувати професійною лексикою, науковою термінологією. Аудиторія завжди радо сприймає оратора, який має багатий лексичний запас, вільно послуговується тропами і стилістичними фігурами, багатозначними словами, фразеологізмами, синонімами, епітетами, мовними зворотами.

Ясність мовлення, за Г. М. Сагач, – це смислова прозорість виступу оратора, що забезпечує його зрозумілість, доступність, засвоєння слухачами. Ясність – одна з найважливіших комунікативних якостей наукового тексту, яка досягається на рівні ясності думки, чіткої логіко-композиційної будови, визначеної мети публічної комунікації, а також високої культури мовлення оратора, зокрема орфоепічної культури.[54]

За Л. І. Мацько, ясність забезпечується точністю та логічністю, ясним вважається «усне мовлення адресатові, якщо його мислення встигатиме за мисленням мовця, а ще краще, як трохи випереджатиме його, тобто буде ефект несподіваного відкриття. Слухач в такій ситуації адекватно «прочитує» те, що чує, здогадується, що послідовно йтиме далі, і часто каже або думає: «Ясно, я все зрозумів». Ясності усного мовлення сприяє чітка дикція, логічне й фонетичне наголошування, правильне інтонування, чергування розміреного та уповільненого ритму, спокійний і ввічливий тон».[55]

Точність мовлення спонукає до точності дій, тому так важливо для викладача, вчителя, оратора постійно удосконалювати її. Точність називають «однією з найважливіших ознак культури мови, оскільки вона уберігає нас від зайвого говоріння».[56]

Точність передбачає грамотність мовлення, а у науковому тексті вона досягається за допомогою правильно вжитих термінів, умінням підібрати слова та вирази, вдало зіставляти слово і предмет.

Чистота мовлення науковця спонукає до дотримання літературно-нормативної вимови, орфографічних, орфоепічних, лексичних та граматичних норм. Сучасний викладач, учений повинен не допускати у своєму мовленні не освоєних наукою запозичень із інших мов, не властивих для української мови зворотів і форм, що нині у великій кількості з’являються в ЗМІ. Загалом свідченням чистоти мовлення оратора є:

– літературна вимова;

– грамотне письмо;

– відсутність суржику, вульгаризмів, невиправданих повторів;

– правильна будова речень;

– чітка дикція.

Стислість мовлення виховує уміння говорити по суті, відповідно до теми виступу та проблеми, що висвітлюється, наприклад, у науковій доповіді. Багатослів’я деформує процес спілкування, девальвує власне Слово. Вимога до кожного оратора-науковця – говорити так, «щоб думкам було просторо, а словам тісно».

Багатство мовлення передбачає вільне володіння оратором усіма мовними засобами, багату синонімію, тропіку, стилістичні фігури. Однак науковий стиль обмежує обшири використання цих засобів, оскільки надто барвисте мовлення відволікатиме увагу слухачів від основної теми, спонукатиме їх до захопленості зовнішньою формою промови чи лекції. Треба мати на увазі, що одноманітне мовлення втомлює слухачів, а різноманітне – активізує.

Сьомий закон – закон краю. За Г. М. Сагач, – це виведена з практики й експериментально підтверджена психологічна закономірність, сутність якої стосовно публічного виступу в тому, що слухачі краще запам’ятовують початкові й заключні фрази, фрагменти промови. Закон краю – одне з правил композиції виступу, що вимагає особливо ясно викладати тему, проблематику й завдання лекції (початковий фрагмент), а також чітко формулювати часткові й загальні висновки (заключні фрагменти виступу). Оратору не рекомендується затягувати вступ, а в заключній частині слід нагадати основні положення виступу.

Восьмий закон – закон ефективної комунікації. Він означає встановлення контакту, взаєморозуміння оратора-науковця і аудиторії.

В арсеналі академічної риторики є багато засобів до налагодження контакту між промовцем і слухачами, наприклад: мовний етикет, вдале звертання до присутніх, використання словесних формул етикетного мовлення, висловлення вдячності аудиторії, посмішка, візуальна та акустична орієнтація оратора.

Дев’ятий закон – закон рефлексії, який передбачає здатність промовця проаналізувати свій виступ, осмислити свої дії, відчуття. Не кожний лектор чи викладач здатен неупереджено оцінити свій виступ, оскільки не так легко позбутися власних амбіцій та самозакоханості. «Якщо після промови в душі автора – велике захоплення, можна сподіватися, що вдалося щось більше, ніж планувалося. Коли ж «щось муляє» або охоплює смутна тривога, треба негайно шукати помилки. Як правило, ці спочатку несвідомі відчуття при усвідомленому аналізі підказують, у чому полягає причина»,[57] – пише Л. Мацько про рефлексію. Зазвичай після стану рефлексії виникає почуття тривоги, занепокоєності, постають питання: де допущено помилку? що треба зробити, щоб уникнути помилок такого типу у майбутньому? Таким чином, рефлексія спонукає промовця до самовдосконалення, невтомної праці над собою.

Далі науковець чи викладач шукає відповідь на поставлені питання, а щоб їх знайти, він повинен здійснити системний аналіз власної поведінки і поведінки слухачів чи студентів. Здійснення такого аналізу – це царина системно-аналітичного закону (за Г. М. Сагач). Причини невдачі можуть бути різні, але тягар відповідальності завжди нести промовцю.

Закон виключення третього – одне із суджень є обов’язково істинним, тоді інше – неістинне, а третього не дано.[58]

Закон достатньої підстави – жодне явище не може виявитися істинним або дійсним, жодне твердження – справедливим без достатнього обґрунтування.[59]

Закон суперечності – жодне судження не може бути одночасно істинним і неістинним.[60]

Закон тотожності – будь-яка завершена думка зберігає свою форму в межах певного визначеного контексту.[61]

Дотримання законів в академічній риториці правильно орієнтують науковця чи викладача і забезпечують успішний результат.

Запитання. Завдання.

1. Поясніть зміст поняття «закон».

2. Назвіть закони академічної риторики.

3. Поясніть суть закону ступеневої послідовності.

4. Поясніть суть концептуального закону.

5. Поясніть суть закону моделювання аудиторії.

6. Поясніть суть стратегічного закону.

7. Поясніть суть тактичного закону.

8. Розкрийте суть мовленнєвого закону.

9. Поясніть суть закону краю.

10. Розкрийте суть закону ефективної комунікації.

11. Розкрийте суть закону рефлексії.

12. Поясніть суть системно-аналітичного закону.

Лекція № 4.

Жанри академічної риторики

Основні питання:

1. Поняття жанру в риториці.

2. Жанри риторики.

3. Жанри академічної риторики

Література:

Основна

1. Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. – К. : Вища шк., 2006. – 311 с.

3. Спанатій Л. С. Риторика: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. – К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2008. – 144 с.

Додаткова

1. Бондаренко Г. Риторичні прийоми підготовки відповіді на запитання опонентів // Рідна школа. – К. : Преса України. – 2005. – № 4. – С. 53 – 54.

2. Бондарчук Л. Мистецтво публічного виступу // Українська мова та література. – 2004. – № 3. – С. 28 – 29.

4. Емельянова Н. А. Лекция как разновидность риторически организованного дискурса: проблема овладения особенностями жанра // Вестник Московского университета. Сер.19: Лингвистика и межкультурная коммуникация. – М, 2003.

5. Захарова Н. А. Учим составлять план текста // Начальная школа. – 2008. – № 2. – С. 25 – 28.

6. Зінченко В. Як не провалити публічний виступ // Відкритий урок: Розробки. Технології. Досвід. – 2009. – № 5. – С. 84 – 85.

7. Коноваленко С. Особливості публічного виступу // Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість. – 2005. – Т. 5.–С. 47 – 49.

8. Мацько Л. Риторика: предмет, основні поняття, розділи // Дивослово. – 2001. – № 12. – С. 28 – 32.

9. Науменко В. Мистецтво побудови виступу як складова культури мислення молодшого школяра // Початкова школа. – 2007. – № 7. – С. 34 – 35.

10. Сагач Г. Ораторське мистецтво: роди, види, практика // Рідна школа. − 1996. – № 4. – С. 57 − 60.

11. Цибка В. В. Тактика висміювання як засіб реалізації стратегії дискредитації опонента // Проблеми семантики слова, речення та тексту. – К. : КНЛУ. – 2004. – Вип. 11. – С. 149 – 156.

Жанр – рід, вид, жанр, стиль – 1) багатозначне поняття, що характеризує історично сформовані роди і види мистецьких творів у зв’язку з їхнім походженням і життєвим призначенням, способом і умовами творення, виконання і сприйняття, а також з особливостями змісту і форми; 2) побутове реалістичне малярство, що зображає картини звичайного, громадського чи приватного життя.[62]

Роди красномовства	Види та жанри красномовства
*Академічне красномовство*	Вузівське красномовство (лекція, цикл лекцій). Шкільне красномовство (шкільна лекція, розповідь учителя, бесіда). Власне академічне красномовство (наукова доповідь, огляд, реферат).
*Лекційне красномовство*	Лекція (науково-теоретична, науково-популярна, науково-методична). Кінолекція, лекція-екскурсія, лекція-концерт. Лекція-інформація, бесіда, репортаж, спогади, інструктаж, показ. Цикли лекцій.
*Судове красномовство*	Звинувачувальна (прокурорська) промова. Захисна (адвокатська) промова. Самозахисна промова.
*Соціально-побутове красномовство*	Ювілейна промова. Застільна промова. Усне побутове оповідання.
*Військове красномовство*	Промова на міжнародній конференції. Запалювальна промова.
*Дипломатичне красномовство*	Промова на міжнародних конференціях. Промова при здійсненні дипломатичного акту.
*Церковно-богословське красномовство*	Церковна проповідь. Промова на соборі тощо.

Жанри ораторського мистецтва (за Г. М. Сагач) – це різновиди усних публічних виступів. Усе розмаїття жанрів може бути впорядковане у вигляді родо-видової класифікації. Розрізняються такі основні роди монологічного красномовства: соціально-політичне, академічне (наукове й навчальне), соціально-побутове, лекційно-пропагандистське (масові публічні лекції), судове, військове, дипломатичне, торгівельне, церковно-богословське (гомілетика), а також красномовство діалогічне. Кожний рід включає декілька видів та підвидів ораторського мистецтва.

Г. М. Сагач визначає такі види академічного красномовства:

1) власне академічне (наукова доповідь, реферат, огляд, дискусія);

2) вузівське красномовство (лекція, цикл лекцій);

3) шкільне красномовство (шкільна лекція, розповідь, опис, бесіда).[63]

Оскільки сьогодні за програмою «спеціаліст» вивчається курс «Педагогічна риторика» (складова академічної), нам залишається акцентувати увагу магістрантів на вивченні вузівського красномовства та власне академічного красномовства.

Вузівське красномовство представляють лекція та цикл лекцій.

Лекція – лат. Lectio – читання < lego – читаю – 1) публічний виступ на яку-небудь тему; 2) виклад певної дисципліни у вузі та деяких інших навчальних закладах під час усної розповіді викладача.[64]

Лекція – це основний жанр академічного красномовства. Вузівська лекція є методологічною і організаційною основою усіх форм навчальних занять. Вона може бути основним джерелом інформації, якщо, наприклад, нові наукові дані ще не висвітлено у підручниках, або окрема тема занадто складна для самостійного вивчення.

В той же час сучасна вузівська лекція – це активна співтворчість лектора і аудиторії «двох суб’єктів, з яких кожен є носієм активності і передбачає її (активність) у свої партнерів»[65]. Найпоширеніші такі види лекцій: вступні, настановчі, ординарні або тематичні (в яких послідовно викладається навчальний матеріал), заключні, оглядові. Відповідно до рівня активності студентів, їх поділяють на інформаційні і проблемні.

Лекція, як правило, включає такі складові:

І. Вступ. Лектор окреслює тему, характеризує основну проблему, розкриває ступінь її вивчення, дає список літератури.

ІІ. Основна частина. В основній частині лекції характеризуються різні точки зору на дану проблему, підкреслюється наявність теорії, лектор висловлює власну позицію стосовно даного питання. Обов’язково необхідно підкреслити зв’язок теорії з практикою. Наприклад, розглядається тема «Колядки та щедрівки», і тут же викладач пояснює, яка увага приділяється цій темі на уроках української літератури в загальноосвітній школі.

ІІІ. Заключна частина. У заключній частині викладач підводить підсумки, дає відповіді на запитання, що виникли в студентів у процесі лекції, рекомендує літературу до самостійної роботи.

Сьогодні зменшилася кількість лекційних годин, хоча програма залишилася сталою, отож занадто важко викладачу забезпечити належний рівень знань студентів, що, безумовно, може спричинити погіршення якості підготовки майбутніх учителів-філологів.

Доповідь – жанр академічного красномовства, у якому викладаються певні питання, даються висновки, пропозиції. Вона призначена для усного публічного прочитання та обговорення на конференції, симпозіумі. У доповіді йдеться про проведення експерименту та його результати.

Структура програми навчальної дисципліни

«Академічна риторика»

Доповідь передбачає усний виклад матеріалу, а її структура і стиль розраховані на прямий контакт з аудиторією.

Цей жанр академічної риторики формувався упродовж віків. Доповідь може бути звітною, поточною, науковою.

У звітній доповіді йдеться про хід справ за певний період часу (місяць, півроку, рік). Так, наприклад, керівник гуртка може доповідати про роботу за І-й семестр.

У поточній доповіді висвітлюється інформація про хід роботи, наприклад, про підготовку до ювілею навчального закладу.

Наукова доповідь – це публічно виголошене повідомлення, розгорнутий виклад певної наукової проблеми, інформація про наукові спостереження, результати експериментів та дослідів, презентуються нові відкриття, узагальнюються наукові дані. Наукові доповіді читаються і заслуховуються в наукових установах, на конференціях, засіданнях, симпозіумах, з’їздах і т. ін..

За обсягом доповідь складається з 8 – 12 сторінок, які читаються впродовж 30 хвилин (приблизно 1 стор. упродовж 2 – 5 хв.).

Структура тексту доповіді така:

Вступ. Зазначають підстави, причини, проблемну ситуацію, що зумовили необхідність написання доповіді.

В основній частині аналізується нинішній стан досліджуваної проблеми, подається і обґрунтовується основна ідея.

Підсумкова частина містить висновки, рекомендації, пропозиції.

Напередодні необхідно проголосити промову наодинці, потренуватися, щоб набути впевненості в собі, скорегувати наголоси, уточнити правильну вимову слів, перевірити логічні акценти.

Наукова доповідь вимагає від мовця:

· точності формулювання назви доповіді;

· визначеного окреслення власного доробку в дослідженні даної проблеми;

· глибинного викладу змісту результатів дослідження;

· дотримання орфоепічних норм;

· володіння собою і т ін..

Важливо знати заздалегідь тему конференції чи засідання, склад аудиторії, дату її проведення. Зазвичай головуючий представляє доповідача, називає його прізвище, посаду, вчене звання. Якщо ж цього не сталося, то можна буде самому сказати про себе декілька слів. Необхідно упевнено стати за трибуну, спокійним поглядом обвести аудиторію, якусь мить помовчати (таким чином загострити увагу присутніх), зосередитися, заспокоїтися і почати говорити.

Реферат – з лат. referre – доповідати, повідомляти – 1) доповідь на певну тему, яка охоплює огляд відповідних літературних та інших джерел; 2) стислий виклад змісту наукової праці, статті.[66]

Науковий реферат – це короткий виклад змісту наукової праці, вчення, змісту джерел із зазначенням методики, результатів дослідження певної теми перед аудиторією зі збереженням мовностилістичних засобів. При індивідуальній роботі з літературою реферат є коротким записом ідей із декількох джерел. Реферат готують для того, щоб передати ці ідеї іншим, оприлюднити на широкий загал.

У рефераті акцентується увага на новій інформації, яка є в першоджерелі.

Реферат може бути інформативним і розширеним.

Інформативний реферат розкриває зміст документа, містить основні фактичні та теоретичні відомості. В такому рефераті визначається предмет дослідження і мета роботи; наведені основні результати; викладені дані про метод і умови дослідження; відбиті пропозиції автора щодо застосування результатів; наведені основні характеристики нових технологічних процесів, технічних виробів; подається нова інформація про відомі явища, предмети та ін.. Інформаційний реферат розміщують у первинних документах (книги, журнали, збірники наукових праць, звіти про науково-дослідницьку роботу та ін.) і у вторинних (реферативні журнали і збірники, інформаційні картки та ін.).[67]

Розширений реферат (його ще називають багатоджерельним, оглядовим) містить інформацію про певну кількість опублікованих і неопублікованих праць з однієї теми, викладені у вигляді зв’язного тексту.

Науковий реферат має обсяг 20 – 24 сторінки.

Реферат має таку структуру:

Вступ.

Розділ І. Розглядається історія та теорія наукового питання.

Розділ ІІ. Подається інформація про вирішення проблеми в сучасній науці.

Висновки.

Література.

У вступі йдеться про актуальність теми, що висвітлюється, акцентується увага на її значущості для суспільства.

У І розділі необхідно назвати основні теоретичні, експериментальні дослідження з даної теми, імена вчених минулого, які вивчали цю проблему. Акцентується увага на недостатності вивчення даного питання, з’ясовуються причини, що спричинили його слабкий розвиток.

У розділі ІІ розглядається сучасний стан досліджуваної проблеми. Акцентується увага на нових ідеях та концепціях, методиках дослідження, експериментальних даних. Висловлюється власна думка щодо перспективи розвитку даної наукової проблеми.

Висновки передбачають узагальнені умовиводи, оцінки і обов’язково пропозиції автора.

Важливо, щоб література містила назви публікацій, що вийшли друком упродовж останніх 5 – 10 років, а надто – останнього року.

Матеріал у рефераті викладають стисло, використовують синтаксичні конструкції, що властиві науковій мові, уникають складних граматичних зворотів, послуговуються належною термінологією. В тексті реферату дозволяється заміна термінів абревіатурами.

На відміну від статті чи доповіді, реферат не має ґрунтовного викладу, розгорнутих доведень, аналізу результатів, оскільки це – дієвий засіб переконати слухача, а призначення реферату – стисло передати інформацію, повідомити.

Запитання. Завдання.

1. Назвіть види красномовства.

2. Назвіть види академічного красномовства.

3. Поясніть особливості вузівського красномовства.

4. Розкрийте особливості власне академічного красномовства.

5. Дайте характеристику шкільному красномовству.

6. Розкрийте жанрові особливості лекції.

7. Розкрийте жанрові особливості наукової доповіді.

8. Розкрийте жанрові особливості наукового реферату.

Лекція № 5.

Лекція – жанр академічної риторики

Основні питання:

1. Лекція як форма та метод організації навчання.

2. Психолого-педагогічні основи лекції.

3. Вимоги до лектора-викладача.

4. Лекція – жанр академічного красномовства.

5. Технічний аспект підготовки до лекції.

Література:

Основна

1. Волкова Н. П. Професійно-педагогічна комунікація: Навч. посіб. – К. : ВЦ «Академія», 2006. – 256 с.

2. Кравець Л. І., Мацько Л. В. Культура української фахової мови: Навч. посіб. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – 300 с.

3. Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. – К. : Вища шк., 2006. – 311 с.

5. Семеног О. М. Культура наукової української мови. – Навч. посіб. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 216 с.

6. Спанатій Л.С. Риторика: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2008. – 144 с.

Додаткова

1. Герман В. Спецкурс «Академічна риторика» в системі фахової підготовки вчителя-філолога // Українська література в загальноосвітній школі. – 2008. – № 10. – С. 49 – 56.

2. Емельянова Н. А. Лекция как разновидность риторически организованного дискурса: проблема овладения особенностями жанра // Вестник Московского университета. Сер.19: Лингвистика и межкультурная коммуникация. – Москва : Изд-во МГУ. – 2009. – № 2. – С. 95 – 103.

3. Зінченко В. Як не провалити публічний виступ // Відкритий урок: Розробки. Технології, Досвід. – Київ : Плеяди. – 2009. – № 5. – С. 84 – 85.

4. Крутій К. Основи успішного публічного виступу // Директор школи. Шкільний світ. – Київ: Шкільний світ. – 2010. – № 19. – С. 30 – 31.

5. Сагач Г. Ораторське мистецтво: роди, види, практика // Рідна школа. – 1996. – № 4. –С. 57 – 60.

Слово «лекція» (lectio) у перекладі з латини означає читання. Цей термін виник у середньовіччі, коли книги були занадто дорогими, оскільки на виготовлення кожної йшло забагато часу та зусиль. Купити їх могли тільки багаті люди, тому викладачі університетів буквально диктували тексти книг (хоча з деякими коментарями), а студенти конспектували. Власне лекція за тих часів – це читання і конспектування книг.

Упродовж віків вузівська лекція, як форма і метод організації навчання, зазнала суттєвих змін, однак і дотепер посідає важливе місце в організації навчально-виховного процесу університету.

Історія педагогіки вищої школи зберігає імена видатних лекторів, а саме: Т. М. Грановського, Г. А. Захар’їна, Д. І. Менделєєва, К. А. Тимирязєва. Визначними лекторами вищої школи нашого часу є О. Забужко, І. А. Зязюн, С. Б. Кримський, Л. І. Мацько, С. П. Павлюк, Г. М. Сагач, К. П. Фролова та ін..

Вчені визнають низку переваг лекції порівняно з іншими формами навчальної роботи студентів. Серед них такі:

ü лекція, на відміну від підручників, оперує значно більшими можливостями щодо врахування специфіки аудиторії, новітніх наукових досягнень;

ü за відсутності підручників вона – основне джерело інформації;

ü якщо новий навчальний матеріал не знайшов свого відображення в підручнику, лекція – основне джерело інформації;

ü вона озброює студента не тільки знаннями, а й переконаннями, уміннями давати критичну оцінку матеріалу, що розглядається;

ü в процесі лекції враження від матеріалу, що вивчається, значно зростає завдяки живому слову, інтонації, міміці й жестам викладача;

ü вона відкриває можливості прямого контакту лектора зі слухачами, що значно активізує їхню увагу. До того ж, залежно від сприйняття аудиторією матеріалу, що подається, лектор може вносити необхідні корективи у свій виклад;

ü лекційне викладання дуже економне в часі: за дві академічні години висококваліфікованої лекції студент отримує інформацію, на яку під час самостійної роботи йому б довелося витратити набагато більше часу;

ü лекція має особливе професійно-педагогічне значення для тих студентів, які готуються до педагогічної діяльності;[68]

ü лекція забезпечує особливе спілкування викладача з аудиторією, сприяє створенню атмосфери співтворчості, емоційної взаємодії;

ü лекція стимулює творчу уяву студента, викликає рух думки слідом за думкою викладача;

ü хороший лектор-викладач може сформувати на власному прикладі риторичний ідеал;

ü людина ХХІ століття дистанціювалася від емоцій взагалі, а надто позитивних, тому майстерність викладача-оратора, його духовне та емоційне багатство, життєвий оптимізм заряджатимуть позитивом усіх присутніх, множитимуть енергію добра.

Час вносить корективи в освіту, сучасність вимагає значного підвищення якості читання лекцій, кваліфікованих викладачів, які могли б успішно розвивати творчі здібності майбутніх учителів, спонукали до пошуку, самостійної роботи. Сучасна лекція повинна допомогти студенту зорієнтуватися в наукових проблемах, озброїти його знаннями фундаментальних і прикладних наук, вона не тільки виконує функцію повідомлення знань, але й спонукає добувати їх самостійно, а потім застосовувати на практиці. Лекція в сучасному педагогічному університеті виконує інформаційно-орієнтовну, ідейно-виховну, методологічну і спонукальну функції.

Досвід свідчить, що лекція як форма організації навчання має також певні недоліки, а саме:

– у її змісті не завжди знаходить своє належне місце інформація про останні досягнення психолого-педагогічної науки;

– не забезпечується зв’язок з іншими формами організації навчання, особливо самостійною роботою студентів;

– не набуло поширення проблемне навчання;

– з деяких курсів відсутні навчальні посібники та підручники;

– не досить налагоджено співробітництво кафедр, що спричиняє дублювання навчального матеріалу;

– лекції читаються в непристосованих для цього аудиторіях і т. ін..

Однак ці недоліки в навчальному процесі компенсуються іншими формами навчання студентів.

Загалом основні функції лекції такі: методологічна, виховна, інформаційно-освітня, розвивальна, організуюча, орієнтувальна.

Методологічна функція передбачає формування наукового підходу до предмета, що вивчається, в його динаміці.

Суть виховної функції у формуванні особистості майбутнього вчителя.

Інформаційно-освітня функція передбачає передачу знань, їх аналіз відповідно схеми «викладач – студент».

Розвивальна функція забезпечує формування пізнавальної активності студента, залучення його до наукового пошуку.

Організуюча функція лекції в тому, що вона об’єднує всі елементи процесу пізнання, спрямовує його на досягнення педагогічної мети.

Орієнтувальна функція допомагає виділити з потоку інформації головне, вибудувати чітку систему даних про навчальну, наукову, методичну літературу з даної теми.

Орієнтувально-професійна функція особливо значима, оскільки вказує на необхідність виділити з інформаційного потоку те, що особливо знадобиться у майбутній професійній діяльності.

Зміст наукової дисципліни, що вивчається, визначає особливості її викладання, методичну концепцію. Лекція – це фундамент, основа для подальшого засвоєння навчального матеріалу.

Вчені визначають декілька видів лекцій, зокрема вступну, тематичну, оглядову, заключну.

Непересічне значення має вступна лекція, оскільки в процесі її читання формується уявлення студентів (особливо першокурсників) про особливості навчального курсу, його зміст, завдання, взаємозв’язок із іншими дисциплінами. Основне завдання вступної лекції – стимулювати інтерес студентів до навчальної дисципліни, бажання засвоїти її і творчо осмислити.

Оглядова лекція читається незадовго до державних екзаменів, перед практиками (фольклорною, етнографічною, діалектологічною, педагогічною), а також перед іспитами студентам-заочникам (тоді вона може мати назву настановчої). Головне її завдання у забезпеченні взаємозв’язку між знаннями і практичними вміннями.

Важливе місце належить заключній лекції, в змісті якої підводяться підсумки вивченого, виокремлюється найбільш суттєве, акцентується увага на важливості застосування одержаних теоретичних знань на практиці, у майбутній професійній діяльності. Заключна лекція повинна стимулювати бажання студентів займатися самоосвітою, прагнути до самовдосконалення.

В академічній риториці вищої школи України сформувалася низка вимог до лекції, а саме:

· Науковість. Лектор-викладач повинен відобразити в лекційному курсі і донести до студентів сучасні наукові концепції, перспективи розвитку науково-теоретичної сфери, що вивчається. Вимоги стосовно науковості лекційного курсу передбачають урахування особливостей самостійного вивчення студентами навчального предмета, рівень їх підготовки до засвоєння інформації.

· Продумана толерантна система взаємин викладача і студентів на лекції.

· Чіткість і доступність викладання матеріалу.

· Атмосфера доброзичливості і вимогливості.

· Поступове посилення рівня науковості.

· Удосконалення методів теоретичного аналізу.

· Інтенсифікація пізнавальної діяльності студентів, підвищення їх інтересу до матеріалу, що вивчається.

· Активізація діяльності студентів на основі принципу проблемності на різних етапах навчального процесу:

– на етапі здобування студентами нових знань (проблемні лекції);

– на етапі закріплення знань (дослідницька пошукова діяльність, семінарські, практичні, лабораторні заняття);

– на етапі творчого застосування знань, у процесі виконання курсових, дипломних робіт.[69]

В процесі читання лекції проблемного типу викладач може ставити перед слухачами проблему і сам демонструвати її розв’язання. Студенти стежать за ходом його думок й таким чином вчаться поступово долати проблему. Також лектор-викладач може задавати різного роду запитання з метою активізації мислення студентів.

Вчені визначили основні типи лекційного навчання, а саме: репродуктивно-пошуковий, частково-пошуковий та спонукальний.

Репродуктивно-пошуковий тип лекцій побудований так, що викладач розглядає проблемні питання, які допомагають студентам усвідомити інформацію в процесі спостереження за плином думок лектора-викладача.

Частково-пошуковий тип лекцій передбачає ознайомлення студентів з окремими проблемами, пізнавальними завданнями, співставлення різних точок зору, що сприяє засвоєнню глибоких теоретичних положень. Викладач пропонує низку допоміжних завдань, корегує хід їх вирішення і врешті підводить підсумки.

В процесі пошукового типу лекції студенти самостійно вивчають цикл учбово-пізнавальних завдань, що допомагає їм побачити невирішені наукові проблеми.

Специфіка організації лекцій у педагогічному університеті

Провідна роль в організації лекційних занять належить кафедрі. До читання лекцій залучають професорів та доцентів, які мають великий досвід, відповідну підготовку, володіють ораторською майстерністю. Викладачі та асистенти мають право читати лекційний курс лише за умови, якщо мають дозвіл ректора.

Кожен професор чи доцент подає на розгляд кафедри робочий календарно-тематичний план з обґрунтуванням його змісту та методичної специфіки. Курс лекцій, розроблений професором чи доцентом, обов’язково має бути обговорений членами кафедри на засіданні. Автори лекційних курсів вказують, які технічні засоби вони будуть використовувати, який оберуть наочно-ілюстративний матеріал, що логічно доповнював би заняття, сприяв би кращому засвоєнню інформації.

Лекційні заняття повинні проходити в аудиторіях, пристосованих до цього, з урахуванням наступного:

– відповідність аудиторії кількості студентів, її місткість;

– належна освітленість;

– естетичне оформлення;

– можливість використання ТЗН;

– провітрюваність приміщення.

Кожна кафедра повинна забезпечити належну кількість ілюстративного матеріалу до курсу лекцій. У фондах університетської бібліотеки кількість підручників з даної навчальної дисципліни повинна відповідати розрахунку 1:3 (один підручник на трьох студентів). Якщо викладач у лекції подає нову інформацію, яка не відображена в підручнику, тоді рекомендується видавати друком конспекти лекцій, а також методичні вказівки до них.

Важливо час від часу здійснювати контроль якості засвоєння лекційного матеріалу студентами, проводити колоквіуми, контрольні роботи, анкетування, перевіряти тексти лекцій.

Психолого-педагогічні основи лекції

Викладачу необхідно враховувати психологічний аспект у процесі підготовки до лекції. Важливо знати, що оптимальна працездатність студентів припадає на середні години дня і середні дні тижня. Стійка увага слухачів зберігається впродовж 15 – 18 хвилин, після чого повинна бути емоційна розрядка.

Тривалість лекції відповідає двом академічним годинам. Лекції вичитують на початку семестру, а їх загальна кількість упродовж дня не повинна перевищувати чотири академічні години.

Відомо, що лектор-викладач вимовляє приблизно 80 – 100 слів за хвилину, але студент може записати за цей час десь 20 слів. Отже тільки за умов дотримання оптимального темпу читання лекції студент встигає зрозуміти зміст почутого і записати головне в скороченому вигляді.

Треба наголосити, що конспектування лекцій – важливий процес, оскільки активізує моторну, образну та інші види пам’яті, розвиває волю, уміння слухати, увагу, здатність виділити головне з об’ємної інформації.

Серед психолого-педагогічних передумов підготовки до лекції важливе місце належить мотивації, ставленню студентів до проблеми, що висвітлюється на лекції, умінню викладача донести до свідомості слухачів цінності теоретичних знань з даної теми для майбутньої професійної діяльності.

Читання лекції – це трудомісткий процес. Як свідчать дослідження вчених, він підвищує енергообмін на 94%. Лектор перебуває у напрузі, оскільки думку необхідно висловлювати в суворій логічній послідовності, завершеними фразами, без огріхів і виправлень, невиправданих пауз, які послаблюють увагу та інтелектуальну активність студентів.

Лектору-викладачу важливо знати про деякі особливості запам’ятовування інформації слухачами. Відомо, що краще запам’ятовується фраза з 10–13 слів, з 15–18 – добре, з 20–25 – складно, із 30 – не сприймається.

Магістральне завдання викладача – тримати під контролем увагу студентів, що спочатку дається легко, а потім підтримується певними зусиллями та прийомами активізації пізнавальної діяльності, зокрема:

– протиставленням думок учених стосовно проблеми, що розглядається на лекції;

– надання студентам можливості робити самим висновки і узагальнення;

– переказом епізодів із життя видатних учених;

– ілюстрацією розповіді фрагментами з творів художньої літератури;

– ілюстрацією лекції історичними фактами.

Викладач повинен постійно підтримувати контакт і взаєморозуміння зі студентською аудиторією. Цього можна досягти шляхом забезпечення синхронності своїх дій і слухачів, здатності перебудуватися в процесі лекції, щоб посилити позитивні елементи, викликати емоції, які сприяють кращому засвоєнню інформації.

Успіх лекції повною мірою залежить від урахування викладачем усіх психолого-педагогічних факторів у процесі підготовки і майстерності виголошення тексту лекції.

Вимоги до лектора-викладача

Викладач повинен бути особливо вимогливим до себе, адже успіх лекції залежить від його уміння налагодити психологічний контакт з аудиторією, здатності зосередитися, налаштуватися на спокійний, розмірений тон. Заклопотаність, поганий настрій, незібраність, зовнішня неохайність мають негативний вплив на студентську аудиторію.

Іноді лектор буває занадто заклопотаним, зловживає емоціями, оскільки намагається приховати за ними свою неспроможність чи некомпетентність. Однак показний пафос не може замінити високу культуру, тактовність, інтелект та ерудицію.

Вчені класифікували тип лекторів відповідно до трикомпонентної типології їх індивідуальності: когнітивний, емоційно-комунікативний, практичний.

Головна особливість лектора когнітивного типу – це дистанційованість від матеріалу, що подається. Він констатує, повідомляє відомі факти, а ставлення слухачів до його особи для нього є другорядним, їх реакція на сказане не впливає на послідовність повідомлення матеріалу. Він сам собі опонує і байдужий до реакції аудиторії.

Емоційно-комунікативний тип лектора – це співбесідник, який презентує стосунки рівня «лектор-слухачі» у формі спільного обговорення питань. Викладач, що максимально зорієнтований на студентську аудиторію, враховує її інтерес до теми, звертає увагу на емоційну наповненість процесу навчання. Він надає перевагу невеликим аудиторіям, оскільки ця умова дає можливість скоротити дистанцію між ним і слухачами, а також відчути реакцію на свої слова. Такий промовець ілюструє лекцію яскравими прикладами, але не надто переймається стрункістю викладу думки і логікою аргументів.

Практичний тип індивідуальності лектора передбачає агітаторський стиль поведінки, він переконує слухачів у непорушності сказаного, максимально включається у виклад матеріалу, в процес спілкування з аудиторією. Мета лектора-агітатора – переконати і схилити на свій бік якомога більше слухачів.

Відомий ритор Й. А. Стернін надає значення зовнішньому вигляду оратора, який, на його думку, повинен бути привабливим до певної межі, щоб не відволікати слухачів від змісту лекції і не порушувати довіри до промовця. Він рекомендує одягатися в міру модно, інакше це оцінюватиметься аудиторією негативно. Костюм чи сукня не повинні щільно охоплювати фігуру. Жінці-лектору краще відмовитися від прикрас, а чоловіку – позбавитися всього зайвого (записники, олівці, ручки, що виглядають з кишень). Одяг лектора-викладача повинен відповідати його віку, адже будь-яка невідповідність дратує студентську аудиторію. Дещо занижують довір’я до оратора одяг яскравих тонів, різноманітні прикраси, мережива, блискітки, а підвищують – окуляри в темному обрамленні.[70]

Для викладача важливо чітко визначити власну риторичну позицію в процесі читання лекції, інакше кажучи, змоделювати свій образ. Викладач може виступати в ролі інформатора, коментатора, співбесідника, порадника, емоційного лідера. Вчені рекомендують у процесі читання лекції змінювати роль, займати почергово різні позиції. Щоб навчитися це робити майстерно, необхідно заздалегідь продумувати кожен етап лекції.

Лекція – це вид публічного виступу, в процесі якого промовець вступає у живу взаємодію з аудиторією, розкриває систему уявлень про той чи інший предмет, явище, допомагаючи слухачам осмислити проблему й дійти до певного висновку, спонукати їх до цілеспрямованої практичної діяльності. В основі лекції має бути впорядкована системна інформація, яка стимулює самостійне мислення і допомагає усвідомити об’єктивні закономірності.

Лекція – це зв’язний, розгорнутий науковий чи науково-популярний виклад якого-небудь питання фахівцем. Лекція читається впродовж 1 год. 20 хв. Вона повинна бути зрозумілою для слухачів, тому всі терміни й маловідомі слова необхідно пояснювати.

Провідними рисами лекції, як академічного жанру риторики, є науковість, дієвість, зв’язок із життям, ефективність, впливовість, ясність аргументації, наукова доказовість висновків, емоційність, образність форми викладу.[71]

За Л. І. Мацько, лекційне красномовство має в своєму складі три види лекцій:

1) власне наукові, теоретичні: лекції, наукові доповіді, повідомлення;

2) науково-методичні: навчальні лекції;

3) науково-популярні: лекція-огляд, лекція-екскурсія, кіно-чи телелекція.

Наукові доповіді і наукові повідомлення, а також наукові лекції містять теоретичні положення якоїсь актуальної проблеми, докази й факти, ілюстративний матеріал. Виклад повинен бути об’єктивним, незалежним від суб’єктивних уподобань доповідача, добре аргументованим. Тут діють не емоції, а сила доказу, логічність міркувань і закономірність результатів. Сам промовець також повинен бути стриманим. Такі лекції, як правило, є монологічними.

Ми знаємо, що лекція – одна з основних форм занять у виші і присвячується висвітленню конкретного питання, виклад матеріалу має навчальний чи пізнавальний характер. Зазвичай лекція пов’язана з конкретними формами навчальної діяльності і формується відповідно до теми.

Як зазначалося вище, лекція повинна мати такі ознаки:

– чітку структуру;

– тверду логіку викладу;

– повноту наукової інформації;

– системний характер викладу матеріалу.

Лекція у виші потребує ретельної поетапної підготовки:

І етап – знайомство з темою лекції;

ІІ етап – пошук необхідної інформації, підбір літератури;

ІІІ етап – формулювання мети виступу і складання плану;

ІV етап – формування тексту лекції;

V етап – робота над мовним оформленням виступу;

VІ етап – редагування та запам’ятовування тексту;

VІІ етап – психологічна підготовка;

VІІІ етап – репетиція.

Як же готуватися до лекції? Є чотири способи підготовки до лекції – експромт, план-конспект лекції, текст лекції, відтворення напам’ять. Однак можливі їх комбінації. Вибір способу підготовки до лекції визначається досвідом і відповідальністю викладача. Початківці готують текст виступу, намагаються вивчити його напам’ять, а досвідчені лектори користуються різноманітними планами-конспектами. Спочатку необхідно чітко сформулювати тему лекції, щоб у її змісті звучала проблема, яку необхідно висвітлити, потім виокремити її складові, що стануть елементами плану і її основою, означити мету.

Лекція повинна мати чітку трикомпонентну (вступ, основна частина, висновки) структуру, що визначає певну послідовність її складових частин.

Складовими вступу є зачин і зав’язка. У зачині лектор намагається підготувати аудиторію до сприйняття інформації, захопити увагу слухачів. Від того, як починається лекція, значною мірою залежить її успіх. Лектор налаштовує студентів на роботу вже тоді, коли заходить в аудиторію, стає за кафедру і звертається до присутніх з привітанням. Мета зачину – заволодіти увагою аудиторії. Ось такими можуть бути варіанти зачинів:

– Доброго дня! Мені приємно знову зустрітися з вами у цій аудиторії. Сьогодні наша тема…

– Отже, ми прослухали низку лекцій, і я з великим задоволенням пропоную вашій увазі ще одну тему. Попрошу всіх зосередитися на проблемі…

– Доброго дня! Я рада, що доля подарувала нам ще одну зустріч…

– Доброго дня! О, яка велика аудиторія зібралася сьогодні! Дуже приємно вас усіх бачити! Ми продовжуємо ознайомлення з…

Зачин – це короткий словесний підхід, який може не бути зв’язаний з темою виступу, наприклад, стосуватися підготовки аудиторії, часу виступу, попередньої теми лекції.

Мета зав’язки – окреслити проблему, що буде висвітлюватися в лекції. Зав’язка повинна захопити увагу слухачів, бути суголосною їхнім інтересам. Тут необхідно сформулювати тему лекції, мету, повідомити план, який допоможе краще запам’ятати інформацію. До того ж, оголошення основних пунктів плану лекції мобілізує увагу студентів, стимулює інтерес до теми і передбачає відповідь на поставлені питання. Досвідчені оратори надають значної ваги вступній частині лекції, намагаються говорити чітко, впевнено, переконливо.

Основна частина містить аргументацію тези. Важливо, щоб лекція мала логічну послідовність, була зрозумілою слухачам. Для цього її частини виділяються словами (почну з …, тепер про …, наприкінці підкреслю …, по-перше, по-друге, по-третє) чи логічними паузами та інтонацією. Вчені дослідили, що числівники (перше, друге, третє), як показники логічної структури лекції, добре сприймаються аудиторією. В той же час вони рекомендують не використовувати більше чотирьох прикладів, чотирьох пунктів чи чотирьох аргументів, оскільки більше число для слухача означає «багато» і сприймається гірше.[72]

Рекомендується максимально використати перші 15 – 20 хвилин лекції, період так званої «глибокої» уваги, оскільки далі вона послаблюється, а на 40-ій хвилині сягає мінімуму. Саме в цей момент досвідчені викладачі мають у своєму запасі низку прийомів активізації уваги, як-от: питання до аудиторії, жартівливий тон, цитату з художньої літератури, гімнастику для пальців рук, прислів’я і т. ін.. Далі необхідно уміло повернути слухачів до належного ритму роботи.

Студенти стежать за логікою міркувань викладача, який розгортає їх від причини до наслідку і навпаки. Викладач визначає не тільки логіку побудови лекції, але й метод викладу матеріалу – індуктивний, дедуктивний чи метод аналогії.

Індуктивний метод передбачає рух думки від часткового до загального. Індукція може бути повною і неповною. Перевага частіше надається другій, оскільки вона передбачає узагальнення на основі аналізу усіх, без винятку, характеристик явищ чи предметів, що вивчаються.

Дедуктивний метод викладу матеріалу лекції – це виклад думки від загального до окремого. Його застосовують, якщо відомою є загальна закономірність і на її основі аналізують окремі її прояви.

Суть методу аналогії у тому, що висновки про явище, яке розглядається в лекції, робляться на основі подібності.

Активізувати пізнавальну діяльність студентів допоможе проблемна лекція, яка є особливо актуальною, якщо колектив кафедри впродовж багатьох років досліджує проблему, що вивчається студентами. Вчені визначають таку структуру проблемної лекції:

1. Вступ. Оволодіння увагою аудиторії, стимуляція інтересу до теми. Лекцію краще почати з неочікуваної репліки, якогось цікавого факту.

2. Постановка проблеми. Показати актуальність, протиріччя у висвітленні проблеми, сформулювати загальну проблему. Звернення до інтересів слухачів, їх потреб, посилання на факти, документи, авторитетні вислови, аналіз сталих, але неправильних точок зору тощо.

3. Поділ проблеми на підпроблеми, задачі, питання. Чітке визначення і виокремлення проблеми, завдань, питань, розкриття їх суті. Обґрунтування логіки вирішення проблеми, струнка побудова загальної схеми її вирішення, ідеї, гіпотези, способи їх вирішення.

4. Виклад своєї позиції, концепції, підходу до способів вирішення проблеми.

5. Узагальнення, висновки.

Висновки складаються із нагадування, узагальнення і заклику. Так акцентується основна теза, підкреслюється основна проблема, формулюється висновок.

Заключна частина повинна сприйматися слухачами як очевидний факт, плавно виходити з основної частини.

Можуть бути такі варіанти заключної частини лекції:

– Я дякую вам за те, що так уважно слухали мене і задавали цікаві питання.

– Мені було дуже приємно спілкуватися з вами.

– Дякую за увагу. Мені було дуже приємно читати лекцію для такої уважної і доброзичливої аудиторії.

– Дякую за увагу. І окрема дяка за змістовні запитання, що засвідчили ваш інтерес до проблеми, яку ми сьогодні розглядали.

Побутує думка, що найкращою є та лекція, після якої студенти твердо знають, де саме застосувати одержану інформацію. Отож, заключна частина покликана нагадати головну думку лекції.

Технічний аспект підготовки до лекції

Чіткість викладу думки, логічна послідовність зумовлюється попередньою копіткою роботою в процесі підготовки тексту лекції. Досвідчені викладачі рекомендують вести записи відповідно до тематики курсу. Краще записувати цитати, думки провідних учених, висловлювання видатних людей не в зошитах і блокнотах, а на окремих карточках, у верхній частині яких записувати олівцем назву теми, якої стосується запис. Потім ці карточки складаються в течку з матеріалами до теми. Таким чином створюється особистий архів викладача.

Варто скористатися рекомендаціями Й. А. Стерніна щодо технічного боку підготовки до лекції. Він радить:

1. Скласти перелік фактів, які, на вашу думку, стосуються даної теми. Додати сюди навіть те, що стосується дотично, оскільки воно може знадобитися в майбутньому.

2. Виділити головне і підкреслити другорядне. Залишити між ними місце, а після запису головних пунктів занотувати другорядні.

3. Закреслити все зайве з первинного переліку фактів, що не стосується теми.

4. Нарешті з’ясуйте, чого не вистачає вашій лекції, позначте стрілочкою на полях, де необхідно додати належний матеріал.

5. Розбийте план на вступ, основну частину і висновки. Це необхідно зробити для того, щоб вступ і висновки були найкраще сформульованими. До того ж, вступні й заключні фрази краще записати дослівно, без скорочень.

6. В процесі підготовки плану основної частини лекції прослідкуйте, щоб перехід від однієї думки до наступної був логічним. Використовуйте нумерацію питань (… наразі переходимо до наступного питання) чи задавайте питання на зразок: Що ж є причиною такого стану справ у цій галузі?

7. Намагайтеся, щоб кожна теза була підкріплена фактами; бажано, щоб їх було декілька.[73]

Запитаннями завершуються публічні виступи, тому загальне враження про оратора створюється саме в процесі відповіді на питання. За структурою питання складається з двох частин: базис (передумова), який містить початкову інформацію, і другу частину, що вказує на недостатність обізнаності.

Питання розрізняють відповідно до:

– логічної структури – уточнюючі (закриті, однозначні) і доповнюючі (відкриті, спеціальні);

– складу – прості і складні (такі, що складаються з декількох питань);

– форми – коректні (в основі яких правильні судження) і некоректні (в основі яких неправильні судження, тому правильні відповіді на такі питання неможливі);

– характеру – нейтральні (доброзичливі) і недоброзичливі (провокаційні).

В свою чергу відповіді бувають правильними, такими, що становлять собою істинне судження, неправильними і не по суті.

Щодо об’єму відповіді можуть бути стислими і розгорнутими.

Існують різноманітні прийоми ухилення від відповіді, наприклад:

1. Пропуск використовується, якщо задають складне питання чи декілька підряд, або питання поставлене у письмовій формі.

2. Відповідь зустрічним питанням дозволяє відволікти увагу, спокусити іншою проблемою чи іншим її аспектом. Наприклад:

– Як ви ставитеся до нашого президента?

– А ви?..

3. Відкладення питання – найбільш ефективний спосіб при систематичному спілкуванні з аудиторією, коли існує щаслива можливість наступної зустрічі. Це допустима форма відхилення від питання у викладацькій роботі.

4. Індивідуальна відповідь не під час публічного спілкування, а після завершення зустрічі, лекції, уроку.

Поруч з цим існують недопустимі прийоми ухилення від відповідей. До них належать:

– іронія над питанням чи особою, що його задає;

– відповідь не по суті справи.

Такі відповіді компрометують того, хто відповідає на питання, в очах аудиторії.

Видатний філософ І. Ільїн стосовно відповідальності людини за сказане писав: «Почуття відповідальності викликає в людини прагнення до предметного й правильного міркування і відповідно рішення застосовувати свою силу думки обережно й обґрунтовано. Звідси виникає готовність утриматися від міркування всюди, де немає достатньої компетентності, чесно і сміливо говорити «не знаю», «не бачу», «не досліджував», «не продумав», «не розумію», «не можу». Необхідно привчити себе до того, що моя сила міркування чи роздумів має свої межі, що я не в змозі судити там, де не бачу і не розумію; що краще виглядати в очах когось неуком чи дурнем, ніж нахабним базікою. Треба вчитися бути покірливим. Важливіше і дорогоцінніше бути смиренним аскетом у судженнях та міркуваннях, ніж самовпевненим всезнайком. Необхідно відучити себе від усякого недоречного апломбу, цієї першої ознаки обмеженості чи навіть дурості».[74]

Запитання. Завдання.

1. Поясніть значення слова «лекція».

2. Назвіть імена видатних лекторів-педагогів вищої школи.

3. Назвіть переваги лекції порівняно з іншими формами навчальної роботи студентів.

4. Вкажіть основні недоліки лекції як форми організації навчання у вузі.

5. Назвіть основні функції лекції.

6. Назвіть основні види лекцій.

7. Вкажіть різницю між оглядовою та заключною лекціями.

8. Назвіть основні вимоги до лекції в вузі.

9. Назвіть основні типи лекційного навчання.

10. Поясніть специфіку організації лекції в педагогічному університеті.

11. Окресліть психолого-педагогічні основи лекції.

12. Назвіть основні вимоги до лектора.

13. Назвіть основні види лекційного красномовства (за Л. І. Мацько).

14. Поясніть особливості архітектоніки лекції.

15. Назвіть основні методи подачі лекційного матеріалу.

Лекція № 6 – 7.

Наукова доповідь

Основні питання:

1. Наукова доповідь як жанр академічної риторики.

2. Інвенція – перший етап підготовки наукової доповіді.

3. Диспозиція – другий етап підготовки наукової доповіді.

4. Елокуція – третій етап підготовки наукової доповіді.

5. Меморія – четвертий етап підготовки наукової доповіді.

6. Акція – п’ятий етап підготовки наукової доповіді.

7. Релаксація.

Література:

Основна

1. Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. – К. : Вища шк., 2006. – 311 с.

3. Спанатій Л. С. Риторика: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. – К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2008. – 144 с.

Додаткова

1. Волкова Н. П. Професійно-педагогічна комунікація: Навч. посіб. – К. : ВЦ «Академія», 2006. – 256 с.

2. Данильченко Н. И. Коммуникативная стратегия убеждения: тактики лидера // Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – Ізмаїл, 2002. – Вип.12: Історичні науки. Педагогічні науки. Філологічні науки. – С. 110 – 113.

3. Зінченко В. Як не провалити публічний виступ // Відкритий урок: Розробки. Технології. – 2009. – № 5. – С. 84 – 85.

4. Ильченко В. И., Шелюто В. М. Феномен сакрального в историко-культурном пространстве. – Киев : АО «ИТН», 2002.

5. Коноваленко С. Особливості публічного виступу // Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість. – Київ : Вид-во Європейського ун-ту, 2005. – №. 5. – С. 47 – 49.

6. Криворотенко О. Риторика. Система аргументів // Українська мова та література. –2011. – № 19/20. – С. 30 – 33.

8. Мацько Л. І., Кравець Л. В. Культура української фахової мови: Навч. посіб. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – 360 с.

9. Радзівіл Г. Риторика в контексті філологічної освіти // Українська мова та література. – 2007. – № 40 (жовтень) – С. 8.

10. Рапацевич Е. С. Педагогика: большая современная энциклопедия. – Мн. : «Соврем. Слово», 2005.

11. Семеног О. М. Культура наукової української мови: Навч. посібник. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 216 с.

[1] Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т. 2. / Авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – С. 143 – 327.

[2] Сагач Г. М. Золотослів: Навчальний посібник для середніх і вищих навчальних закладів. – К. : «Райдуга», 1993. – С. 51.

[3]Сагач Г. М. Золотослів: Навчальний посібник для середніх і вищих навчальних закладів. К. : «Райдуга», 1993. – С. 51.

[4] Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ століття). – К. : «Райдуга». – 1994. – С. 16.

[5] Спанатій Л. С. Риторика: Навч. посіб. – К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2008. – С. 37.

[6] Колотілова Н. А. Риторика: Навч. посібник. – К. : Центр учбової літератури, 2007. – С. 108.

[7] Клизовский А. И. Основы миропонимания Новой Эпохи. – М.: ФАИР-Пресс, 2003. – С. 332.

[8] Клизовский А. И. Основы миропонимания Новой Эпохи. – М.: ФАИР-Пресс, 2003. – С. 333.

[9] Клизовский А. И. Основы миропонимания Новой Эпохи. – М.: ФАИР-Пресс, 2003. – С. 332.

[10] Клизовский А. И. Основы миропонимания Новой Эпохи. – М.: ФАИР-Пресс, 2003. – С. 576.

[11] Клизовский А. И. Основы миропонимания Новой Эпохи. – М.: ФАИР-Пресс, 2003. – С. 332.

[12] Клизовский А. И. Основы миропонимания Ново й Эпохи. – М.: ФАИР-Пресс, 2003. – С. 574.

[13] Салас Дарио Соммер. Мораль ХХІ века. – М. : ООО Издательский дом «София», 2004. – С. 453.

[14]Кошанский Н. Ф. Общая риторика. – СПб., 1836. – С. 3.

[15]Сучасний словник іншомовних слів / Уклали: О. І. Скопенко., Т. В. Цимбалюк. – К. : Довіра, 2006. – С. 314.

[16] Популярный энциклопедический словарь. – М. : Большая Российская энцикл., 1999. – С. 506.

[17] Забужко Оксана. Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. – К. : Факт, 2007. – С. 127.

[18] Народне цілительство і ладування: від знахарства до сучасної інформотерапії // Матеріали науково-практичної конференції «Буття українців». – Київ, 2005. – С. 3.

[19] Почепцов Г. Г. Семіотика. – М. : «Реал-бук», К. : «Ваклер». – 2002. – С. 10.

[20] Крейдлин Г. Е. Невербальная семиотика: Язык тела и естественный язык. – М., 2004. – С. 22.

[21] Кремень В. Г. Філософія освіти ХХІ століття. // Педагогіка і психологія. – 2003. – №1. – С. 14.

[22] Кремень В. Г. Філософія освіти ХХІ століття. // Педагогіка і психологія. – 2003. – №1. – С. 15.

[23] Кремень В. Г. Філософія освіти ХХІ століття. – // Педагогіка і психологія. – 2003. – №1. – С. 15.

[24] Сагач Г. М. Золотослів: Навчальний посібник для середніх і вищих навчальних закладів. – К. : «Райдуга», 1993.- С. 3.

[25] Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т. 2. / Авт.–уклад. Ю. І. Ковалів. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – С. 328.

[26] Вишенський Іван. Твори: Переклад з книжної української мови Валерія Шевчука. – К., 1986. – С. 22.

[27] Любар О. О., Стельмахович М. Г., Федоренко Д. Т. Історія української школи й педагогіки: Навч. посіб. / за ред. О. О. Любара. – К. : «Знання», 2003. – С. 134.

[28] Стратий Я. М., Литвинов В. Д., Андрушко В. А. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии. – К., 1982.

[29] Сагач Г. М. Золотослів. – К. : «Райдуга», 1993. – С. 27.

[30] Сагач Г. М. Золотослів. – К. : «Райдуга», 1993. – С. 5.

[31] Литвинов В. Д. Риторика і поетика // Історія української культури. – Т. 3. – К., 2003. – С. 662 – 663.

[32] Стратий Я., Литвинов В., Андрушко В. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии. – К., 1982. – С. 11.

[33] Цит. за: Шевчук Валерій. Муза Роксоланська: Українська література ХVІ – ХVІІІ століть: У 2 кн. Книга друга: Розвинене бароко. Пізнє бароко. – К. : Либідь, 2005. – С. 375.

[34] Шевчук Валерій. Муза Роксоланська: Українська література ХVІ – ХVІІІ століть: У 2 кн. Книга друга: Розвинене бароко. Пізнє бароко. – К. : Либідь, 2005. – С. 167.

[35] Шевчук Валерій. Муза Роксоланська: Українська література ХVІ – ХVІІІ століть: У 2 кн. Книга друга: Розвинене бароко. Пізнє бароко. – К. : Либідь, 2005. – С. 170.

[36] Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. / 2-ге вид., стер. – К. : Вища шк., 2006 р. – С. 70.

[37] Там само. – С. 71.

[38] Шевчук Валерій. Муза Роксоланська: Українська література ХVІ – ХVІІІ століть: У 2кн. Книга друга: Розвинене бароко. Пізнє бароко. – К. : Либідь, 2005. – С. 379.

[39] Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. – К. : Вища шк., 2006. – С. 75.

[40] Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. – К. : Вища шк., 2006. – С. 74.

[41] Прокопович Феофан. Про риторичне мистецтво // Філософські твори. – Т. 1. – К., 1979. – С. 103.

[42] Цит. за: Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. / 2-ге вид. стер. – К. : Вища шк., 2006. – С. 79.

[43] Цит. за: Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. / 2-ге вид. стер. – К. : Вища шк., 2006. – С. 80.

[44] Колотілова Н. А. Риторика. Навч. посібник. – К. : Центр учбової літератури, 2007. – С. 172.

[45] Сагач Г. М. Риторика: Монографія. – К. : ІСДОУ, 1993. – С. 31.

[46] Сагач Г. М. Золотослів: Навчальний посібник для середніх і вищих навчальних закладів. – К. : «Райдуга», 1993. – С. 61.

[47] Сагач Г.М. Золотослів. – К., 1998. – Ч. І. – С. 53 – 54.

[48] Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. / 2-ге вид. стер. – К. : Вища шк., 2006. – С. 91.

[49] Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. / 2-ге вид. стер. – К. : Вища шк., 2006. – С. 91

[50] Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. / 2-ге вид. стер. – К. : Вища шк., 2006. – С. 92 – 94.

[51] Словник іншомовних слів. – К. : Вища шк., 2000. – С. 863.

[52] Словник іншомовних слів. – К. : Вища шк., 2000. – С. 876.

[53] Сагач Г. М. Золотослів: Навчальний посібник для середніх і вищих навчальних закладів. К. : «Райдуга», 1993. – С. 337.

[54] Сагач Г. М. Золотослів: Навчальний посібник для середніх і вищих навчальних закладів. – К. : «Райдуга», 1993. – С. 359.

[55] Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. / 2-ге вид. стер. – К. : Вища шк., 2006. – С. 105.

[56] Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. / 2-ге вид. стер. – К. : Вища шк., 2006. – С. 105.

[57] Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. / 2-ге вид. стер. – К. : Вища шк., 2006. – С. 10.

[58] Сагач Г. М. Золотослів: Навчальний посібник для середніх і вищих навчальних закладів. – К. : «Райдуга», 1993. – 378 с.

[59] Сагач Г. М. Золотослів: Навчальний посібник для середніх і вищих навчальних закладів. – К. : «Райдуга», 1993. – 378 с.

[60] Сагач Г. М. Золотослів: Навчальний посібник для середніх і вищих навчальних закладів. – К. : «Райдуга», 1993. – 378 с.

[61] Сагач Г. М. Золотослів: Навчальний посібник для середніх і вищих навчальних закладів. – К. : «Райдуга», 1993. – 378 с.

[62] Словник іншомовних слів: 23 000 слів та термінологічних словосполучень / уклад. Л. О. Пустовіт та ін. – К. : Довіра, 2000. – С. 441.

[63] Сагач Г. М. Похвальне красномовство: Практичний посібник для вчителів, студентів середніх та вищих навчальних закладів. – К. : ІЗМН, 1996. – С. 60.

[64] Словник іншомовних слів: 23 000 слів та термінологічних словосполучень / уклад. Л. О. Пустовіт та ін.. – К. : Довіра, 2000. – С. 588.

[65] Каган М. С. Человеческая деятельность. – М. : Наука, 1914. – С. 83.

[66] Словник іншомовних слів: 23 000 слів та термінологічних словосполучень / уклад. Л. О. Пустовіт та ін.. – К. : Довіра, 2000. – С. 803.

[67] Шейко В. М., Кушнаренко Н. М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: Підручник. – К. : Знання-Прес, 2003. – С. 287.

[68] Алексюк А. М. Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія: Підручник. – К. : Либідь, 1998. – С. 457.

[69] Алексюк А. М. Педагогіка вищої освіти України. Історія. Теорія: Підручник. – К. : Либідь, 1998. – С. 457.

[70] Стернин И. А. Практическая риторика: учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. – М. : Издательский центр «Академия», 2007. – С. 121.

[71] Сагач Г. М. Золотослів: Навч. посібник для середніх і вищих навчальних закладів. – К. : «Райдуга», 1993. – С. 337.

[72] Стернин И. А. Практическая риторика: учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. – М. : Издательский центр «Академия», 2007. – С. 100.

[73] Стернин И. А. Практическая риторика: учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. – М. : Издательский центр «Академия», 2007. – С. 101.

[74] Ильин И. А. Религиозный смисл философии / И. А. Ильин. – М. : АСТ МОСКВА, 2006. – С. 402.

Модуль 1

Модуль

2:

виконання ІНДЗ

Підсумковий контроль

Сума балів