ПЛАН
1. Формування українського культурного простору в умовах Австро-Угорської та Російської імперій.
2. Західноєвропейські впливи в історії української культури.
3. Феномен української культури.
1. Формування українського культурного простору в умовах Австро-Угорської та Російської імперій.
У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20 % площі) і Російською (80 %) імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі. Тобто на рубежі XVIII—XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI столітті, коли значна частина найбільш освічених вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ’я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства — національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.
Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п’єси.
Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).
В таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників. [1.1]
Глибокий гуманістичний зміст української культури, її значення для творчого самоусвідомлення багатьох поколінь українського народу в національному саморозвитку та світовій цивілізації зумовили об’єктивне перетворення її на цілісну систему духовного світу українців.
Виходячи з історичних факторів, слід зазначити, що українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, перешкоди.
Одним із проявів збагачення змісту духовного життя суспільства є формування його специфічних структур в окремих регіонах України відповідно до тих давніх традицій, які в них існували. Достатньо чітко визначились особливості духовного життя Львівського культурно – художнього комплексу, р. Харкова, Одеси та багатьох інших. Особливо виразно вони виявляються у своєрідності системи засобів масової комунікації, в єдності кіно, радіо, телебачення та преси, які мають свій стиль, оформлення, зв’язок з традиціями, установки щодо перспектив розвитку і щодо змісту національної культури, форм її побутування в певному регіоні. [1.2]
2. Західноєвропейські впливи в історії української культури.
У зв’язку з наявністю значного прошарку магнатів, купців, багатих міщан суттєвого розвитку набуває ювелірне мистецтво. Із занепадом Києва поступово зникають староруські типи ювелірних прикрас і техніка, на якій їх виготовляли. В цей період українське ювелірне мистецтво опинилося під впливом двох визначальних напрямків: 1) західноєвропейського, переважно німецького; 2) східного, головним чином грецько-турецького. Переважав останній, оскільки Львів славився як перевалочний пункту торгівлі східними товарами, а магнати та шляхта захоплювалися зброєю та кінськими уборами в східному стилі (виробництво узд, сагайдаків, сідел, оправа шабель). Українські майстри комбінували ці впливи з традиційними давньоруськими, що дозволяло їм створювати цілком оригінальні вироби, багато з яких поширювалися не тільки у Польщі, а й за її межами під назвою львівських. Однак скоро польська влада почала поширювати свою дискримінаційну релігійну політику й на різні галузі мистецтва. Майстрами ювелірних золотих цехів могли бути лише поляки, католики. Це призводило до певного гальмування розвитку цього виду мистецтва і зміни матеріалів, з яких вироблялися ювелірні речі: не з золота, а із срібла, бронзи та міді. В литті з міді та олова були досягнуті високі результати. Відливали і художньо оформлені гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, світильники, посуд.
Вплив західноєвропейського мистецтва у сполученні з національними традиціями був досить помітним у мистецтві різьби по каменю, металу та дереву. Усі ці різновиди різьби активно залучалися в оформленні архітектурних споруд як зовні, так і зсередини. При цьому чим далі, тим усе багатша різьба прикрашала не тільки церкви та костели, але й світські палаци, замки та будинки. Одним з найбільш високомистецьких зразків різьби по каменю у світських будинках є різьба по білому мармуру в інтер’єрі "Чорної кам’яниці" у Львові див. фрагмент на мал. ліворуч). Ще більше залишилося пам’яток дереворізьби, найбільш вишукані зразки якої являли собою обрамлення ікон та іконостасів. Різьблений український іконостас як яскраве Явище національної культури виникає саме у першій половині XVII ст. У цих витворах мистецтва відчувається вплив італійського Ренесансу, хоч залишилися відомими імена майстрів і з німецького міста Нюрнберга. Найбільш поширеними сюжетами різьби були в цей час лози та квіти.
У Західній Україні починається щільно пов’язаний із західноєвропейськими впливами розвиток скульптури. Скульптура в цей період також розвивається як елемент архітектурного оздоблення зовні та зсередини, а також на надгробках за можних шляхтичів, не тільки католиків, але й православних (на мал. – надгробок Олександра-Ванька Лагодовського з цер кви в Уневі, 1573). Цікавими зразками погребальної скульптури є надгробні пам’ятники з розкішною плоскорізьбою кінця XVI ст. у Львові, Дрогобичі, Києві та інших містах. Погребальна скульптура цікава тим, що вона не виліплювалася, а вирізалася з м’яких порід каменю, що споріднює її з різьбою. Але це саме скульптура, оскі льки вона передає об’ємність зображених у повний зріст фігур з портретними подро бицями їх зовнішності, переважно одяг нутих у рицарські доспіхи і ніби в невимушених позах – підперши рукою голову чи піднявши вгору коліно. Більш поетичними і ліричними є композиції над гробків жінок та рано померлих дітей. — Разом з тим по чинає розвиватися ліпна скульптура і ливарна скульптурна пластика з металу. Цікавим зразком останньої є фігура архістратига Михаїла, що перемагає диявола. Останнього виконано в драматичних, характерних для пізньої готики традиціях. Сам архістратиг являє собою взірець ренесансної мрії про досконалу людину. Ця композиція прикрашала будівлю королівського арсеналу у Львові. [2.1]
Вплив західноєвропейських процесів позначився на духовному житті українців в органічному сприйнятті ідей Ренесансу та Реформації на грунті вітчизняних традицій.
Виявом ренесансних тенденцій в українській культурі є поступова секуляризація культури (хоча ядром залишалася культура релігійна); вивільнення інтелектуальної діяльності, освіти, науки, філософії, мистецтва з-під впливу церкви; розширення сфери пізнавальних і наукових інтересів освічених людей; зростання інтересу до земного світу і людини; розвиток гуманістичної думки в працях українських мислителів; підвищення значення міської (світської за своєю сутністю) культури внаслідок зростання кількості міст (деякі отримували магдебурзьке право).
На цей час припадає поширення книгодрукування в Україні, що зумовило більш вільний доступ населення до книги (освічених городян, студентів). Підвищенню освіченості не тільки еліти, а й простих людей сприяли збільшення кількості шкіл (братських, церковних) і виникнення вищих світських освітніх закладів принципово нового (європейського) типу – Острозької академії та Києво-Могилянського колегіуму
Розвиток ренесансно-гуманістичних ідей в Україні пов’язаний з діяльністю плеяди вчених, філософів, культурних діячів, митців-людей європейської освіти, блискуче ерудованих, із широким колом інтересів (богослов’я і філософія, етика і психологія, історія і природничі науки, мова, література, ораторське мистецтво, медицина тощо). Серед них Ю. Дрогобич-Котермак, П. Русин, С. Оріховськіш-Роксаіан, І. Туробінський-Рутенець, Г. Чуй Русин, Ю. Тичинський-Рутенець, Ю. Рогатинець, К.-Т. Ставровецький та багато інших. Вони здобули освіту і викладали в європейських університетах, активно діяли на грунті європейської культури, засвоюючи гуманістичні цінності (право на задоволення земних потреб людини, свободу волі і вибору, ствердження гідності особи, ідеалів справедливості, обов’язку і громадського служіння, оспівування краси і величі земного світу тощо).[2.2]
3. Феномен української культури.
Феноменальність української культури породжувалась і формувалась найбільшою мірою просторово-географічним та історичним чинниками. І це тісно пов’язано з нинішніми реаліями становлення незалежної України, формування її матеріальних, духовних, моральних цінностей. Географічний, історичний та мовний чинники – найдавніші і найтриваліші в історії людства ще з доісторичних епох, з часів унікальної трипільської цивілізації.
В основі української культури – чисті джерела, які споконвіку б’ють і світотворять на нашій землі. Її становлення, традиції складались тисячоліттями. Нашу культуру, історію, нашу свідомість розтягували, обкрадали, переписували спеціально створені комісії при царях і при генсеках. Нас переконували, що українці – це якийсь випадковий народ без історії, без культури, без власного розуму. Але сьогодні все нові й нові факти свідчать про унікальність, своєрідність, базовість, ґрунтовність та феноменальність нашої культури.
Перша її ознака – це те, що її генеза, її виникнення і становлення відбувалось на споконвічній батьківській землі, на її тисячолітніх чорноземах (для природного нарощення 1 сантиметра якого потрібно не менше тисячоліття). Подібного багатства немає в жодній країні. Наддніпрянщина та Наддністрянщина – єдине у світі місце, де ширина чорноземної зони сягає 500 км. Суттєві ознаки нашої культури, її внутрішні і зовнішні історичні виміри проявляються, як у часових, просторових, так і в свідомісних, духовних чинниках.
Українська мова – природно-соціальний феномен української культури.
Мова є природною (вербальною) знаковою системою і найголовнішою у структурі культури. Без мови нема культури, вона її фундамент, основа.
Українська мова багата своїм лексичним словниковим фондом, розширюються її термінологічні і наукові закони.
Граматична побудова української мови зручна у словотворенні і слововживанні. Відзначається вона і своєю синтаксичною структурою, і манерою оформлення думки, і стилістичними особливостями.
Українській мові підвладні і високостильові думки, і нейтральні, і низькі. Як знакова система, вона має необхідні засоби вираження.
Дуже давнє походження української мови підтверджується у працях українських етнографів-фольклористів ХІХ ст. М. Максимовича, О. Потебні, П. Житецького, пізніших вчених-мовознав-ців М. Кримського, М. Марка, А. Булаховського, сучасних мовознавців.
Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвиткові української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім’ям В.Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д.Заболотний, математик М.Крилов, економіст М.Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О.Корчак-Чепурківський, літературознавець С.Єфремов, О.Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є.Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України.
Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи В.Єрмілова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис.
Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство "Геть неписьменність!”, до початку 1930 р. в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А.Макаренка. [3.1]
В ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території, зазвичай, історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних особливостей культури. Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що зараз культурна самобутність власного народу оцінюється нами набагато вище, ніж його військова могутність.
Методологічні засади дозволяють розкрити сутність та особливості національної культури. Вона охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких — географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності.
Українська культура – органічна частина світової культури. Опановуючи курс української та зарубіжної культури, треба звернути увагу на те, що культура українського народу є частиною світової культури, світової цивілізації. Вона розвивалася за спільними законами, в руслі розвитку європейської культури, хоча і має свої особливості, як і кожна національна культура.[3.2]