1 серпня 1914 р. почалася Перша світова війна. її основними причинами були економічні й політичні протиріччя між державами двох військово-політичних блоків:
Антанти (сформувався в 1904-1907 pp.; до його складу входили Росія, Велика Британія і Франція);
Троїстого союзу (сформувався в 1882 p.; до його складу входили Німеччина, Австро-Угорщина, Італія).
Найгостріші протиріччя за сфери впливу виникли між Німеччиною та Росією, Німеччиною та Великою Британією, Німеччиною та Францією, Австро-Угорською та Російською імперіями, а також між державами всередині цих двох військово-політичних блоків.
На 1914 р. особливо загострилися протиріччя між Німеччиною та Росією. На шляху здійснення експансіоністських планів Німеччини щодо розширення її геополітичного простору стала Російська імперія. Давні мрії Німеччини про здійснення «світової політики» перекреслювалися могутнім потенціалом Росії. Німеччина прагнула підкорити Росію економічно й послабити її в політичному і військовому відношенні. Вона планувала відтіснити Росію на Схід, обмеживши її границями колишнього Московського князівства.
Найтиповішою формою реалізації агресивної політики Німеччини став план «Дранг нах Остен» – «Натиск на Схід», що передбачав захоплення чужих територій збройним шляхом. До таких територій, наприклад на Сході, були віднесені Україна, Польща, Білорусія і Прибалтійські губернії Російської імперії.
Приводом до війни стало вбивство австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда. 28 червня 1914 р. у Сараєво його смертельно поранив серб Г. Принцип з таємної організації «Млада Босна». Австрійський уряд обвинуватив у цьому вбивстві Сербію і вручив сербському уряду ультиматум. Він не був прийнятий Сербією і став приводом для оголошення Австро-Угорщиною 28 липня 1914 р. війни Сербії. Австро-Угорщину підтримала Німеччина. На захист Сербії виступила Російська імперія. 1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії. Незабаром у війну вступили Франція та Велика Британія.
2. План «блискавичної війни». Перша світова війна велася майже на десятку фронтів у різних куточках земної кулі. Однак головними фронтами були Західний, де німецькі війська вели бойові дії проти англійських, французьких і бельгійських військ, і Східний, де війська Росії протистояли об’єднаним силам австро-угорської та німецької армій. Людські, сировинні і продовольчі ресурси Антанти значно перевищували ресурси Троїстого союзу (або, як його називали інакше, Центрального блоку), тому шанси Німеччини й Австро-Угорщини на перемогу у війні на два фронти були незначними.
У Німеччині генеральний план ведення війни був розроблений начальником генштабу А. фон Шліфеном і здобув назву план «блискавичної війни». Відповідно до цього плану після оголошення війни Франції та Росії, Німеччина повинна була розгромити їх по черзі. На початку воєнних дій планувалося завдати поразки Франції і знищити її армію за допомогою удару, завданого через Бельгію по Парижу, прорвавши оборону французьких військ на найменш захищених ділянках французько-бельгійського кордону. Потім планувалося сконцентрувати всі сили проти Росії й у взаємодії з австро-угорською армією розгромити її війська і домогтися її капітуляції.
ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (події 1914 – 1915 рр.)
Улітку 1914 р. австро-сербський конфлікт переріс у відкриту війну. Сербія традиційно спиралася на підтримку Росії. У частині російських військових округів, на Чорноморському й Балтійському флотах було проведено мобілізацію, яка переросла в загальну. У відповідь Німеччина 1 серпня 1914 р. теж розпочала загальну мобілізацію, а ввечері німецький посол вручив у Петербурзі російському міністрові закордонних справ ноту з оголошенням війни Росії. 3-го серпня ноту такого самого змісту передали французькому урядові. Звинувачуючи французів у порушенні нейтралітету Бельгії, Німеччина без попереджень вторглася на її територію. Це підштовхнуло до війни Англію.
За лічені дні війна розгорілася по всій земній кулі. На боці держав Антанти виступила Японія, маючи на меті захопити німецькі колонії в Тихому океані й заволодіти Китаєм. До Німеччини ж приєдналась Османська імперія. Утворилися нові фронти у Закавказзі, Сирії, Палестині. Одначе головними від початку були Західний і Східний фронти в Європі. На заході німецьким військам протистояли англійські, французькі та бельгійські армії. На сході об’єднані сили німецької та австро-угорської армій було спрямовано проти Росії.
На початку війни небувале патріотичне й націоналістичне піднесення охопило громадськість воюючих держав. Зовнішнім виявом національних почуттів стали перейменування в Росії міст із німецькими назвами, зокрема Санкт-Петербурґ став Петроградом; у Великої Британії королівська сім’я, яка була родом із німецького Ганновера, взяла нове прізвище — Віндзор.
Напередодні війни країни Антанти мали перевагу в людських і матеріальних ресурсах над країнами Троїстого союзу. Військово-морські флоти Англії та Франції домінували на морях. А от за кількістю та якістю озброєнь і в мобілізаційному аспекті до війни краще підготувалася Німеччина. Майже за рік до початку воєнних дій у Німеччині було підготовлено воєнно-оперативний план нападу на Францію. В основу наступних воєнних дій було покладено план генерала Шліффена — начальника німецького генштабу в 1891-1905 рр.
Неминучість війни на два фронти для Німеччини була очевидною. Тому головною ідеєю стратегічного плану було бити противників нарізно. На початковому етапі війни на заході (проти Франції) передбачалося зосередити близько 80% збройних сил Німеччини, а решту — на сході (проти Росії). Удар по Франції передбачалося завдати через нейтральну Бельгію північніше Парижа в обхід основних сил французької армії. В результаті такого стратегічного маневру (“непрямого удару”) німці мали намір оточити і знищити французьку армію ще до того, як Росія завершить мобілізацію. Після розгрому протягом 4-6 тижнів французької армії Німеччина мала перекинути війська на схід і в перебігу блискавичної війни завдати поразки Росії.
У перші ж дні війни німецькі війська здобули фортецю Льєж і столицю Брюссель. Згодом вони несподівано для себе наразилися на запеклий опір бельгійців. Почалися каральні операції проти місцевого населення. Не гребуючи ніякими засобами, німецьке командування гнало війська на захід. На франко-бельгійському кордоні відбулися перші переможні бої з французами, що додало німцям впевненості. Відкривався шлях на Париж. Французький уряд залишив столицю й переїхав до Бордо.
Стратегічний задум німецького командування здавався виконаним. Два німецькі армійські корпуси і кавалерійську дивізію було перекинуто на схід у Пруссію, де вже наступали російські армії під командуванням генералів Ренненкампфа і Самсонова. Але ця допомога виявилась зайвою, бо росіяни і без того зазнали поразки і вже у вересні були витіснені зі Східної Пруссії. При цьому 30 тис. вояків потрапили в оточення, а генерал Самсонов застрелився.
Натомість успішнішими були дії Південно-Західного російського фронту, що діяв у серпні-вересні проти Австро-Угорщини. Після перших успіхів австро-угорські війська зазнавали поразки за поразкою. Російські армії Рузького та Брусилова в результаті Галицької битви захопили Львів, взяли в облогу фортецю Перемишль, зайняли майже всю Галичину й Буковину вийшли до Карпатських перевалів.
Після перемоги у Галицькій битві у росіян відкривалися можливості вторгнутися до Угорщини, або спрямувати удар із Польщі прямо на Берлін. За наполяганням союзників росіяни вдарили по Німеччині. В той же час німецьке командування зосередило свої війська для наступу на Варшаву, щоб відволікти росіян і врятувати своїх союзників австрійців. У результаті німецькі та російські війська зійшлися на фронті в 300 км в районі Івангорода та Варшави. Росіяни, маючи чисельну перевагу, розгромили дві армії противника. Шлях на Берлін та Відень було відкрито. Становище врятували німецькі генерали П. фон Гінденбурґ і його молодий колега Е.Людендорф. Умілими маневрами, але ціною значних втрат вони зуміли запобігти російському вторгненню.
Тим часом 5-12 вересня розгорілася грандіозна битва на північний схід від Парижа на річці Марні. Німецьке командування, вважаючи, що французи вже нездатні чинити серйозний опір вирішило не обходити Париж з півночі, як було передбачено планом Шліффена, а пійти навпростець. Але на річці Марні німецькі війська наштовхнулися на сильний опір французів, які в короткий термін зуміли зібрати в потрібному місці значні сили (у перекиданні французьких військ на фронт вилику роль відіграли паризькі таксисти). Німецький наступ призупинився. Сталося, як говорили французи, «диво на Марні». План блискавичної війни провалився. Проте німецьке командування оцінило ситуацію як тимчасову невдачу і спланувало фланговий удар з метою оточити французів й оволодіти Парижем. Та французькі й англійські війська, що прибули на фронт, несподівано перейшли в наступ. Кожна зі сторін намагалась обійти противника з флангів, що нагадувало "біг до моря". Лінія фронту видовжувалась і досягла 600 кілометрів — від кордонів Швейцарії до Ла-Маншу. Фронт стабілізувався. Це був важливий стратегічний успіх союзників.
До цього війна була маневровою; тепер вона набула позиційного характеру. І ті, й ті солдати заривалися в окопи, перед якими будувалися земляні та бетонні укріплення, недоступні навіть для важкої артилерії. Перед окопами простяглися мінні поля і ряди дротяних перешкод. Щоб подолати таку оборону, зважаючи на тодішню тактику та технічне оснащення військ, потрібні були значні людські ресурси.
Жодна зі сторін не володіла достатніми засобами, аби безповоротно змінити перебіг подій. Тому надії покладалися на допомогу союзників і на досягнення успіхів на інших театрах війни.
Першою змогли залучити у війну Японію, що виступила на боці країн Антанти. Вона захопила німецькі володіння в Китаї й на Тихому океані. Країни Антанти вимагали залучення японських солдатів до бойових дій у Європі, але японський уряд відмовив.
Німеччину підтримала Османська імперія. Щоб прискорити вступ Туреччини до війни, німецькі кораблі «Гебен» і «Бреслау» під турецьким прапором обстріляли Одесу, Севастополь та інші міста. Це потягло за собою утворення нових фронтів. Російсько-турецький фронт у Закавказзі розтягнувся на 350 км. Тут наступ турків був невдалим. У Сарикамиській битві (грудень 1914 – січень 1915 рр.) основні сили турецької армії було розгромлено. Російські війська вступили на територію Туреччини. Вину за поразку турецьке керівництво поклало на вірменів, які начебто вітали перемоги росіян. Були влаштовані антивірменські погроми. На кінець 1915 р. з 2,1 млн вірменів у Туреччині залишилося 600 тис. Такого геноциду людство ще не знало. Це був перший прецедент, який потяг за собою цілу низку масових убивств невинних людей за національною ознакою, що принесло ХХ ст. Одними з причин ненависті турків до вірменів були: релігійна нетерпимість (вірмени християни, турки – мусульмани), домінування вірменів у економічному житті імперії (80% внутрішньої та 50% зовнішньої торгівлі було в їхніх руках).
Лінії фронтів простягнулися через Палестину та Месопотамію, де турецька армія зіштовхнулась із англійцями.
Невдачі спіткали й австрійську армію на Балканах, яка двічі брала Белград, але серби не капітулювали і витіснили австрійців із країни.
Бої на Західному і Східному фронтах означали зрив німецького плану блискавичної війни. Війна стала набирати затяжного характеру і розростатись у масштабах. Але до такої війни жодна з сторін не була готова. Тепер долю війни вірішував уже не фронт, а тил (економічний і людський потенціал).
У 1915 р. на Західному фронті Німеччина не вела активних наступальних дій. Німецькі війська відбивали кровопролитні, але безрезультатні атаки французів в Артуа і Шампані. За рік Франція втратила 1 млн 292 тис. солдатів, англійці – 279 тис., німці – 612 тис. Стримуючи наступ, німці стрімкими контратаками зводили нанівець успіхи противника. Під час однієї з атак 22 квітня біля бельгійського міста Іпр німці вперше у світовій історії здійснили вдалу газову атаку (перше застосування хімічної зброї відбулось у лютому 1915 р. німцями під Варшавою, але невдало). З 15 тис. отруєних хлором англійських вояків третина померла. Ця подія продемонструвала нехтування нормами міжнародного права ( у 1907 р. Гаазька міжнародна конференція прийняла конвенцію про заборону використання хімічної зброї) та ознаменувала появу нового виду зброї. У військах було впроваджено протигази.
Зі свого боку, англійці й французи спробували перекрити протоки Босфор і Дарданелли. Та висадка десанту у квітні 1915 року виявилася невдалою. Турецькі війська повністю заблокували десант союзників, який у грудні того ж року був змушений залишити свій плацдарм.
Тими ж квітневими днями завершилися переговори країн Антанти й Італії. За Лондонською угодою Італія вступала у війну проти Німеччини. За це після війни до неї мали відійти Трієст та інші австрійські області з італійським населенням, під протекторат Італії потрапляла Албанія. Через місяць Італія вступила у війну, але вела її спроквола. Італійським військам протистояли 10 австрійських дивізій.
Це було єдине полегшення для Росії, адже найбільші за масштабами бої у 1915 р. відбувалися на сході. За пропозицією німецького командувача Східного фронту генерала фон Гінденбурґа проти Росії було спрямовано головний удар Німеччини. Досі російські війська проводили наступальні операції не для досягнення стратегічної вигоди, а з метою полегшення становища союзників на заході. Через постійні передислокації з’єднань і розрізнені дії бойова міць російських армій залишалася невисокою. Техніко-економічна відсталість Росії зумовила тяжке становище на фронті. Не вистачало зброї, боєприпасів, обмундирування, медикаментів. У Німеччині добре знали про наміри російського командування, про сильні та вразливі місця росіян. Німецькі та австрійські вивідувачі були в російських штабах, навіть у військовому міністерстві та царському оточенні. Росію вважали найслабшою ланкою Антанти, що її можна було легко змусити вийти з війни.
2 травня 1915 р. після шаленої артилерійської підготовки німецькі й австрійські війська перейшли в наступ і прорвали російську оборону. Протягом наступних п’яти місяців вони захопили Галичину, Буковину, частину Волині, Польщу, Литву, частину Латвії та Білорусі. Втрати росіян вражали: 850 тис. убитих і поранених, 900 тис. полонених. Хоча Росія не капітулювала, німецьке командування вважало, що російська армія вже не здатна на серйозні наступальні дії. Фронт розтягнувся від Ризької затоки до кордонів Румунії. Після цього на сході теж перейшли до позиційної війни.
Успіхи німецької армії підштовхнули втрутитись у війну і Болгарію (осінь 1915 р.). Утворився Четверний союз Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини і Болгарії. Через болгарську територію Туреччина тепер вільно могла спілкуватися зі своїми союзниками. Проти невеликої сербської армії в жовтні 1915 р. рушили німецькі, австро-угорські й болгарські війська. Росія не могла надати Сербії допомогу, а французькі й англійські війська прибули запізно: сербську армію вже було розгромлено. На новоутвореному Балканському фронті бойових дій до середини 1918 р. майже не велось.
Отже, в 1915 р. вирішальних перемог не здобула жодна з коаліцій. Проте час працював на країни Антанти, які мали більш потужний промисловий потенціал і більші людські ресурси. Вони налагодили велике військове виробництво і нарощували стратегічну перевагу. Концентрація німецьких військ на Східному фронті відкривала союзникам на заході можливість для перепочинку та перегрупування сил для здійснення вирішального удару. Напередодні кампанії 1916 р. Англія та Франція, порівняно з Німеччиною, мали численнішу армію, глибоко ешелоновану оборону, потужну артилерію. Війська німецьких союзників виявилися розпорошеними по різних фронтах і не відзначалися високою боєздатністю.
Перша світова війна (1914-1918 рр.)
Глибокий вплив на долю людства справили війни та революції, якими характеризувалося XX століття. Його початок був ознаменований Першою світовою війною. Вона визнана наукою тим рубежем, на якому завершилася нова й розпочалася новітня історія світу – історія великих геополітичних змін, перетворень політичної системи Старого світу. Зникали численні монархії, вибухали буржуазно-демократичні революції, утворювалися нові, здебільшого національні, держави з республіканським правлінням у межах їхніх етнічних і політичних кордонів.
Майже 90 років минуло від початку Першої світової війни. Але пізнання її як справді грандіозного явища навряд чи можна вважати завершеним. Йдеться, зрозуміло, не про пошук нових фактів чи відкриття якихось нерозгаданих таємниць. Усе це вже практично зроблено. Йдеться про вивчення й осмислення історичних фактів і явищ, про нове прочитання цього світового конфлікту, оскільки постійні зміни в нашій сучасності мають своє глибинне коріння в минулому. Не осягнувши його, не осмисливши минулого, людство залишилось би сліпим і безпомічним перед сьогоденням.
Історія Першої світової війни та її уроки ще раз засвідчують, що наше сьогодення є історично вмотивованим продовженням розвитку людського суспільства з його не лише здобутками, а й з конфліктами та втратами. Це тільки в уяві людей недостатньо освічених історія сучасного буття починається, так би мовити, з чистого аркуша.
Переддень війни: стратегічні плани супротивних сторін
Неминучість широкомасштабного воєнного конфлікту зумовлював поділ Європи на два ворогуючих блоки держав – Троїстий союз і Антанту. 1912 року Великобританія і Франція підписали військово-морську конвенцію, за якою Великобританія брала на себе оборону французького узбережжя. Аналогічну конвенцію того ж року було підписано між Францією і Росією. Міжнародні кризи першого десятиріччя XX ст. (Марокканські 1905-1906 та 1911 рр., Боснійська 1908-1909 рр. і особливо Балканські війни 1912-1913 рр.) украй загострили англо-німецькі та російсько-австрійські суперечності, прискорили розв’язання світової війни. У зв’язку із серйозними італо-австрійськими суперечностями, що виникли на Балканах, від Троїстого союзу відійшла Італія. Це дещо послабило противників Антанти, оскільки тепер Німеччина могла спиратися на свого єдиного союзника – Австро-Угорщину.
США згідно з офіційною доктриною ізоляціонізму своєї зовнішньої політики аж до початку війни не підтримували жодне з угруповань європейських держав, але виявляли пильний інтерес до змін у співвідношенні сил у наростаючому протиборстві. США розраховували згодом використати послаблення будь-якої з сторін у власних інтересах. Увесь сенс такої політики найповніше "прочитується" за висловлюванням американського сенатора Віверідта (початок XX ст.): "Бог… зробив нас талановитими організаторами, покликаними встановити порядок у світі… З усіх він вказав на американців, які повинні в кінцевому підсумку привести до відродження світу".
Наростаюча загальна криза посилювалася внутрішньою політичною та соціально-економічною нестабільністю в країнах, об’єднаних обома коаліціями. Зокрема, відбувалися тривалі робітничі страйки в Росії, Німеччині, Італії та інших країнах, почастішали заворушення серед селян. Посилився національно-визвольний рух ряду пригнічених народів Європи: ірландців проти англійського гніту; хорватів, сербів, чехів, словаків, українців проти австро-у горського панування; поляків та ельзасців проти онімечення; українців проти зросійщення, ополячення, мадяризації та ін.
Уряди країн, які готувалися до війни, вважали, що вона відверне увагу народних мас від соціальних і національних проблем – і це було чи не єдиним, у чому не мали розходжень Антанта і Троїстий союз. У цілому ж твердий намір цих країн розв’язати назрілий комплекс суперечностей шляхом війни зумовив небачену досі в Європі гонку озброєнь, яка набувала все більшого розмаху. Розгорнулося гостре суперництво між Німеччиною і Великобританією в нарощуванні морських озброєнь, між Німеччиною і Францією – у збільшенні сухопутних озброєнь. З 80-х років XIX ст. чисельність збройних сил у цих країнах збільшилася майже вдвоє і на серпень 1914 р. становила: в Німеччині – 792 тис. осіб; у Франції (разом із колоніями) – 883 тис; у Великобританії (з колоніями) – 411 тис. осіб. Такими ж темпами зростала й армія Росії, яка в 1914 р. налічувала 1 млн 385 тис. осіб. В австро-угорській армії було 410 тис. осіб. Отже, до всесвітньої воєнної сутички втягувалася величезна кількість людей, аналогів чому історія ще не знала.
Отже, військово-економічний потенціал країн Антанти напередодні війни (1913 р.) з урахуванням національного доходу, вартості валової продукції, виплавки чавуну та сталі, забезпеченості продовольством значно перевищував потенціал їх противників. Проте німецька армія була найкраще у світі оснащена наймодернішою зброєю та військовою технікою.
Німці вчасно завершили будівництво стратегічних залізниць на заході й на сході країни, що давало їм можливість протягом двох тижнів відмобілізувати й передислокувати війська до ймовірних фронтів. Водночас Росія, не виконавши своєї військової програми, не встигла побудувати стратегічних залізниць і закінчити технічне переоснащення армії та військово-морського флоту.
Готуючись до війни, кожна держава з числа майбутніх противників мала власні політичні цілі.
Зокрема Німеччина, котра, за висловом її видатного історика Ф. Фішера, добре й довго готувала "ривок" до світового панування, прагнула захопити значну частину колоніальних володінь Великобританії, ослабити її як конкурента на ринках, покінчити з пануванням британського військово-морського флоту в світовому океані, розгромити Францію, заволодіти її колоніями; загарбати Бельгію і Голландію з їхніми колоніями; ослабити Росію, відторгнувши від неї Польщу, Україну та Прибалтику. До планів Німеччини входило також створення "Серединної Європи", до якої, крім неї й Австро-Угорщини, мали увійти Нідерланди, Швейцарія, Скандинавські країни, Італія, Румунія і Болгарія. У "мозковому штабі" Німеччини було розроблено програму створення колоніальної імперії в Центральній Африці. Все це становило суть викладеної урядом перед рейхстагом "вересневої програми" 1914 р.
Німецьке верховне командування, поклавши в основу майбутніх воєнних дій розрахунки генерала Шліфена (до 1913 р. – начальник генштабу збройних сил), оптимістично планувало "бліцкриг" – блискавичну війну. Суть цієї стратегічної ідеї полягала в тому, щоб за рахунок довготривалості бойового розгортання російської армії (у зв’язку з недобудованими залізницями – більше 40 діб) та розраховуючи, що австро-угорські війська надійно скують дії росіян, основні німецькі сили спрямувати на Францію. Удар передбачалося завдати головними силами через Люксембург і, притиснувши французькі війська до швейцарського кордону, протягом 6-8 тижнів знищити їх. Покінчивши з Францією, планувалося швидко перекинути всі німецькі сили на розгром Росії.
Проте, як виявилося в ході воєнних дій, німецький генштаб, перебуваючи в пангерманістському патріотичному чаду, істотно переоцінив можливості своєї армії: "бліцкриг" з передбачуваним фіналом "до осіннього падіння листя" провалився, Німеччині довелося вести затяжну війну одночасно на Західному та Східному фронтах.
Розроблений під сильним впливом німецького генштабу австро-угорський план був, зрозуміло, головним чином спрямований проти Росії. Завдання полягало в тому, щоб головними силами (2/3 всієї чисельності військ) у складі чотирьох армій завдати росіянам удару між річками Буг і Вісла, потім розгорнутися на схід до Проскурова. Решта військ скеровується на Галичину, "мінімальна Балканська група" – проти Сербії. Мета – відірвати від Росії Польщу, Волинь і Поділля; на Балканах – загарбати Сербію й Чорногорію.
Росія, маючи за кінцеву мету оволодіння Будапештом і Віднем, зосередила проти Австро-Угорщини чотири армії (3/5 усіх своїх сил) на півдні Полісся. Крім того, згідно з зобов’язаннями за франко-російським союзом, Росія мусила активно діяти проти
Німеччини в Східній Пруссії. Передбачалося також розгортання армій для прикриття Петербурга, балтійського узбережжя та з боку Румунії. На випадок виступу Туреччини створювалася Кавказька армія.
За оцінками російського генштабу, що ґрунтувалися на відомостях про австрійську армію як недостатньо підготовлену й технічно не переоснащену, південний напрям розгортання воєнних дій видавався перспективнішим. Успіх на півдні міг би дати Росії можливість вивести Австро-Угорщину з війни, залишивши Німеччину наодинці з могутніми арміями Антанти. Російський генералітет розраховував при цьому й на відсутність сучасної австрійської військової доктрини, й на консерватизм стратегічного й тактичного мислення армійського командування Австрії. Бралися до уваги також можливість виникнення національних суперечностей у середовищі військових формувань, утворених як за національною ознакою, так і за змішаною формою. Саме тому впливові шовіністичні кола Росії наполягали на розв’язанні в ході війни "національного завдання" – не лише домогтися приєднання Галичини, а й забезпечити Росії вільний вихід до Середземного моря, оволодіти Константинополем, західним узбережжям Мармурового моря.
У цих своїх домаганнях на півдні (середземноморські протоки, Константинополь) Росія досягла попередньої домовленості зі своїми союзниками в обмін на згоду про розподіл між Великобританією і Францією турецьких володінь на Арабському Сході. Крім того, Великобританія розраховувала відірвати від Туреччини Месопотамію й Аравійський півострів, суттєво зміцнити своє становище в Середземномор’ї, посилити вплив "британського лева" на Середньому Сході.
Прагнучи реваншу за поразку 1870-1871 рр. у франко-прусській війні й відтак повернути собі Ельзас і Лотарингію, оволодіти Саарським басейном і Рейнською промисловою зоною, заразом захопивши частину німецьких колоній, Франція та її військове командування збиралися воювати залежно від обстановки та характеру дій противника. Пасивно-оборонний характер був основною рисою французького плану. Головну надію французи покладали на допомогу Росії.
Не пов’язував себе конкретними обов’язками на випадок війни з Німеччиною й англійський генштаб. Правлячі кола Великобританії взагалі не збиралися воювати власними силами, переклавши ці турботи на своїх союзників – Францію і Росію. Прямим свідченням цьому є той факт, що для воєнних дій на континенті було призначено всього 6 піхотних і 1,5 кавалерійських дивізій. Щодо участі у війні флоту, то "володарка морів" взяла на себе доставку експедиційних сил у Францію та захист узбережжя метрополії шляхом блокади ворожих берегів і можливої морської генеральної битви з німецьким флотом.
Такими були розстановка збройних сил країн – учасниць Троїстого союзу й Антанти, їхні стратегічні задуми та цілі напередодні назріваючого найбільшого на той час воєнного конфлікту. Зумовлене нерівномірністю розвитку капіталізму збройне зіткнення між об’єднаними в агресивні мілітаристські блоки провідними країнами за перерозподіл світу ставало неминучим.
Страшна загроза нависла над багатьма народами світу, у тому числі й українським.
У зв’язку зі своїм особливим геополітичним становищем у сферу першочергових інтересів ворогуючих коаліцій потрапила й штучно поділена на кілька частин Україна. Вона ставала одним із епіцентрів майбутнього воєнного протиборства. Напередодні світової війни дві найбільші імперії – Росія і Австро-Угорщина – вже не приховували своїх намірів щодо територіального розширення за рахунок українських земель. Росія, зокрема, розраховувала на політичну інкорпорацію західноукраїнських територій (Галичина, Буковина, Карпатська Русь), населення яких навіть ліберали, не згадуючи вже про крайніх шовіністів та імперський уряд, вважали складовою етнографічного масиву російської народності. "Та не буде віднині під’яремної Русі! – офіційно проголошено в маніфесті Верховного головнокомандувача, великого князя Миколи Миколайовича в серпні 1914 р. – Надбання Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла, князів Данила і Романа, скинувши ярмо, піднесе стяг єдиної, великої, неподільної Росії".
У свою чергу Австро-Угорщина не тільки не збиралася поступатися жодною з населених українцями територій, а й виношувала плани оволодіння всіма західноукраїнськими землями. Од* ним з елементів втілення угорської національної ідеї, наприклад, стала наприкінці XIX – на початку XX ст. цілеспрямована денаціоналізація підлеглих, у тому числі й української, націй. Всі міста Карпатського регіону на початку століття внаслідок такої політики втратили своє національне обличчя й перетворилися на центри мадяризації русинів.
У Німеччині Пангерманська ліга та Партія батьківщини, які істотно впливали на дії уряду, ставили за мету відсунути західні кордони Росії далеко на схід, передбачали німецьку колонізацію Галичини й Чорноморського узбережжя.
Панівною ідеєю польських політиків початку XX ст. була віра в можливість відродження в ході світової війни Речі Посполитої. Ще не маючи своєї держави, прогресивні на той час сили, в тому числі й польські націонал-демократи, беззастережно включали до ще неіснуючої Польщі Східну Галичину, Волинь і Поділля. Вони авансом відмовили українцям у праві на власну державу як "елементам, нездатним до самостійного державотворчого життя".
Не лишилися осторонь і румунські правлячі кола. Одержимі ідеєю "Великої Румунії", вони сподівалися в разі сприятливого перебігу воєнного конфлікту на приєднання Покуття, Бессарабії та Буковини, претендували на так звану Трансністрію (землі між Дністром і Південним Бугом). Так розігрувалась "українська карта" в міжнародних відносинах.
Напередодні Першої світової війни серед інших країн особливою активністю в її роздмухуванні характеризувалася Німеччина. Власне німецький імперіалізм, найбільш агресивний і найкраще підготовлений до війни, і став її ініціатором.